Мотря - Лепкий Богдан - Страница 113

Але хто? Сани великі, і місця в них багато.

— Їдуть? — спитав гетьман, запримітивши збентеження свого небожа.

— Ні, милосте ваша. Це я так мимохіть піддався силі пригадки. Не годен позбутися пересудів родинних. Вони ніби в крові нашій живуть.

— Пересуди родинні. Невідоме. Містика. Білі коні. Так воно, так. Га, що ж? Нехай їдуть, але я з ними не поїду. Живим мене ті чорні сани не повезуть. Поборюся. Є тільки одна сила, якій я скоритися мушу…

Войнаровський підняв мрійливі очі, питаючися: «Яка?»

— Державна конечність, — відповів гетьман, встаючи і простуючи свої втомлені кості.

БІЛИЙ РАНОК

Пізно збудилася Мотря, бо й пізно на святий вечір заснула.

Святочна вечеря, колядки, пожар звізди, вертеп — усе те зливалося у сні в якийсь дивовижний образ.

Ходила з гетьманом по облаках, шукаючи своєї зорі. Довга й томляча мандрівка. Аж і знайшла. «Оце твоя зоря», — сказав гетьман до неї.

Втішилася, простягнула руку, і в цей мент зоря в безвість покотилася… Темно… І знову мандрують небесними шляхами, шукаючи гетьманової зорі.

— Ось вона! — показує святий Петро.

Побожно наближаються, вже недалеко, вже тільки кроків, може, десять, як нараз сяйво осліпило їх очі. Зоря полум'ям спалахнула, півнеба загравою озарила — і згасла. Темно, аж чорно. Хитаються хмари під ногами, небо, як розбурхане море, ні йти по ньому, ні на землю вернути. Поміж хмарами зависли… Яке томляче тривання!

Добре, що білі коні женуть. Чорні сани безголосо сунуться за ними. Сідаймо! Гетьман не хоче. Мотрю якась зимна рука потягнула в сани, — женуть… Місяці, сонця, зорі, — все таке велике, жахливе, чуже — позасвітне…

— Тпру! — і сани спинилися перед монастирською оградою…

Мотря тривожно підняла повіки. Перехрестилася… Нічого подібного…

Вона в Бахмачі.

Біла світлиця, пушисті на полі килими, щоб м'ягко було ступати, в печі огонь, омела звисає зі стелі. Різдво.

Мотря хоче вставати, тітка Лідія не дає.

— Полеж собі, нема чого спішитися. Старшин наїхало повний двір, може, й раду радити стануть. А хоч і ні, так посидять до ночі. Гетьман любить погостити старшин.

Мотря питається, що на старшинській раді радять, тітка Лідія не вміє відповісти, бо рада відбувається при зачинених дверях. Жінкам не встрявати туди, у жінок жіноче діло.

Мотря лежить до обіду, потім встає, вбирається і скучає. Вона нині, на саме Різдво, обмежена до своїх покоїв, ніби пташка до дротів золоченої клітки.

Ген з полудня побачила свої залубні. Певно, батько приїхав, зайде до неї, намовлятиме, щоб вертала.

Від чури довідалася, що то не батько, а мати приїхала. Серце затріпоталося тривожно.

Стрінутися з мамою тут, у гетьманськім дворі!

Мотря неспокійно дожидала зустрічі. Читала гетьманські листи й дивувалася, що не розбирає змісту. Нараз дзвінки. Глянула в вікно. Їх коні виїхали з подвір'я. Що це таке?

І знов від чури довідалася, що її милість Любов Федорівна зболили від'їхати в Батурин.

Погане прочуття томило її цілу довгу ніч. Щоб ранок скорше, щоб гетьмана зустріти, розпитає його.

Ранок прийшов, зимовий, ясний, білий. Уночі впав сніг. Обновився Бахмач.

Мотря ще дитиною любила будитися в такий ранок. Кругом так свіжо, чисто, ніби світ всміхається до тебе. Якась ти неначе чистіша собою і невинніша, ніякого гріху на совісті не чуєш. Все, що було сірого та брудного, білий сніг прикрив, білий сніг, як весною на деревах квіття.

За сніданням гетьмана стрінула.

— Як ваше здоровля, як спали, що доброго снилося вам?

Звичайна товаристська розмова.

— Святого Степана нині, — пригадує Мотря.

— Покійного мого батька іменини, — відповідає, зітхаючи, гетьман.

Мотря чує, що це зітхання добуте не спомином про батька, а чим другим. Спитала би чим, та при людях не хоче. Підожде.

Де ж дівся святовечірній веселий настрій, що тут сталося вчора?

Недаром Любов Федорівна перейшла через хату. Вона за собою, ніби тінь лишає.

