Мотря - Лепкий Богдан - Страница 95

— Що Чуйкевич такий хоробрий, — перервала Любов Федорівна, — того я ніяк не сподівалася. Дивний він собі чоловік. Я про нього іншої думки була.

— А саме?

— Саме, що він мужчина.

— А невже ж то не мужеське діло боротися зі всякими свавольниками й розбишаками, небезпечними для публічного ладу і навіть для життя спокійних горожан.

— Це друга річ, а я до того веду, що мужчина, як любить жінку, то й хоче її мати, а не зрікається для другого, хоч би й для самого гетьмана, правдивий козак не дав би був дівчини харцизам у руки, але не лишив би її для того старого грішника, от що! Чуйкевич зробив по-бабськи, а не по-козацьки.

— Чуйкевич поступив по-лицарськи, — відповів рішучо Кочубей. — Як вірний свому рейментареві, він совісно виконав його приказ. Так воно й повинно бути.

— Ах тая вірність! — аж скрикнула Любов Федорівна. — Вже вона мені горлом лізе. Вірність для заспокоєння прихотей старого женолюба, — гарна мені вірність!

А помовчавши хвилину, вона спитала нараз:

— Василю, скажи мені, чого ти тулишся до гетьмана, як судак до невода?

Заскочений таким несподіваним питанням, Кочубей тільки очі й уста широко розчинив і не знав, що йому відповісти. Він розумів, що з хитрощами своєї жінки не справиться, бо вона все щось таке придумає, що йому навіть на гадку прийти не може.

— Кажи! Чого ти тулишся до того Мазепи, як судак до невода? Бачиш, що він тебе ловить у той невід, що він з тобою зробить що схоче, і, замість боронити себе й нас, тулишся до нього, як безмовна тварина, аж гидко, дійсно гидко, Василю Леонтійовичу.

— Ми відбігаємо від речі, — відповів Кочубей, ратуючи свою мужеську честь. — Тут важніші питання дожидаються своєї відповіді.

— Для тебе, може, й важніші, а для мене важніша честь і будучність твоя і наша, виставлена гетьманом на «шванк».

— Говори собі що хочеш і гадай собі шо хочеш, а, на мою думку, негарно ти зробила і недобре, насилаючи на гетьманський двір харцизів і горлорізів, щоб поривати Мотрю. Цього ще в нас не бувало! Такого казуса я собі не пригадую. Тямлю, як запорожці напали на грецьких купців, що зі своїми возами, наладованими дорогоцінним добром, їхали до Чигирина, й розграбували їх, тямлю, як якась запорозька ватага напала була на селітряні майдани, що були заведені нашими старшинами на річці Самарі, зруйнували їх і забрали волів, казани та всяке манаття, тямлю, як недавно тому ті ж самі запорожці наскочили були на царську казну, що віз капітан Суходольський, убили його й двох жовнірів, казну ограбили, а попа, що був коло капітана, покололи списами, але, щоби хто нападав на гетьманський двір, про таку сміливість я ще не чував.

— Отже, й почув! — відповіла Любов Федорівна, вислухавши довгого речення з уст свойого мужа. Вона за той час рішилася, що їй дальше робити. Не відпекувалася, бо це не рішить діла, а признатися і присилувати мужа стати по її боці. Не відцурається він своєї жінки, не пішле її в монастир, до того він заслабий, куди там!

— Отже, й почув! — повторила ще раз, усміхаючися лукаво. — І світ не завалився. Гетьман не Бог, і з ним боротися можна і треба, коли треба.

Під Кочубеєм захиталася земля. Весь план, який він построїв, зводився на ніщо. Бачив, що з замирення з гетьманом нічого не вийде, бо Любов Федорівна хоче війни, не миру.

Він кивнув безрадно рукою: «ет!» і пішов від столу до свого кабінету.

Любов Федорівна пішла за ним.

— Чого ти хвилюєшся, Василю? А побачиш, усе добре скінчиться, тільки не треба ставати нам в половині дороги, не треба показувати себе перед. Мазепою безсилими і готовими сповнити всі його забаги. Ми ж не Мазепині підручні, ти генеральний суддя і стольник його величества, тобі слід боронити своєї честі і свойого права. Здайся на мене, все на мене звали, я понесу й донесу, побачиш. Заспокійся, Василю.

