Не вбивай - Лепкий Богдан - Страница 43

— Козаки! Бешкетів у таборі не стерплю. Не рейментую над язикатими бабами, а козаків проваджу по волю і по славу. Кому закочується ребелій, кого сполошиш бабською сплетнею, як віхою нев'їждженого коня — хай іде з табору, геть, до повних мисок, на теплі запічки, до спідниць. Мені трусів не треба, мені треба козаків таких, як були за Остряниці, Наливайка, за Гуні, за батька. Хмельницького, Виговського, Дорошенка, таких, як ті, котрими я рейментував досі. Гетьманське слово даю, що нікому за це волос з голови не спаде, може йти, але зараз, у цю мить, поки я тут. Хай бачу тих, що остануться біля мене, готові так само, як і я, на дальші труди, походи, бої, на рани і смерть за нашу віру святу, за вольності козацькі, за жінок, дітей, батьків і сестер, за Вкраїну, її добро і славу. Хай нинішня тривога, як лопатка у руці хазяїна, відвіє полову від зерна, бо з половою нема мені чого возиться. Виходіть!

Товпа подавалася взад, дальше. Між нею і білим конем росла широка смуга, озарена червоним світлом смолоскипів, з котрих на стоптану мураву скапувала перетліла смола.

Товпа втікала перед білим конем і перед очима гетьмана, що росли й пламеніли, як зорі, як смертоносні кулі, вилітаючі з цівок. Влучали, разили, спричинювали біль. Біль сорому, глуму, зпрдливої наруги. На смугу між білим конем і чорною товпою не виступав ніхто.

— Нема таких? Тишина.

— Нема таких?

Відгомін повторює: та-ких!

— Втретє і востаннє питаюся вас, панове козаки, чи нема між вами таких, що завтра спроможні зробити новий бешкет, новим соромом обезславити наш останній козацький табор?

— Нема! Нема! Нема! — загомоніло кругом. Гетьман шапку знову з голови скинув, направо й наліво нею махнув:

— Вітаю вас, що обіцяли доховати віри батькам своїм, вітаю козаків українських, котрих обіцяв повести крізь огонь і воду по добро і славу. І знайте, скорше місяць відірветься від неба, ніж я покину вас!

— Хай жиє Іван Степанович! Хай жиє гетьман!

— Спокійно і карно розходіться по куріням своїм. Ніхто за нинішню тривогу не буде відповідати. На це вам моє слово.

— Спасибі, батьку наш!

— Але якщо ви ще раз зважитеся заколот який піднімати, покараю гостро, безмилосердно, за нині і за той раз. Розходіться!

Білий кінь стояв на чорнім майдані, поки останній чоловік не зійшов із нього.

Меркли зорі. Лягали поранні імли Проймаючий вітрець потягав від лугів.

— Звичайний інцидент, — казав до Апостола гетьман, — а панове-товариші ребелію з нього зробили. Доброї ночі вам. Заходьте вранці до мене.

ГОДІ

Ломиковський, Горленко, Апостол і Зеленський раннім ранком ішли головною вулицею табору, прямуючи до гетьманського шатра. В таборі було спокійно, як ніколи.

Козаки милися, кормили коней, дехто мовив поранню молитву.

Нігде ні сліду вчорашньої тривоги. Де яка була зломана шабля, втоптана в болото шапка,

відірваний від жупана рукав, позапрятували і кров попритрушували землею.

— Тільки зуб не один у болоті остався, — завважив Данило Апостол.

— В козака зубів повна губа, як виб'ють два-три, не почує.

Гетьман дожидав їх у шатрі.

Гладко вибритий, гарно вбраний, вітав їх своєю звичайною усмішкою.

Ломиковський добув в киреї зложений удвоє великий лист паперу.

Гетьман прочитав його уважно. — Тепер гаразд. Усе як слід, виразно і ясно. Знаю, чого

хочете від мене і постараюся вволити вашу волю.

— Не нашу, а й свою.

— Рад буду, якщо ваша воля моєю стане. Підпишіть же тепер.

Поклав лист на столі, старшини підписували, як учора.

— Так. А тепер принеси, Пилипе, Євангеліє і хрест, знаєш котрий.

Апостол заглянув до одного й до другого переділу шатра, — не було нікого. Зеленський зазирнув крізь віконця, — ні живого духу кругом. Горленко викресав огонь, роздмухав чир і засвітив свічки.

