Не вбивай - Лепкий Богдан - Страница 16

— Ну і що?

— А що ж би, ягоди з'їв, а з черешні зробив хлів, свинюшню для таких свиней, як ви!

— Ну, це ти вже, небоже, здорово пробрехався, — почав другий, — бо нема такої голови, щоб у ній дереву корінь пустити. Але що сватові сестри моєї покійної зовиці виросла гречка на пиці, то це так. Він сім літ не мився, а на восьмий впився, від неділі до неділі спав і не будився. Аж збудила мила. Боже, твоя сила, ані сіяв, не орав, гречка зародила… На руках, на ногах, навіть на спині, чиста, кажу вам, гречка.

Деякі з Чуйкевичевих козаків поприсувалися ближче, щоб слухати небилиць.

Розказував їх народ, що не мав уже чим журитися, ні хати, ні жінки, ні дітей, ні пана, гуляй, душе п'яна, від ночі до рана!

Сміялися з себе і з цілого світу. Не боялися ні царя, ні Бога, про гетьмана навіть не згадуй.

Тільки один мовчки сидів, ніби він зроду сміятися не вміє. Того на решето брали.

— Знаєте, що робив Онисим? — питався котрийсь, показуючи на мовчаливого товариша.

— Нічого мудрого, але розказуй вашець!

— Отож, як грабували ми недавно наше містечко, каже жінка до нього: «А піди-но ти, Онисиме, може, що притащиш; із одежі або з харчів, що б не було, придасться, бо біда вовком свище. Дітиська їсти плачуть, а нема їм що до рота ткнути».

Пішов наш Онисим, не було його два дні, а на третій притащив — знаєте що? — дитину! Дівчинку-дволітка, не знати навіть чиє — людське, панське чи, може, жидівське? «Плакало, — казав, — поміж трупами, змилосердився та й забрав».

— Свої діти мав, так знаю, що таке дитина, — боронився Онисим.

— А в мене нікого нема, — озвався дядько, чорний, як циган, і засвітив очима. — Сам, як палець, тільки помста ходить за мною.

— І це дружина, якщо другої Бог не дав.

— Як дивлюся на людські достатки, як вони з жінками й дітьми у вигодах живуть, то такий мене жаль за серце стискає, що або їм кінець, або мені.

— І чому б то багачам з бідними не поділиться?

— Захотів молока від бика.

— Попроси в жука меду.

— У них і серед зими не випросиш леду.

— Багач глухий, коли кажеш: дай, а скажи: на, то вчує.

— Багача просити, що глухому пісню співати.

— Вмерлого не розбудиш, багача не допросишся, його не проси, а сам бери, що візьмеш, те й твоє.

На Чуйкевича поглядали з-під ока. Якийсь сміливий весельчак на череві підповз до нього.

— Мабуть, гарне пиво, — почав.

— Нічого собі, — відповів Чуйкевич.

— Спрібував би, так грошей чортма. Чуйкевич казав і йому дати мірку. Цей випив і, витираючи вуса, похвалив:

— Є ще гарні пани на світі!

— Лучаються, — відповіли йому, — та мало.

Веди мене, поводир, Де дівчата роблять пир, Отам мене поцілують, Пампушками нагодують! Тю! –

співав сліпець, але його мало хто слухав. Хто хропів, хто кулакувався з сусідом, деякі в кості грали. Зірвався один.

— Пускайте мене, не витримаю довше, Бога нема, чорта нема; є тільки чоловік-звір, ходімте! Насилу посадили його на місце.

— Розжалобився, як вовк над поросям, — казали. — Куди підеш, ну, куди ти, недотепо, підеш? Сиди між добрими людьми, де не проженуть.

— Це такий, — пояснював Чуйкевичеві весельчак, що йому жінку й дітей перегнали кудись, не знати де. Багато тепер нещасливого народу.

— Л ще більше дурного, — завважив Чуйкевич. Той глянув на нього з-під ока:

— Ваша милість не тутешні, мабуть.

— По чім гадаєш?

— Тутешні нашого брата за чоловіка не мають, — а присуваючися ближче, додав: — Чоловікові з очей видно, що в нього на душі. Якби ваша милість у погоню за такими, як отеє ми, пускалися, то не сиділи би під липою, а засілися б десь поза углом. Наш брат свого ворога, як пес нюхом, здалеку чує.

