Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 1

1

БОЙТЕН

Минуло тринадцять місяців відтоді, як мене, шістнадцятилітнього хлопця, схопили на вулиці українського містечка Сквири і силоміць вивезли в Німеччину. За цей час я шість разів тікав, та, на жаль, ці втечі незмінно кінчалися невдачею. Я скрадався ярами, перелісками, вужем повз по чужій землі, пам’ятаючи, що найменша необережність могла коштувати мені життя. Перемагаючи сумніви і страх, уперто пробирався на схід і... знову попадався.

У тюрмах фашистського рейху втомлююче-одноманітно повторювалося одне й те саме, мене фотографували, брали відбитки пальців, допитували, мордували. За ці тринадцять місяців мені довелося побувати в тюрмах Лейпціга, Берліна, Франкфурта-на-Майні, Дрездена, Бреслау, Гінденбурга, Кройцбурга і Бойтена. І кожного разу після допитів та катувань мене відправляли в інший концтабір на «виправні» роботи.

Східний фронт вимагав нових і нових дивізій. У Німеччині проводилися тотальні мобілізації, а промисловості потрібні були робочі руки, і тому втікачів із таборів довго не тримали в тюрмах. Там їх тільки «обробляли», прагнучи за допомогою жорстоких тортур вибити з них навіть думку про втечу.

І все-таки мені щастило: після шести втеч я не потрапив на шибеницю і всупереч усьому залишився живий. Більше того, я не збирався здаватися. Думка про нову втечу не давала мені спокою ні вдень ні вночі. Я вірив: рано чи пізно доля усміхнеться мені, обійду всі пастки і повернуся на Батьківщину, сама згадка про яку додавала сил і снаги. Я снував плани втеч від найпростіших до найфантастичніших, які здавалися мені цілком здійсненними. Пригадувалися деталі облав і погонь. От якби не випадковість або не моя ж помилка — і перша, і третя, і остання втеча, принаймні одна з них, неодмінно вдалися б.

Читач може запитати: як могло статися, що мене шість разів ловили, а проте не повісили? Річ у тому, що на допитах я незмінно повторював одну версію: мене везли на роботу в Німеччину, по дорозі відстав од ешелону.

Слідчі, звичайно, запитували: «Яким чином? Хіба ешелон не охоронявся?» — «Так, охоронявся,— відповідав я, але мене страшенно мучила спрага, і коли на одній із станцій вартовий загавився, я вискочив з вагона і побіг шукати води. Не встиг напитися, як поїзд пішов, а я, боячись покарання, до властей не звертався. Ходив жебрав, поки не затримали...»

Мене рятувало те, що на вигляд я був зовсім хлопчиком - малий, миршавий, худий: У свої шістнадцять років я видавав себе за чотирнадцятилітнього підлітка, сироту, вивезеного з покинутого всіма дитячого будинку, знаючи, що німці вірили дітям більше, ніж дорослим. Напевне, я непогано грав роль затурканого, нещасного безпритульного, в якого тільки й було на думці, як би наїстись. На допитах твердо дотримувався цієї версії і, хоч би як били, не плутав свідчень. Очевидно, це й рятувало мені життя. Прізвище, певна річ, я щоразу називав вигадане. Крім усього, «сироті» таки справді щастило. Ловили мене далеко від місця втечі, а робити ретельне розслідування через начальство численних тюрем і таборів у поліції не було часу. Проволоводившись зі мною два-три тижні, гітлерівці спроваджували мене в найближчий концтабір.

Шоста втеча закінчилася нещасливо в Сілезії. Мене спіймали поблизу міста Бойтен і кинули за грати. Після двотижневого ув’язнення одного дня вивели у двір тюрми. Тут уже була вишикувана сотня в’язнів-росіян. Почалася процедура перераховування і вирівнювання рядів, мелькали гумові палиці тюремників, лунали зойки і стогони. Так тривало цілу годину. Нарешті з’явилося тюремне начальство й оголосило загальне рішення прокурора: усіх нас як саботажників, котрі не захотіли працювати на «велику Німеччину» і виявили до неї ворожість, посилають на важкі виправні роботи в шахти аж до переможного закінчення війни. Що буде з нами після «переможного» закінчення війни, про те не сказали.

Колону під посиленим конвоєм вивели на вулицю. Роздивляюся незнайомих в’язнів, з якими віднині з мене була спільна доля. Усі вони вкрай змучені, виснажені, на кожному замість одягу — брудне перетліле лахміття, на обличчях у багатьох синці від побоїв.

