Не вбивай - Лепкий Богдан - Страница 34

Чому ж тоді він, Кочубей, не додумався до того скорше? Чому слухав Любові Федорівни, забуваючи про вчинок її праматері, Єви?.. Прийшло каяття, та вороття немає…

Кочубея знову ведуть у той страшний чорний погреб краще б у могилу!

Питаються, чи не намовив його якийсь ворог царя і отечества до того брехливого доносу, щоб таким робом поріжнити царя з його вірним гетьманом? Домагаються видачі однодумців.

Кочубей слухає і ніби не розуміє. Пальці на хрест складає і цілує їх. Ніхто не намовляв його, ніяких однодумців, окрім Іскри, не має. Донос вигадав сам через хатнє ремствовання на Мазепу. Ніякої зради за гетьманом не знає…

Брехати, брехати, брехати!

За що ж його б'ють?..

І ще, і ще, і ще… Добре, що пам'ять тратить, чорно, — ніч.

Кат сопе, вішає кнут на кілок, клене.

«Кажуть з пристрастієм питати, а вбити не вільно. Мий і не замочи! Нелегка річ царським катом бути. Добре, що царя тут немає. А то він кнут із руки бере і сам б'є— кого попаде… Верховний кат».

— Є ще яка робота? — питає піддячого. Піддячий до Головкіна звертається. Щось шепчуть.

Головкін головою до стелі підвалу досягає, Шафіров кулиться, кашляє, чхає, платком обтирає лоб.

В підвалі воздух, що витримати годі. Чути горілку, тюгюн, піт і людську кров. Досить її вицідили з черкасів.

Нараджуються. Озеров нахилився над Кочубеєм. Слухає, чи дише.

— Не можна більше питать, — каже. — Старий і дряхлий дуже, щоб нам не здох.

Царський суд погоджується з гадкою Озерова.

— Нанині досить. Можеш іти! — звертається до ката піддячий.

— Поклич хірурга!

Прийшов.

— До пам'яті цього тут привести, — приказують, — це твоя річ!

Хірург оглядає Кочубея і крутить головою. Сумнівається.

— Говорять тобі! Чув?!

Канцлер з віце-канцлером виходять з мордівні. Драгуни віддають їм честь. Кидають головами, струшуючи борошно з волосся.

— Чи не краще б їм поробити парики? — завважує Шафіров.

— Борошно дешевше стоїть, — відповідає Головкін. –

А в суті речі — один чорт. І з борошном голову знімуть, і з парикою. І одно лишнє, і другого не треба.

— Суєта, — потверджує Шафіров.

Вдихають свіжий воздух. Дивляться на молоду зелень, на шовкові трави і на троянди.

— Гарно як! — каже Головкін.

— Поетично, — підтверджує Шафіров.

— Тим двом вже не до того.

— Їм і життя немиле.

— Що таке життя, — філософує Головкін. — Вчора пан, а нині тебе кнутом валять, з пристрастієм. І не питають, чи ти генеральний суддя, чи стольник, чи який там чорт — б'ють.

— А все ж таки завзяті ті черкаси, — говорить Шафіров. — Нікого видати не хотів. Каже, ніяких спільників не маю. Сам я вигадав цей донос… Вір йому.

— Гадаєш, вірю? — питається Головкін. — Я нюха табаки не дав би за тую гетьманську вірність. Але що нам до того, де правда.

— Де цар, там і правда. Цар гетьманові вірить. Гетьман хитрець!

— Го-го!

— А все ж таки нам треба Апостола в руки дістать. Він же Кочубея до втечі намовляв, післанця з листом до Диканьки вислав. Треба.

Балакаючи, збиваються з дороги. Попали на якусь бічну. Двора крізь густі дерева не видно.

— Вертаймо.

Побачили червоні сліди і пішли по них.

Головкін чобіт з крові об траву витирає.

— Забагрив башмак.

— Добре, що руки чисті, — потішає Шафіров.

— Один чорт…

ВИНА І КАРА

Суд тривав дванадцять днів.

Судді не поспішалися, щоб не погадав цар, що діло поверху розбирали.

Гетьман Апостола не прислав, хоч Головкін писав до нього, що миргородського полковника треба забити в кайдани і прислати на слідство по ділу Кочубея і Іскри.

