Мотря - Лепкий Богдан - Страница 107

На з'їзді доходило не раз до особистих порахунків між козацькими старшинами, до суперечок і до бурлив;:: сцен, котрими він не хотів турбувати Мотрі після її важкої недуги, як не хотів, щоб люди взагалі й довідалися, що вона у нього. Хто може запоручити, що не приїде Кочубей і, нацькований жінкою, не почне розводити своїх жалів на гетьмана? Кочубеєві ніколи не можна надто довіряти, бо він надто підлягає жінці. Це в нього застаріла недуга, з котрої, мабуть, не вилічиться ніколи…

Ось чому-то гетьман і не бажав собі з'їзду на сьогорічне Різдво. Він казав це декому зі своїх генеральних старшин, гадаючи, що вони і другим перекажуть, бо повідомляти всіх окремим універсалом було незручно. Гетьман знав своїх людей і боявся їх обідити. Скажуть, що гетьман ухиляється від старого звичаю погостити своїх старшин на Різдво.

Та не так воно вийшло, як собі того бажав гетьман Мазепа. Старшини зі свого боку боялися, щоб гетьманові не було прикро, що вони не приїхали поздоровити його зі святами, вони не довіряли собі і підозрівали якусь інтригу;

як же це можливо, щоб не бути в Мазепи на Різдво?

Перший приїхав Орлик, таки доволі рано.

Гетьман зараз попросив його до себе.

— Як же там жінка, діти? Як мій похресник, чи великий виріс?

— Спасибі милості вашій за ласкаву пам'ять. Дякувати Богові, здорові. Пересилають доземний поклін свому добродієві, а малий Грицько руки свого хресного батька цілує.

Хресного батька… І гетьман пригадав собі свою хресну доньку — Мотрю. І на хрестини не їхав би був, коли б знаття, що з того вийде.

— Що ж у Батурині нового? — питався гетьман. — Кажи. Не скривай нічого. Я знаю, що в столиці, як в пекельному казані, кипить. На кождому пануючому дворі є свої інтриги, я до них від молодості привик, але в нас це не інтриги, а окремого роду каверзи. Не знати, чого ті люди хочуть. Може, й самі не знають чого. Дбаю про них, пхаю в них, як у дірявий міх, і всього їм замало. А вже що найгірше і чого я більше всього не люблю, так це доноси. Здавалося б, лицарський народ, знає лицарський звичай. Ого! Не виступить тобі явно до бою, лиш як собака з-поза плота кусає. Не прийде до свого гетьмана, лиш до Москви з доносом лізе… Говори!

І Орлик став розказувати батуринські невідрадні новини: сплетні, зависті, зазіхання.

Гетьман уважно глядів на свого канцлера.

— Кажеш, нарікають ще на мене, що я з царем держу?

— Нарікають, милосте ваша.

— Хто?

Орлик зам'явся. Гетьман чекав хвилину, а тоді:

— Звільняю тебе із відповіді, щоб не гадав, що і я від тебе доносів на товаришів жадаю. І без того догадуюся хто. Але затям собі теє, Пилипе, що коли б я рішився вволити їх волю і порвав з Петром, то вони перші почнуть за це нарікати на мене. Тому-то нехай собі говорять що хочуть, а я зроблю, як своїм розумом міркую. Старші з них уже свої мозки пережили, молодші не вспіли ще ним обзавестись, так тоді треба мені на власний розум покладатися. Я на нього не маю причини нарікати.

— Вашої милості розум більш варт, ніж інші всі вкупі.

— Влесливий ти чоловік, Пилипе, але мені не солодких слів треба, а правди, хочби й гіркої. Гадаєш, що мене твій Alcides Rossijski, Hyppomenes Sarmacki[56] зворушив? Смійся з того. Чимало я панегириків читав. Я в тобі бистрий ум побачив, мені подобався ти, як пильний писар у київській митрополичій консисторії, і тому я тебе до своєї служби прийняв. І, мабуть, за це не нарікаїш на мене.

— Благословлю той день і ту годину, що покликали мене на службу до милості вашої, на котрій-то службі я так скоро добився такої почесті, про котру й подумати не смів.

— Отже, бачиш. А тепер я за це вимагаю тільки одного від тебе, — правди. Ти нічого не повинен затаювати переді мною, бо від кого ж мені й дізнатися тії правди, як не від

свого генерального писаря, на котрого я дивлюся, як на сина.

