Полтава - Лепкий Богдан - Страница 59

— Несамовитий дід. І дивитися на його моторошно.

— Чорт своїх, а Бог своїх на землю посилає.

— Небо пеклові не піддається.

— Ні…

І дальше гребли.

Найжахливіше біля церков було.

Туди збігався народ, вірячи, що ворог перед дверми святинь зупиниться. Це ж оден Бог і віра та сама, — як же ж Господа свого зневажати?..

Завелись…

Для побідника і Бог побідженого — не Бог. Богом був тут цар, а приказ вождів сильніший від голосів віри. Меншикова боялися, не совісті своєї. Церкви трупами начинили.

На гори тіл валилися різьблені стовпи престолів, ікони з грюхотом розбивалися об черепи людські, свічки з панікадил злітали, висмалювали очі і підпалювали одіж, аж і склепіння заломлювалося, хилилося вниз, летіло й торощило те все, чого дорешти не понівечив ворог.

Не церкви були це, а монументи варварства, образи того, що роблено з Україною протягом довгих літ.

Казав би ти, що нема способу дібратися до отсих жахливих могил, щоб розгребти їх і відділити тіло від жужелиці.

А все ж таки і до цих ран доторкалися наші самаритяни. Крок за кроком вдиралися вглиб, ніби в праліс, бурею знівечений, виносили збезображені останки людських тіл і складали їх до спільних ям, а кожду зацілілу дощечку з дорогоцінних ікон, кождий шматочок з риз золототканих, кождий лист із старовинних літургійних книг відносили на замок.

Що з землі зросло, най обернеться у землю, як родючий погній для нового життя, а що святого сотворили батьки, хай переймуть наслідники їхні, щоб відчути зв'язок кращої майбутності з минувшиною страшною.

Росли могили, прочищувалася руїна, розвівалися останки домів. Вітер роздував труповонний сопух.

Мовчав Сейм, небо не розплющувало зорішливих очей.

Лиш смолоскипи, як червоні хустки, маяли серед чорної пітьми, над могилками, в обсмалених пожежею садах, вили бездомні пси, а крізь тьмаву імлу, мов з-поза світу, поблискував місяць.

II

— Ось де ми зустрінулися, Мотре Василівна!

— Там, де й розпрощалися, Іване Степановичу, в Батурині.

— У Батурині?.. Де він?.. Його нема.

— Він у серцях наших, в пам'яті людській, у майбутності.

— У майбутності, — повторив, гірко всміхаючись, гетьман. — У майбутності.

— Так, у майбутності, Іване Степановичу, — стояла при свойому Мотря, — бо навіть цар землі і неба знівечити не може.

— Але люди, Мотре! Де люди?

— Люди з землі і з неба.

— Правда твоя, — притакнув, — люди з землі і з неба. Я з землі, а ти…

Не дала йому докінчити.

— Я з пекла, Іване Степановичу, з пекла! Злість одна, помста одна, — більше нічого не хочу, не бажаю. Хто бачив, як конав Батурин, тому вже не радуватися довіку, не всміхатися навіть до рідної дитини, не любити, лиш ненавидіти!

Гетьман зжахнувся.

— Мотре Василівно, що ви це? Вам не личать такі слова. Ви жінка, прегарна жінка.

— Цитьте! Коли б ви бачили, що тут з гарними жінками творили! Ні, ні! Не нагадуйте про красу, про добро, про кохання, забудьте, що вони є на світі! Надто вже добрі були ми, — і що нам за це? Земля наша — толока повсякчасна, жировище звірів, а звірі доброго слова не розуміють, вони огня і заліза бояться. Треба нам бути палкими, як огонь, і гострими, як меч…

Гетьман з острахом дивився на Мотрю.

— Лишіть це нам, мужчинам, а самі останьтеся такими, як були. Ненависть тільки нівечить, а творить любов.

— Ха-ха-ха! Багато вона натворила, — відповіла Мотря, показуючи рукою на вікно.

— Так, справді, — притакнув гетьман, — ненависть поборола любов, але тільки на час, бо любов усе ж таки сильніша від злості. Вона відбудує руїну. Самі ви перед хвилиною сказали, що чоловік з землі і з неба. З неба ненависті бути не може, вона з землі, — може, з пекла, а любов з неба, і невмируща, як воно.

