Не вбивай - Лепкий Богдан - Страница 27

— Ніби з дівками дрався. Коли ти, розстриго, поступиш на праву путь, коли?

— Коли Бог дасть, — відповів той. — Та я не один такий на світі.

Гетьман добув з-під подушки гаманець і кинув йому.

— Лови!

Труп'яча головка засвітила очима. Зловив гаманець, розпустив шнурок, висипав червінці на долоню і став їх числити.

— Є всі? — спитав жартовливо і злобно гетьман. Болгарин засоромився і сховав за пазуху гаманець з червінцями, а тоді розщібнув сорочку і зняв з шиї ланцюг з великим хрестом, котрий носив на голому тілі. Зубами розкрутив шрубки, і хрест відчинився. Добув з нього невеличкий шматок паперу, що був тісно скручений і зложений в кількоро. Гетьман догадався, що це лист.

— От, який хитрець! — сказав вдоволено. — Тебе хитрощів учити не треба.

— Біда — великий учитель, — відповів, подаючи гетьманові зім'ятий, дрібним, але виразним латинським письмом написаний лист від короля Карла.

Гетьман, побачивши підпис, зірвався на рівні ноги. Подужав і відмолод. Скоренько пробіг письмо. Лице його просіяло. На устах появилася тая приваблива усмішка, якою він умів чарувати людей. Прочитав удруге і перехрестився.

— Богові всемогущому хай буде честь і дяка. Скидаємо ненависне ярмо. Пічнемо нове життя. Благословення Божого просім, не для нас, а для нашої держави.

Відчинив вікно. Хотів кликати своїх старшин, щоб поділитися з ними радісною вісткою. Король Карло гарантував незалежність України.

Та нараз ніби хмара насунулася на небо. Пригадав собі Кочубея. Ще він жиє. Ще жиє українська леді Макбет, Любов Федорівна Жуківна. Жуківна… І гетьман задумався тяжко. Спомини тридцятьох літ, як хмара жуків, загуділи над ним. Важко відігнатися від них. А треба. Сказав аз, мусиш сказати буки. Не вільно здержатися перед нічим там, де рішається доля держави. Кочубей — камінь преткновенія. Його усунути треба з дороги, щоб не спинився на ньому цей великий камінь, котрий гетьман відвалив від гробу, в який на вічний упокой покладено волю України.

«На вічний упокой… Хіба ж є що вічного на світі? Для нас віки, для історії момент. Не знаємо, що буде. Та кождий з нас повинен сповнити це діло, на яке вказує йому його розум, як на завдання життя. Може, це й помилка. Хто може предвидіти будучність? Не помиляються лиш ті що нічого не роблять. Зате їх доля це доля степової трави. Виросте, сонце її спалить і нова на її місці росте Треба сповнити те, що нам завданням нашого життя видається».

Перед гетьманом на столі лежала його булава. Глянув і не впізнав її. Немов не та, що досі носив. Новими блесками мерехтіло дороге каміння. Тільки рубіни все ті самі, подібні до капель скам'янілої крові.

«А Мотря? — відізвався голос в потайниках душі. — Василь Леонтійович — батько Мотрі».

«Га, що ж! Мусить і Мотря терпіти».

Гетьман булаву підняв. Ніколи вона не була така важка, як тепер. Це не булава, а хрест, святий хрест котрий прийдеться нести — або на український Сіон, або на Голгофту.

ПЕРЕХИТРИВ

І цим разом Мазепа перехитрив Петра.

Цар написав до гетьмана два листи, в котрих заспокоював його. «Віри клеветникам не йму і покараю їх на горло за те, що зважилися на вчинок, котрим вони могли заподіяти велику шкоду нашому спільному ділу, пускаючи інтригу між царя і гетьмана».

Цар стояв на тому, що винуваті тут не лиш Кочубей і Іскра разом зі своїми послами, передатчиками доносів, але й миргородський полковник Данило Апостол.

Цар знав, що між Апостолом і Мазепою були колись невирівняні рахунки, а що Кочубеїв син оженений був з Апостоловою донькою і що родини їх, як близькі сусіди, жили з собою, так він і уявити собі не міг. щоб Апостол у доносі не мачав своїх пальців.

Цар не знав, що рахунки між гетьманом і його миргородським полковником вирівняні і що Апостол зробився одним із найбільше довірених Мазепи, тому й домагався, щоб гетьман також Апостола до нього на слідство прислав.