Головкін сердився на Мазепу, але нічого вдіяти не міг, бо за Мазепою цар.

Головкін ще й тому рад був дістати Апостола в руки, щоб показати Мазепі, що мусить бути так, як царські судді бажають.

Не довелось. Винесли присуд без миргородського Апостола. Дістануть ще й його!

Присуд короткий і гострий.

Кочубея і Іскру, як брехливих донощиків і клеветників, котрі в. такий гарячий воєнний час мають сміливість беспокоїти його величество царя, царевича, губернатора і других царських людей, скарати на горло.

Попа Святайла заслати в Соловки, а сотника Кованька в Архангельськ у жовніри.

Яценка й ченця Никанора, за те. що вплуталися в не своє діло і згодилися бути передатчиками доносу, заслати в далекі московські городи, щоб вони вдруге чогось такого не робили.

Федора Осипова похвалити за службову пильність. Він людина умна й добра, потрібна на той час.

Про нього списано похвальну грамоту і приказано київському губернаторові оповістити її по цілій Україні.

Останнє рішення отсього немаловажного й великозлочинного діла суд лишає пресвітлій волі його величества царя.

Постанову списували кілька разів. Знали, що за неї можуть судити суддів. Били Кочубея і Іскру, можуть бити їх. Всі вони царські люди.

Два дні присуд готовий, і судді вагалися, чи підписати його, чи діло дальше вести. Питали б ще з усердієм, так Кочубей дряхлий, його насилу привели до життя. Рани гоїтися не хочуть. У його жар.

З Іскри нічого не добудуть. Сказав що хотіли, більше, мабуть, не знає, а інші — дураки, знаряддя у руках Кочубея. Не так його, як Кочубеїхи.

Усім відомо було, що це вона затіяла донос, але її якось не вмішали. Ніхто не важився кликати Любов Федорівну на суд. Судді також. Мали ж би з нею мороку!

По довгім ваганню канцлер узяв перо. Дрижучою рукою підписався.

Шафіров довго витирав лоб, заки те саме зробив.

— Нехай буде воля твоя святая! — сказав.

— І да приідет царствіє твоє, — додав Головкін.

Дня 30 квітня Кочубея, Іскру й усіх заплутаних у донос, крім Осипова, виряджено в кайданах у Смоленськ. Везлиїх під вартою на човні до Поріччя, а далі на возах до місця призначіння.

Їхали до Вітебська людьми вольними, особами високої ранги і великого значіння, а верталися збитими, скатованими, безнадійними. Надбання цілого життя змарновані, здоровля це вже не люди, а живі трупи.

ТАБОР ШУМИТЬ

Задумавши похід на Москву, король Карло змарнував літо й осінь. Літо простояв у Саксонії, осінь у Польщі. Сам собі шкодив. Ніби на руку Петрові йшов.

Не слухав ані досвідчених політиків, ні своїх старих генералів. Покладався на власний геній і на сприятливість щастя. Щолиш зимою рушив у Литву.

Військо терпіло голод і стужу.

Бідна з природи, а всякими війнами доостанку виснажена країна не могла дати війську того, що треба: даху і страви.

Карло хвилювався і на населенню зганяв злість. Особливо польським панам не жалував ні згірдливих слів, ні контрибуцій. Тим зраджував собі навіть прихильників свого союзника, Станіслава.

Скинувши польського короля з престолу, хотів те саме зробити з Петром. Мало-мало не повезло йому. Несподівано явився в Гродні. Коли б дві години скорше поспів, дістав би був царя в свої руки. Цар аж до Петербурга утік. Укріпляв його. Казав також укріпляти Москву, Серпухів, Можайськ, Твер. Під карою смерті не вільно, було міщанам кидати своїх міст, а зате селян виганяв на роботи коло городських мурів. Села й землі, котрими мав проходити Карло, цар приказав руйнувати. Між тим Карло дійшов до Радошкович і став. Ні вороги, ні свої не знали чому. Ніби в піжмурки грався. «Вгадайте, куди піду: на Москву чи на Київ?»

Був це одинокий вислід того довгого й нічим не виправданого постою.

Цар не знав, куди піде Карло і де йому збирати свої війська — в Московщині чи на Україні?

Між тим гетьман Мазепа під Білою Церквою табором стояв.

Табор ріс, бо гетьман стягав туди останки свого війська і формував нові частини.