— Нам треба земної любові, Іване Степановичу, не небесної. Треба нам зродити й виховати покоління нове, сильне і невгнуте. Не співати нам про плакучу березу, не скиглити чайкою над колискою дитини, не грати на розбитих бандурах, а змалку привикати до бренькоту шабель і до гуку гармат. Жахливе, невблаганне, грізне те наше українське життя! Про Берестечко співаємо й досі, а про Конотопи забули.

— Про Конотопи забули, — повторив гетьман і поник головою.

І щолиш тоді побачила Мотря, що голова та вже не таха чорна, як була донедавна. Ніби інеєм припорошило її. І не так гордо трималася вона невгнутих рамен. Ніби тягар великий принизив її. Побачила це Мотря, і на устах, що перед хвилиною ненависть проповідували, появилося спочуття. Не бачив, але відчув його… Пригадалася Ковалівка й Бахмач, пригадав собі, що після смерті матері не має ні одної жіночої душі, перед котрою міг би розкрити своє серце, — але разом із тим прийшло на гадку, де він тепер.

Не міг скрити тієї бурі, що бушувала в ньому. Руками голову стиснув:

— Мотре! Мотре!

Мотрі мороз пішов по спині.

Це говорить він, в якого руках майбутнє цілої країни, і в такий мент, як нині!.. Як він сміє бути слабим?! Хотіла йому це сказати — просто й безсердечно, хотіла кричати, щоб не виявляв себе другим, ніж був тоді, коли вона його полюбила.

Але почула, що любов побіджує її.

— Іване Степановичу, — проговорила тихо, — важко тобі?

Не знімаючи очей, відповів:

— Важко, як ніколи.

Мовчали. Крізь вікна долітав скрегіт заступів і гомін козаків-гробокопателів. Ворони з дерев на дерева пролітали, кракаючи злісно, що люди добичі їх збавляють. Вони ж сестри війни, це їх жир! Пощо трупів загрібують у землю, пощо бідних птиць поживи збавляють? Зима надходить, жорстока, люта зима…

Мотря чула, що гетьманових слів без відповіді оставити не може.

— Гадаєш, Іване Степановичу, — почала, — що мені легко?

— Того я, Мотре, гадати не можу. Але не знаєш, як відповідальність гнітить.

— Хто її приняв на себе, хай страдає. Пора привикнути до цього, — відповіла.

— Знаю. А все ж таки я тільки чоловік. Не осліп і не оглух. Бачу, що діється, і чую, що тут діялося, Мотре. Не здержу я!

— Мусиш, — крикнула, — мусиш! Хоч би валився світ, хоч би всі трупи з гробів повставали і казали: «Вертай!» Цей шлях судилося тобі пройти. Не колотитися нам довіку, як отарі загнаній в огорожу і батоженій страхом. Ми народ, а ти провідник його. Одна смерть може тебе спинити. Але я чую, що вона ще далеко.

— Своєї смерті не боюся, Мотре, а страшно мені, щоби не вмерло діло.

— Велике діло не вмирає ніколи. Поховаємо трупів, нове життя добудемо з руїни. Хоч як ми у Ковалівці прочищували стежки, а трава все-таки виростала… Люди ж сильніші від трави.

— Правда твоя. Та подумай, Мотре, яке покоління виросте з нинішньої жахливої днини? Батьком його буде страх, а матір'ю покора, — покоління рабів.

— Вбий рабство доостанку. Без пощади, без милосердя. Чим більший жах, тим тривкіша пам'ять. Замовкне голос Петровий, а зойк мордованого Батурина лунатиме крізь століття. Правнукам причується колись, як мордували їх предків.

Гетьман очі на неї підвів.

То не колишня Мотря стояла перед ним, а видиво якесь. Тамта тягнула до себе, приманювала, як молодість, як весна, сп'янювала, чарувала, а теперішня поневолювала, побі-джувала, як Немезіс, як фурія, як світовладна конечність.

— Ти страшна, Мотре! — сказав і закрив рукою обличчя.

— Страшна, як доля України, — відповіла.

Мовчали, але чули, що це не мовчанка, а лиш розмова, на котру слів немає.

Заскрипіли двері, і гетьман побачив пару вірних очей.

— Увійди, Кендзеровський, — сказав, і гетьманський покоєвий спинився біля порога. — Що нового?

— Нічого. Ваша милість, може, повечеряти зволять?

Мотря зірвалася з місця.

— А це куди? — спитав її гетьман.