Але гетьман запевняв царя і його канцлера Гаврила Івановича Головкіна, що Апостол в тому ділі ні при чім і що відривати його від полку й посилати в Москву разом з Іскрою і Кочубеєм тепер дуже небезпечно, бо він тішиться великою повагою серед козацтва, котре і без того бентежиться усякими слухами.

Апостол оставався біля гетьмана в Фастові. Гетьман, відібравши царські листи і приказ зловити винуватих і відіслати їх на суд цареві, стурбувався немало.

Хоч цар і впевняв його, що ніяким доносам віри не дає, а все ж таки донощиків до себе кличе, значиться, хоче їх слово почути. Хто знає, з чим вони наговоряться на муках.

А до того все ж це свої люди. Хоч як погано Кочубей і Іскра відплатили гетьманові за його добро, а все ж таки знищити він їх не хотів, хоч би тому, що родини їх, а то й другі люди можуть невинно потерпіти, от і Апостола тягнуть у це діло…

І гетьман покликав Апостола до себе

— Товаришу! Маю тебе за чоловіка чесного і певного. Те, що скажу тобі, мусить лишитися між нами. Любов Федорівна доскочила свого. Доносами доти наскучала Москві, доки цар не велів мені зловити донощиків і доставити йому.

Апостол вірити не хотів. Догадувався чогось, а все ж таки не сподівався, щоб воно вже сталося,

— І тебе туди вмішали.

— Мене? — і Апостол, зжахнувся. — Хай мене грім ясний уб'є, коли я туди свої пальці сунув!

— Не потребуєш мені казати, але цар так гадає, жадає, щоб я і тебе йому післав.

— А ваша милість?

— Не бійся, я тебе не видам. Товариша й одномишленика свого Мазепа в руки катів не передасть. Апостол подякував гетьманові.

— Але мені хочеться, — говорив дальше Мазепа, також і Кочубея рятувати. Він свекор твоєї доньки, батько Мотрі, мій колишній товариш. Погане діло посилати такого чоловіка у страшний Преображенський Приказ. Вийде таке, що циган завинив, а коваля повісять.

— Любов Федорівна завинила в тому ділі, — сказав Апостол, — а Василя Леонтійовича, якщо ваша милість можуть урятувати, так, ради Бога, рятуйте! Він людина стара і дряхла, виснажена безнастанними турботами, як йому видержати московський допрос? Спасай його, Іване Степановичу, спасай!

— Сам він себе мусить спасати— відповів значуще гетьман.

— Себто як?

— Ти не молодик, товаришу, щоб тобі розум лопатою до голови вкладати. Кочубей живе у Диканьці. Він уже кілька місяців не був у Батурині, відмовляючись нездоровлям. Я маю царський приказ зловити його. Завтра вранці пішлю туди Трощинського й Кожухівського, дам їм кілька сотень людей, щоб наказ царський сповнили. Нині про це ще ніхто не знає, тільки ти, розумієш?

— Розумію, милосте ваша. Україна велика.

— Так, так, Україна велика, а там Запорожжя, Дон Крим, чимало місця на світі.

Апостол обіймив гетьмана за коліна, подякував

Гетьман перехрестився.

Не буде ж Кочубей таким дурнем, що, діставши в вістку, сидіти в своїй Диканьці і дожидатися гетьманових сотень. А втече — так усе буде добре. За той час перемелиться, і мука буде.

Як Мазепа перейде до Карла — тоді хай собі Кочубея питають як хочуть. Діла він не попсує.

Післанець від Апостола прибув у Диканьку скорше від гетьманових післанців.

«Василю, спасайся, утікай».

Кочубей післав по Іскру, і вони перебралися через Ворсклу. Трощинський і Кожухівський не застали їх у Диканьці. Перетрусили двір, питали людей — нема, утікли.

Три дні гонили за ними, як за зайцями хорти.

Одні казали, що втікачі на Коломак пішли, другі, що до Самари, а треті, що вони в Красному Куті сидять.

Гетьманський приказ був зловити їх і доставити в Фастів. Він гадав, що коли Кочубей не сховається впору, так якийсь час затримає його в Фастові, підібравши відповідний викрут.

Та гетьманові плани помішав не хто другий, а сам таки Василь Леонтійович, і не кому, а самому собі на згубу.

Хоче кого покарати Господь, так розум йому відбере.

На таке і з Кочубеєм вийшло.