По сніданню тітка Лідія пішла давати хатні розпорядки, Войнаровський до козаків подався, і Мотря спиталася гетьмана, чого це вчора мати приїздила?

Гетьман зразу хотів питання в жарт повернути, але, глянувши на замучене обличчя Мотрі, рішився сказати їй правду. Любов Федорівна хотіла Мотрю забрати з собою.

— В Батурин?

— Не казала.

— В Ковалівку?

— Не знаю.

— В монастир?

— Можливо. Але я тебе, Мотре, не дам. Не хвилюйся. Досить ще сил у мене, щоб захистити тебе, щастя моє!

— Досить, кажете, сил. Можливо. Гадаю, що й охота є, та чи буде спромога?

Гетьман пильно подивився на неї.

Знає чи догадується тільки? Розум з неї говорить чи серце?

Затривожився і не знав, що відповісти.

— Ось, бачите, Іване Степановичу, я вгадала. Охота буде, та не буде спромоги.

— Що це ти, Мотре? Пощо такі думки? Пощо турбувати себе?

— А пощо дурити себе, мій пане? Чую, що щастя відходить від нас. Вже воно на калиновому мості, кличемо, щоб завернуло, — не хоче. Мабуть, обідила я Господа Бога, бо завеликого щастя захотіла. Гордовитою в бажаннях була, а гордих ангелів Бог з неба скинув.

— Мотре, лиши таку балачку. Не полош щастя, воно ще в нас. Глянь, який я щасливий. Бачу тебе, впиваюся тобою, як чарами весни, як згадкою молодості своєї, де ж би я дав забрати таке щастя від себе. Я жертвую усім, лиш не тобою, ні!

— Усім?

— Кажу тобі, усім.

— А я того не хочу. Не варта я такої жертви. Це, що ви готові жертвувати за мене, я більш самої себе люблю. Краще пропаду я, змарнію, зів'яну, як трава під кінським копитом, щоб тільки задум ваш, ваша і моя мрія, Іване Степановичу, перетворилася в діло. Так, так, не перечте мені. — Підперла рукою свою голову пишну і, дивлячись у простори, говорила, ніби пісню співала: — А коли здійсняться задуми гетьманські, і гетьман меч свій на стіну повісить, сідаючи за стіл з товаришами своїми на добре заслужений спочинок, тоді нараз потре чоло рукою і, дивлячись на білий цвіт калини, на небо ясне й на людей веселих, весіллям тим, яке дає лиш воля, зітхне і скаже: і вона колись хотіла того — Мотря.

Голос Мотрі не дрижав від смутку, не плакав плачем дитини, котрій цяцьку забрали, а звучав мрійливо і самовдоволено, ніби в тім, про що він співав, було справжнє щастя.

Образ, який тими словами змалювала Мотря, причарував гетьмана до себе. В тім самовідреченню, в тім захопленню великою ідеєю була така сумовита велич, що він, знавець і любитель мистецтва, мимохіть голову схилив.

Білий ранок вибілював їх душі. Святочна тишина не бентежила душевного спокою. Мандрували по хмарах…

— А Мотря? — спитав нараз гетьман.

Не відкликаючи зіниць з мандрівки по просторах, відповіла тим самим голосом, що перше:

— А Мотря в тихій келії чернечій або в домівці своїй поневільній, діждавшись вечірньої години, зітхне і скаже:

«Ось Господь ласкавий знов одну днину зчеркнув із рахунку життя мого, і знов кроком ближче до того місця, де я зустрінуся з моїм коханим. Знов його побачу, ще величнішим, ніж бачила перше, з вінком лавровим на висках і з задовіллям тихим на обличчю. І руку він мені подасть і скаже: тепер ми вже, мила, не боїмося жодної розлуки.»

— Не буде того, Мотре, не буде! — промовив, зриваючись з місця, гетьман. — Не люблю недомовлених слів і недоспіваної пісні. Бачиш, я міг пісню свого життя вже давно увірвати, як власник величезних маєтків, як порфіроносний герцог, а я хочу доспівати її до краю. Недоспівана пісня бренить у просторах, блукає по степах, до могил прилягає, додаючи ще більшого смутку до тої нашої сумної української антифони. Хочу її настроїти на новий мажорний акорд, хочу переломити український смуток.

— Не хочу перешкодою бути в здійсненні твого хотіння.

— Кажи ясніше!

— Бачу, що через мене ти маєш нові турботи, тобі і давних досить. Догадуюся, з чим мати вчора приїжджала. Не вгнеш ти її, Іване Степановичу, хіба зломиш. Але ломати не схочеш, бо це моя мати. Я розумію тебе і, власне, тому не бачу іншої стежки з того зачарованого кругу, як покинути тебе.