Василь Леонтійович з жалем глянув на жінку. Він розумів, що вона робить йому велику кривду, в його душі ворухнулося якесь зловіще, погане почуття, але не почував у собі досить сил, щоб опертися жінці. Треба було це зробити скорше, не треба було миритися з нею так скоро після припадку з Мотрею, коли ніхто не знав. що з нею сталося, чи жива вона, чи ні, і коли Любов Федорівна, почуваючи за собою вину, навколішках прощення благала.

Тепер не те. Гетьман не схоче діла ставити гостро, хоч живого свідка має в руках. А не схоче з огляду на Мотрю, щоб не робити її сорому й не завдавати рани її серцю. Любов Федорівна скористується тим і поведе своє круте діло дальшими манівцями, а він безрадно буде дивитися на її роботу, болюче відчуватиме неправду, жалуватиме, що він такий слабий і нерішучий, і дальше буде хитатися між гетьманом і своєю крутою дружиною.

Йому жаль зробилося самого себе, жаль своєї турботної старості, жаль тих спокійних днів і років, котрі міг ще прожити як високий урядовець козацький і тесть самого ясновельможного.

— Чого ти так зажурився, Василю? — питалася Любов Федорівна, підходячи до нього.

Ет! — відповів Василь Леонтійович і пустився скорою ходою з кабінету до своєї відпочивальні.

ЩАСТЯ…

Сонце пізно вставало.

Несміливо розглядалося по стінах і, не огрівши їх, не розвеселивши, втікало й ховалося в сніги.

Короткі дні, а ночі довгі-довгі.

Що робити з ними? Звідкіль набрати тільки того сну? Думки? Та й вони не безконечні. І думку передумаєш серед тих довгих зимових, скучних ночей.

Часом місяць зазирне в шибки.

Місяцю-князю, лицарю блудний, мандрівниче безсонний, ходи, ходи до мене! Розкажи, що бачив у світі, скільки зір манив до себе, як з хмарами грався, як по безмежних просторах небесних до невідомих берегів плив. Місяцю, лицарю блудний!

Ось, ось, ускочить у Мотрину спальню.

Так хмари не пустили його. Ніби в невід зловили. Стривай, ти, ледарю старий…

Може, цей місяць заглядав у гетьманову кімнату, може, бачив його думки?

Про що він думає тепер? Про Морю чи про яку княгиню?

Місяцю, лицарю блудний!

Ось г зоря. Як сирота самотня, покинена, забута. Чого ж вона заглядає до Мотрі у вікно? Ніби розради шукає у неї, як у товаришки сумної. Зорі, чи й у вас там таке життя, як наше? — смутки, турботи, довгі, довгі ночі?

Шум. Вітер садами колише. Ніби їм спати не дає, ніби з місця жене. Досить стояти, геть, геть! Дивіть, як я невтомно гуляю, гей же, гей же в танець!

Дерева верхами хитають: «Не хочемо, ні. Лиши нас тут, ми до місця привикли;» — кланяються низько йому.

Ублагали. На поля побіг. Шумить, розказує про щось.

Як про минуле, то не цікаво, як про майбутнє, то так. До Мотриного вікна притулився, зітхає, стогне, скиглить.

Ну, що ж тобі так важко, кажи! А може, ти Мотрину долю віщуєш?

Віконницею термосить, наглить: вставай. Утікай звідси, втікай! Таким, як ми, немає хати на світі, немає домівки тихої нігде! Вічної туги дитино, великого бажання донько, пролетиш понад землею, як падуча зоря, котрої почин невідомий нікому, а шлях — це бездорожжя світів!

Мотря знімає голову, бо подушки палять. Заглядає в вікно, чи не світа.

Ні, ні! Тільки сніг іскриться, аж горить, як жемчуги в гетьманській булаві. Аж очі хапа. Як гарної

Ноче, зимова довга ноче, коли ж кінець тобі?

Насилу примкнула повіки. Не піднесіться, — так… Чорно. Ніби дими обмотали світ. З димів Любов Федорівна виринає, як образ із хмар:

«Мамо!»

«Геть від мене, недобра донько, я не мати тобі!»

О, ноче, коли ж кінець, тобі?

І знову темно, знов дими, а з них Іван Васильович виходить. Блідий, затулив уста.

«Чого ж ти так терпиш, Чуйкевич?»

«Люблю тебе…»

О ноче!

Остров, кругом вода, на острові вежа, у вежі безталанна царівна. А лицар кругом озера їздить, лунають підкови сталеві: Лус-лус-лус-лус. Вода глибока, мовчалива, бездонна, — цить!

Соняшні зайчики бігали по стінах, теплі відблиски огню клалися по долівці, чути було, як на подвір'ю суєтилися люди…