Чуйкевич заспокоїв його, казав, що в його дійсно друге діло, і питався, що це за люди і чиї.

— Свої та Божі. Невмоготу довше страдати; тікаємо.

— Куди?

— Куди Бог дасть. У Вільну Слободу, на Запорожжя, на

Дон, куди нас ноги понесуть, а очі попровадять, щоб тільки

вирватися звідси…

В громаді зашуміло. Сварилися. Одні радили не відбігати далеко й дожидатися приходу Булавіна, другим спішно було до нього. Наскучило песяче життя: утеча, скитальство, жах перед погонею.

— Ходімте, — казали, — а то нас опісля не приймуть або,

як чернь, поженуть перед собою.

Сварка до бійки доходила.

Люди, зацьковані, легко вибухали гнівом і зганяли його на собі, скакали до очей. Ось-ось і пічнеться кровопролитство і костеломство, як хазяйка казала.

Та до того не дійшло. Піднявся цей чорний, як циган, і блиснув грізно очима.

Тишина…

— Товариші! — почав. — Голото бездомная, сироти безріднії, брати мої біднії! Послухайте правдивого слова. Киньте сварню, до ладу привикайте, до послуху людського. Без послуху і діла нема. Отаман колоту не дозволяє, за бешкет смерть. Походний отаман жадає, щоб ви десятками зібралися, вибираючи собі старшин. Виберіть же й собі отамана.

— Циганові отаманом бути! — закричали кругом. — Циганові!

Поклонився їм.

— Поки гурт не зросте вдесятеро, поведу вас. Але ж вважайте: за непослух смерть!

— Хай буде! — відповіли йому.

— А тепер прочитаю вам, що Булавін пише. — Витягнув із-за пояса шматок паперу і став читати, ніби кулями в уши сипав: — «Отамани, молодці, дорожні харцизи, вільні усякого стану люди. злодії і розбишаки! Хто захоче з поход-ним отаманом Кондратієм Булавіном погуляти по чистому полю, красно походити, з'їсти і випити смачно, на добрих конях поїздити — то забирайтесь до мене у вертепи самарські!»

Перервав, обкидаючи громаду очима.

— Всякий ласий на чужі ковбаси, — озвався хтось із гурту.

Циган спалахнув:

— Котрий це?

Винуватець підняв руку вгору:

— Я.

— Чого?

— Бо всякий влесливими словами приманює нашого брата до себе, а опісля — дзуськи! Добре чужими руками жар загрібати.

Та ще він і не сказав того, як циганова рука звалила його, ніби пень сокира. Обіллявся кров'ю.

— Так кождому буде, хто важиться торочити чортзна-що.

Покараного обливали водою, але ніхто не встоював за ним.

Циган письмо за пояс назад сховав.

Чуйкевич зразу догадався, що це один з агентів, котрих сотнями розсилав Булавін, поширюючи бунтовливі відозви по Україні.

«Який народ! Жаль, що на власну руку починають… Віз, котрого колеса обертаються кожде в інший бік».

Нараз свист, ніби хтось шилом в ухо кольнув. Циган зірвався перший.

— За мною!

І ватага хильцем висунулася з подвір'я, тікаючи перед погонею. Остався тільки дід. Ніби байдуже пригравав на бандурі.

«Розігралося наше море, — говорив до себе Чуйкевич. — Чуда Божого треба, щоб утихомирити його».

Знаючи життя панське-старшинське, а також козацьке-молодецьке і приглядаючися до того, що творилося між людьми посадськими й волосними, як вони, відірвавшися від землі і роду, робилися елементом на все спосібним і до всього готовим, він бачив небезпеку, яка грозила Україні, і сильно турбувався нею.

Як у хмару, в Батурин в'їздив.

Дивився на замок гарний-гарний, та повищерблюваний зубами часу, на вали, що поприсідали, на гармати, в котрих навіть на «віват» добре не стрілиш, — пригадав собі свари й коверзи старшинські, і так важко зробилося йому на серці, що коли б не гадка про Мотрю, то, може б, і собі кинув усе і втікав на Запорожжя. Мотря не пускала…

НА УКРАЇНІ ГУЛО