Полтава - Лепкий Богдан - Страница 22

Довгу хвилину розмовляли вони так із собою, ніби перечилися і не могли дійти до ладу. Аж гетьман притакнув головою, вволяючи бажанню короля.

Тоді Карло покликав Реншільда до себе і короткими словами дав приказ.

За хвилину виявилося, в чім діло.

Король двигнувся вперед, а за ним під бунчуком їхав гетьман з своїми численними старшинами. За тим пишним, блискучим, аж. мерехтливим гуртом ступали останки вірного козацького війська, а за ним табір, далі сани й повози з старшинськими жінками й дітьми, а щолиш тоді шведська армія.

— Не довірюють нашому братові, — шепнув до Ломиковського Апостол.

— Добре нам так, — відповів нерадо Ломиковський. Але Орлик заспокоїв їх:

— Король гетьманові вірить, але хоче його мати в свойому найближчому товаристві як союзника, з котрим міг би радитися кождої хвилини, і як хазяїна краю, котрого границі переступив.

— А так! — відповів Апостол і підкрутив вус, на котрого химерних карлючках висіли ще химерніші ледяні борульки.

Козацькі старшини зрозуміли честь, яка припала гетьманові, а через нього й їм. Зрозуміли це й козаки, і їх воєнний дух на хвилину піднявся.

Так бадьоро ступали за гетьманським бунчуком, ніби їх було не три з лишком, а шонайменше тридцять тисяч з горою.

Старшинська жінота забула про кривда яка їй сталася через гетьманський приказ не лізти королеві на очі.

Невже ж королеві не цікаво було б побачити таких гарних і так гарно вбраних пань? Старіється наш Іван Степанович! Йому-то після пригоди з Мотрею, може, вже й відхотілося жіноцтва, але король, котрому, мовляв, ще й третій десяток літ не стукнув! А що, як кажуть, не любить жінок, так це тому, бо не попав на свою, на призначену від Бога. Шведки біляві, а може, йому якраз чорняві українки припали б до вподоби. Бо й як же могли б не подобатися ті коси чорні, аж сині, ті личка білі, як алебастр, очі, як терен, то знов як фіалки, а уста, як кармазин. Він же не сліпий і не дурний!

Наші пани не тратили надії, що при найближчій нагоді познайомляться з королем і його офіцерами, людьми заграничними, бувалими й чемними до жінок. Біда тільки, що мови нашої не вміють, а воно так легко по-нашому балакать.

Деяка з наших пань журилася тими маєтками, які в дворі свойому залишила. Дещо забрала з собою, але що! Цінніше лишала, а менше вартісне брала. В поспіху чоловік розум тратить.

Та ще соромилися старшинські жінки, що п'яні козаки на драбинястих возах, як барани, під кожухами лежали, бо гетьман свойого слова не зрушив, і кого ранок п'яним у таборі застав, того тепер, ніби мерця, на марах везли.

По самій середині козацького табору, на кріпких, шкурою критих возах, по дві пари добрих коней при кождому з них, везли гетьманський скарб. По боках скакали вибрані Чуйкевичем щонайвірніші і найповніші козаки, з блискучими шаблями і з зарядженими пістолями, готові боронити до смерті отих двадцяти сотнарів золота і того срібла, як млинське каміння, про котре собі люди дива розказували і на котрі хто заздрим, а хто й приязним оком спозирав, міркуючи, що коли в гетьмана є такі маєтки, то й його людям нема що боятися біди.

Гетьман теж не мав чого боятися за свої скарби, бо доручив він їх не кому другому, а сотникові Мручкові, котрий учорашнього вечора в сутичці з москалями показав себе рівно хоробрим, як і хитрим.

Мручко не кляв і не сердився, як звичайно, тільки то притикав до рота, то відіймав від нього свою коротку під золотою шапочкою люльку і пильно розглядався довкола, чи лихий не наднесе якого московського під'їзду. Але їхати можна було спокійно, бо навіть сам цар не зважився би-тепер напасти на шведів, котрі йшли, не думаючи навіть, куди і як далеко, а знаючи тільки одно, що йдуть за своїм найвищим вождем на нові бої і по нову славу. Довіряли йому, як грецький готогіт свойому богові війни.

Але сотник Мручко не довірював нікому, він у першу чергу покладався на свої власні очі.

Тому-то й спльовував так сердито, бо густа рання імла ніяк не хотіла піднятись над полями, а через імлу навіть його зіниці не бачили далеко. І приходило Мручкові на гадку, чи не чорти це такої мряки навівають, щоб приподобатися свойому любимцеві цареві-антихристові і піти йому на руку.

Тоді-то старий сотник витягав файку з рота і гукав: «Бережись!», а його голос мав таку силу, що не тільки люди здригалися, але й коні кидали собою на боки, мов наполохані таким несамовитим криком: «Бережись!»

Десь далеко, напереді, ніби за ріками й за горами гомонів шведський оркестр, а на здогін його трубам, обоям і кларнетам летіла козацька пісня.

починали щокращі співаки, а тоді тисячний гурт підхоплював:

Та ще вони не докінчили тих слів, як відгомін притакував їм: «… хорошого сина».

І тоді знову ті самі щокращі голоси починали:

І знову тисячі здорових грудей підхоплювали:

«Вертайтесь додому», — ніби з насміхом повторював відгомін з-поза Десни.

«Гетьман не пускає», — доповідав гомін.

Сотник Мручко слухав, і злість його брала.

— Також не мали кращої пісні! — гукнув. — А собаки б вам марша на гобоях грали!.. Бе-ре-жись!

І з його вовчого горла добувся такий несамовитий вереск, що деякі з старшинських жінок із перепуду мало не повилітали з повозів. Гадали, що сотник Мручко крізь імлу самого царя побачив…

За козацьким табором а перед шведськими гарматами, обтуленими в полотна, щоб не ржавіли, їхали у якійсь старосвітській повозці королівський блазень Люксембург і Мазепин карлик Рачок.

Оба в баранячих кожухах вовною наверх і в футряних шапках дивного фасону, як якісь дивної породи звірки. Розмовляли з собою, нахилившися близько до себе, щоб не відповідати на жартки й дотепи як козаків, так і шведів, що переганяли їх повозку і кидали за ними соломою.

— Знаєте, пане-товаришу, — почав Люксембург доволі вправною, хоч тільки кухонною латиною, — знаєте, що світ куди більший, ніж я собі колись у лоні моєї покійної мамуні міркував.

— І дурніший, — відповів поважно Рачок.

— І дурніший, — притакнув, зітхаючи, королівський блазень.

— А все ж таки, — почав Рачок, — замалий він для худих ніг нашого короля і для скорих чобіт Петрових. Гляди, й оба ті панове стукнуться лобами, і буде великий крах.

— Ой, буде! — притакнув Люксембург.

— А якщо ваш штуцер не розчерепить свойого лоба об твердий череп Петра і побіжить дальше, якби чорт за ним гонив, то за рік-два він оббіжить весь світ і що тоді?

— Верне до Стокгольму і — знову буде голови телятам рубати.

— Можливо, бо всі ми вертаємо туди, звідкіля вийшли, і це називається життям.

— Всі ми весельчаками на дворі його милості короля Невідомого.

— І королевої Долі.

— Всі ми походимо в прямій лінії від батька Прйпадка.

— І від матері Конечності.