Не вбивай - Лепкий Богдан - Страница 53

— Подумаю, отче, і пораджуся з моїм штабом. А тепер порадь ти мені, де маю примістити гетьманового посла?

Посол зробив покірну міну:

— Маленька записочка з підписом його величності, щоб мене не молєстували варти, і покірний слуга короля Карла і гетьмана Мазепи дасть собі раду.

Король написав кілька слів своїм характеристичним письмом і, ніби засоромлений, подав записку гостеві. Кланявся і наступав на нього. Цей назадгузь подавався до дверей.

ШВЕДИ!..

Квартирмайстер Гілленкрок обома колінами клячів на лавці. Лівою долонею підпер голову, а правою рукою водив по карті, розложеній на великім столі.

Біля карти лежав лист білого паперу. Гілленкрок цирклем бігав по карті між Могилевом і Вітебськом, скакав у Ліфляндію, вертав назад у Могилів, звідси мандрував до Києва, і знов, і знов.

Було гарячо, робота не йшла, плани й обчислення не вдавалися.

Лист білого паперу відгори додолу покрився усякими лініями, всякими геометричними фігурами, поруч котрих стояли цілі колюмни цифр. Гілленкрок перечеркував лінії і цифри і, невдоволений вислідом своєї роботи, рисував на маргінесі, ніби для відпочинку, план якоїсь твердині з палісадами, редутами, шанцями і траншеями.

Мухи сідали йому на червону потилицю, а з лоба капали на карту краплини поту. Він витирав їх хустиною і працював дальше.

Генеральний квартирмайстер так захопився своєю любою роботою, що не чув, як у хату увійшов екселенція граф Піпер, старець з поморщеними лицями, з поораним чолом і з роздутими, безнастанно дрижучими ніздрями. Піпер нагадував заїждженого расового коня.

— Працюємо! — сказав, кладучи протекціонально руку на плече Гілленкрока.

Цей відвернувся, а побачивши всемогучого канцлера, зіскочив з лавки і заметушився по хаті, шукаючи місця, на котрім Піпер міг би вигідно сісти.

— Прошу не турбуватися, я тільки на хвилину, хочу довідатися, яка ваша гадка про наш дальший похід.

— Моя гадка, екселенціє, що треба простувати на Вітебськ, щоб бути ближче Ліфляндії і генерала Левенгавпта.

— Так гадаєте?

— Гадаю так, екселенціє, бо поки ми не получимося з корпусом Левенгавпта, поти нам нема що заганятися в безмежну Україну. Її димензії завеликі на наші сили, проковнуть нас степи.

Піпер, досвідний дипломат, котрому не були чужі також тайни стратегії, підняв брови і роздув свої широкі, ніби шкурятяні, ніздря.

— Тішуся, що оба ми тої самої гадки. Я також пишуся на похід у напрямі Вітебська.

Він узяв Гілленкрока за руку і попровадив його до стола.

— Покажіть, де тут у вас цей Вітебськ? Гілленкрок вказуючим пальцем ткнув у карту.

— Ось він, а тут Могилів, а отеє дорога до Києва. Мої обчислення ще не скінчені, але і з того, що вже готове, видно, що нам треба прямувати на Вітебськ, щоб не відбігати, а наближатися до Левенгавпта, бо як ні, то ворог поб'є його, а опісля зверне всі свої потуги проти нас.

Нахилилися над карту і потонули в лабіринті цифр і ліній, так, що незчулися, коли увійшов польний маршал Реншільд, мужчина гарний, рослий, з гострим носом і червоними, як у дівчини, устами. Махав капелюхом, як віялом, навіваючи прохолоду на своє спочене обличчя.

— Але ж гарячо, — уф!

— Гарячо, — відповів Піпер, відвертаючись від стола. — І чим дальше посунемося на південний схід, тим гірше буде нас припікати.

Реншільд підшивкою свого каптана стер порох з лавки під стіною і сів.

— Температура зміняється, — говорив, надуваючи рум'яні губи. — Нині горячо, а завтра може бути зимно. Добрий вояк мусить поборювати не тільки ворога, але також жару і стужу. Правда, Маєрфельд?

— Правда, пане графе, — відповів входячий у кватиру генерал Маєрфельд, товариш і однодумець Реншільда. — Панове на воєнну раду зійшлися? — спитав, обкидаючи оком кватиру.

— Воєнна рада, без короля? — відповів, роздуваючи ніздря, Піпер.