Був кінець травня. Щедро світило сонце, пахло молодим листям дерев і теплою землею. Саме починалося благословенне літо, про яке з тугою в серці мріяли в’язні гітлерівських тюрем і концтаборів. Ми стомлено брели вулицями Бойтена, з насолодою підставляючи обличчя животворному потоку тепла і світла, з незвички мружачи очі і жадібно вдихаючи аромати зелені після гидотного тюремного смороду. Од недокрів’я і виснаження паморочилася голова.

Про те, що нас чекало, думати не хотілось. Усі якось повеселішали. Така вже, видно, природа людини—вона завжди сподівається на краще. І навіть засуджений до страти не втрачає надії...

Ми йшли під конвоєм вулицями чужого міста, та принаймні дихали свіжим повітрям, бачили сонце, зелень, людей, а це вже немало в нашому становищі. Ми тішилися цими хвилинами, і жадоба життя знову пробуджувалася в наших серцях.

Пильно вдивляюся в обличчя перехожих, впевнений, що безпомилково відрізню серед німців поляка. Польща була поруч. У таких прикордонних містах, думав я, населення звичайно змішане, отже, у Бойтені повинно бути чимало поляків, а серед них знайдеться не один, який ненавидить гітлерівців і подасть руку допомоги втікачеві з фашистської неволі. Я недаремно ризикував - адже дійшов до Польщі! Ще одна втеча — і я буду на волі, поляки мене не викажуть. Розшукаю партизанський загін і віддячу фашистам за всі свої страждання і муки. Тільки б поталанило...

У Бойтені багато заводів і шахт. Високо в небі висіли аеростати повітряного загородження. На майдані, серед маскувальних щитів, довгі стволи зеніток. На обличчях перехожих — тривога, заклопотаність і втома. Авіація союзників вряди-годи бомбила і Бойтен.

Місто мало похмурий вигляд. Усюди, куди не кинеш оком, терикони шахт, копри, громіздкі промислові споруди з сірої і червоної цегли, акуратні кагати антрациту, велетенські крани, труби, естакади. По коліях, пахкаючи димом, жваво шастали паровози, підганяючи пульмані! під шахтні бункери, з яких виривалися чорні потоки вугілля, наповнюючи вагон за вагоном. Усе тут мало похмурий вигляд: будинки, тиньковані в брудно-сірий колір, стандартно квадратні ставки, оточені важкими кам’яними мурами, бездумні пам’ятники німецьким полководцям. Місто справляло гнітюче враження казарми. Гітлерівці перетворили Бойтен у військово-промисловий центр, що працював виключно на війну.

Була неділя, але на вулицях майже нікого не видно. Лише коли-не-коли проходили колони радянських, англійських і французьких військовополонених. Одразу впадала в око різниця у їхньому зовнішньому вигляді. Англійські і французькі солдати, особливо офіцери — вгодовані, поголені, у шерстяній, старанно відпрасованій формі. Їх супроводжувало лише два-три конвоїри, та й то про людське око. Вони крокували бадьоро, дивилися весело, паче це були не полонені, а гості в цьому німецькому місті.

Зовсім інше видовище являли собою колони радянських полонених, оточених посиленим конвоєм. Навіть ми, які щойно вийшли з тюрми, жахалися з їхнього вигляду: страшенно виснажені, обличчя вкриті ранами, болячками, синцями, подекуди перев’язані брудним ганчір’ям, а найчастіше — взагалі без жодних пов’язок. Одягнені в перетлілі червоноармійські галіфе і гімнастерки без ременів і гудзиків, взуті в дерев’яні колодки, вони були схожі на мерців. Ішли понуро, ледве переставляючи опухлі від голоду ноги. На спині в кожного, немов тавро страждання, були величезні жовті літери «SU», що означало «Sоvjеtunіоn». Ці підневільні шахтарі Бойтена щойно вилізли з чорних, каторжних підземель і брели безлюдними вулицями міста, наче привиди.

У зеленому скверику, повз який вели нашу колону, прогулювалась молода вродлива німкеня з дівчинкою років п’яти. Дівчинка, вся біленька, синьоока, із смаком і гарно вдягнена, здавалося, світилася тихим щастям. На ній була білосніжна пелеринка, білі гольфи з шнурками і пухнастими кульками, крихітні елегантні туфельки. Хвиля кучерявого льняного волосся, що спадало їй па плечі, і великі блакитні банти ще різкіше відтіняли волошковий колір її очей. Вона чимось нагадувала гарненького метелика. Лагідне кирпоносеньке личко з ямочками на щоках, голубі, цікаві до всього оченята викликали в перехожих доброзичливі посмішки. В’язні зачудовано дивилися на щасливих матір і доньку, і не один з гірким болем згадав своїх діток, дружину...