Святочний настрій запанував у гетьманському шатрі. Крізь віконця, заслонені шовковими тонкими занавісками, пробивалося поранкове сонце. Блідо горіли свічки. Полинялими красками розцвіталися вишивані на шовках квіти.

— Присягніть на святе Євангеліє і на хрест з часткою животворячого древа, що це, що написали ви мені, написали свідомо, щиро і що не відступите від того ніколи й за ніяку ціну, а так само і не відступите від мене, коли я згідно з бажанням вашим перейду до короля Карла.

— Присягаємо! — повторили за гетьманом, підносячи праву руку вгору, і поцілували хрест і Євангеліє.

— А тепер і я, гетьман Іван Степанович Мазепа, присягаю вам, старшинам моїм, у слушний час перейти з вами на бік і під протекцію його милості короля шведського Карла XII, щоб визволитися з неволі московської і зробити Україну незалежною державою. Так мені. Боже, допоможи…

Гетьман уста до Євангелія і до Христового Розп'яття приклав.

Скінчили…

Зеленський погасив свічки, Орлик сховав Євангеліє.

Гетьман просив старшин сідати.

— Не гощу вас, бо ще рано.

— Рано і не потрібно, — відповів Ломиковський. — Після такої хвилини краще постити й причащатися.

— Важна хвилина! — докинув Апостол.

— Преважна, — повторили й другі.

— Може, — казав гетьман, — важніша навіть від коломацької ради. Не важко-бо прийняти до рук булаву, а важко її щасливо донести до гробу. Під нову державу основи кладу. Поможіть мені. Як не підставимо спин усі враз, і хата впаде, і будівничі згинуть. Поб'є. Так не раз бувало.

— Не бісурмени ми, додержимо присяги.

— Я також. Вірте!.. А тепер, як своїм одномишленникам і співробітникам, кажу вам, що в мене є посол від Карла.

— Від Карла?

— Від Карла XII, шведського короля, його милості. Цей шпиг, що його вчера мало не роздерли козаки, — чули?

Всі, як сиділи, зірвалися з місць.

— Іване Степановичу!

— Батьку ти наш!

— Посол від шведського короля?.. Боже!

— Кажи, з чим прибув?

— Що каже король?

— Чи бере нас під свою протекцію?

— Не під протекцію бере, а гваранцію самостійної держави дає, — відповів, заспокоюючи їх, гетьман.

— Самостійну державу гварантує Карло? Невже ж це правда? Не жартуєш ти?

— Король Карло з військом на Україну прийде. Поможе нам визволитися з-під власті Петра. Українські землі, які вкупі відіб'ємо собі, до нас прийдуть. Усі українські землі належатимуть до одного українського гетьмана-князя, ціла Україна під одною булавою заживе.

— Ціла?

— Неподільна. Карло ні гербу нашого не нарушить, ні титулу. Королівське слово дає. Його міністер, Піпер, документ укладає.

Старшини гетьмана за ноги обіймали.

— Батьку ти наш. спасителю наш добрий!

По руках цілувати хотіли. Один другого обіймав.

— Не лобзачіє ти дам, яко Юда, — казав Апостол, хлипаючи в гетьманових обіймах.

— Воскресенія день, і возвеселимся людіє, — прочитував Зеленський.

— Кінець діло хвалить, — втихомирював їх гетьман. — А це лиш початок, хоч і добрий. Подбайте ж, щоб і кінець був гарний.

— Гаразд! — відізвався гетьман. — А тепер побалакаємо про діло. Сідайте. І слухайте вважно.

Посідали, і гетьман почав:

— Того, що знаєте, нікому поки що не кажіть. Поки що треба нам тайну тримати. Але близьких собі людей наструнюйте відповідно, прихильно до Карла й до шведів. Треба ж їх зустрінути не як ворогів, а як союзників наших.

— І наструнювати не треба. Самі люди того хотіли.

— Шведи, що прийдуть на Україну, будуть під своїми генералами, але під моїм начальним командуванням, платню даватиме їм король Карло, а харчі ми. Це неабиякий тягар. Треба подбати, щоб не бракло харчів.

— Подбаємо.

— Королівським військам для воєнних операцій і для запоруки, що ми додержимо угоди, треба віддати городи:

Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву і Гадяч.

— Віддати?.. А то ж то як? Навіть гетьманову столицю Батурин віддавати?

— Тільки на час війни. Король гваранцію дає не рухати нашої землі, титулу, гербу, прав і привілеїв наших. Заспокоїлися.