— Його милості короля щолиш не видно. Приглядається до вправів на майдані, — сказав, відчиняючи вікно, Маєрфельд. — Але ж жара. Фу, чорт, яка жара! Почуваєш себе, як бефштек на сковороді. Чи не краще було б сісти на коней та поскакати до Дніпра. Річка гарна, купіль славна.

Та ще він не скінчив тих слів, як у двері увійшов молодий хорунжий, приділений до служби біля квартирмайстра Гілленкрока і, вдаряючи закаблуками, а рівночасно підносячи руку до капелюха, крикнув, як ізпросоння:

— Його милість король!

Піпер, Гілленкрок, Реншільд і Маєрфельд зірвалися з місць. Перші два стояли випрямлені біля стола, другі між дверима і вікном, далеко від себе, як далекі були собі симпатіями і переконаннями представники двох партій, двох напрямків, котрі поборювали себе.

З шаблею під лівою пахвою і з капелюхом у правій руці появився у дверях король Карло. Халяви високих чобіт згиналися в колінах, король ніби присідав, кланяючися направо й наліво, кождому окремо. Ті відклонювалися ще нижче.

— Добрий день панам! Добрий день!

Ніби не знав, від чого почати розмову, ніби виправдувався, що прийшов. Каптан з синього, полинялого сукна, защіпнутий на двадцять мосяжних гузиків, на шиї хустка з чорної, шведської крепи, сподні зі шкури рена, довгі шкурятяні рукавиці, весь одяг по приписах, як у других офіцерів, може, й гірший і більше знищений, ніж у деяких. Тільки голова інша, виїмкова, незвичайна, з височезним чолом, зі жмутками неслухняного волосся, з очима, що нагадували загадочні фйорди.

— Пан полковник, — звернувся до Гілленкрока, — як звичайно, працюють. Правда? Так. Праці в нас багато. Перед нами похід. Куди ж, гадаєте, панове, двигнутися нам? Прошу, не в'яжіться, говоріть. Знаю, що перервав балачку на тую тему. Продовжайте «сане женад».

І знову кланявся направо й наліво, очима блукаючи кудись далеко.

Королівські старшини мовчали.

— Інкомодую?

— Ні, ваша милосте, — почав Піпер, моргаючи ніздрями, як дівчина бровами. — Ні раз. Ми дійсно балакали про те, куди нам прямувати — на Вітебськ чи на Київ.

— І що?

— Я і наш квартирмайстер гадаємо, що краще на Вітебськ.

Король узяв шаблю з-під пахи, вдарив нею об долівку і сперся на рукоятці. Піпер підставив йому стілець.

— Ваша милість зволять присісти?

— Спасибі, спасибі. Сідайте і ви, панове. Добалакаємо.

— Реншільд присів на футрині вікна, Маєрфельд став біля нього, Пітер і Гілленкрок примістилися на тапчані.

— Панове, все окремою праве й ліве крило, а я посередині.

Біля королівських уст появилася на хвилину ледве замітна усмішка і щезла.

— Чому ж то, на вашу гадку, екселенціє, нам треба йти на Вітебськ?

— Тому, — відповів Піпер, — бо це диктує нам логіка дотеперішнього нашого походу.

— Воєнна логіка окрема. Тут Арістотель та Ляйбніц ні при чім. Тут не консеквенція важна, лиш оригінальність. Треба думати так, щоб ворог твоїх думок не догадався.

— Наскільки такому думанню не противиться конечність.

— Конечність? — спитав король, і його очі впилися в канцлерове обличчя, поморщене, як видавлена цитрина.

— Конечність? — повторив, спираючи бороду на рукоятку шаблі.

— Конечність велить нам триматися близько Ліфляндії, щоб скорше получитися з корпусом Левенгавпта, — відповів канцлер, обтираючи хустиною чоло.

Як старий, вправний дипломат, котрий був правою рукою ще попереднього короля, він догадувався, що Карло противної гадки, і з досвіду знав, що нема що тратити багато слів, щоб його переконати. Карло XII питався о раду своїх генералів, але робив як йому хотілося. Так буде-й тепер. Видно, король схиляється до планів Реншільда, котрому спішно на Україну і котрий, мабуть, не бажає собі злуки з Левенгавптом, а може, навіть жде на його загибель, щоб позбутися визначного соперника.

Реншільд сидів на вікні, баламкаючи злегка ногами, а його дівочі уста прибирали форму букви «о», ніби свистали.

Це доводило канцлера до злості.