Орлик припіднявся з місця і поклонився гетьманові в ноги.

— Сідай! Або ні. Краще ходім до столової. Поснідаємо.

За сніданням гетьман говорив дальше:

— Вірного й розумного генерального писаря мав покійний батько Хмельницький, і це дуже помагало йому. Хочу, щоб те саме сказали колись про Мазепу.

— Буду старатися, милосте ваша.

— Перша річ — не скривати нічого. Бути щирим і правдомовним.

— Я таким є.

— Не все. От і тепер щось, бачу, скриваєш переді мною.

Орлик спаленів, як дівчина.

— А бачиш, Пилипе! Ти ще молодий, скільки тобі літ? Однолітець царя, правда?

— Так, милосте ваша; я роджений 72 року.

— Внуком моїм без мала міг би бути. Молодий ти і брехати ще не вмієш. Паленієшся. Кажу тобі: ти або щось брешеш, або щось скриваєш переді мною, а одне і друге недобре, бо як із одного, так і з другого може вийти шкода не лише для мене, але й для справи.

— Ніяково казати, милосте ваша. Прямо соромно. Боюся обідити уші мого милостивого пана.

— Говори, не бійся; чого то я не наслухався про себе.

— Кажуть… — Орлик зам'явся.

— Що кажуть, говори! — наглив гетьман.

— Кажуть, немовто… немовто милість ваша пірвали Мотрю Василівну.

— Що таке? Повтори! — гукнув гетьман.

Орлик пополотнів.

— Що таке? Повтори. Я вухам своїм не вірю.

— Кажуть, — говорив дрижачим голосом генеральний писар, — немовто милість ваша порвала від батьків Мотрю Василівну.

— Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! Я? Мотрю Василівну? Пірвав? Ха, ха, ха!

Орлик перестрашено дивився на Мазепу.

— Гетьман пірвав доньку генерального судді. Ось тобі новина. Но, такої новини я не сподівався почути. Гарні у вас в Батурині новини. Поїдь лиш з того Батурина на тиждень, а видумають про тебе щось таке, чого б ти і за рік не придумав. І чого то не балакали про Мазепу. Мазепа поляк, Мазепа католик, Мазепа зраджує царя, а тепер ще додали, що Мазепа умичник. На старості літ доньок старшинських пориває, та ще неабияких, а Мотрю Кочубеївну. Ха-ха-ха!

Орлик не знав, що йому робити. Боявся, чи не роздратував гетьмана.

— Тому-то я й не хотів повторювати такої дурниці.

— Подумай тільки, ти ж знаєш Кочубеєву доньку, і скажи, чи вона з таких, що її можна насильно увести?

Орлик заперечив головою.

— Це панночка з характером і темпераментом. А до того і двір Кочубея не з тих, щоб можна на нього напасти й порвати доньку. Отже, бачиш, які то злобні язики людські. Але я їх прикручу, ой, прикручу, хоч і яка в мене лагідна вдача і не мстива.

Гетьман зірвався з фотеля і ходив від дверей до дверей. При Орлику він не дуже-то й стіснявся, а все ж таки навіть Орлик не бачив його таким збентеженим і недобрим, як нині.

Що тут робити? Коли б хто приїхав та перервав немилу розмову. Але ж, як на лихо, ніхто не наїздив, бо ще було рано. Орлик встав і хотів іти. Але гетьман не пустив його.

— Зажди. Хочу побалакати з тобою на тую важну для мене тему. Сідай! — Орлик сів, гетьман ніби трохи заспокоївся. Перестав ходити. Підійшов до вікна і пальцем тарабанив по шибці. Нараз, відвертаючись, спитав:

— Хто ж ото такі сплетні розпускає про мене? Орликові мороз пішов по шкірі. Казати, від кого чув — усе одно, що наражати людей на гнів гетьмана, а може, й на суд над ними за обіду гетьманської особи. Пустився на викрути.

— Милість ваша знають, що до мене ніхто не зважився б підступати з такою нікчемною клеветою на пана добродія мого, бо всякому вірність моя добре відома. Я це міг зачути тільки випадково з других, третіх, а може, й десятих уст і то від жінок.

— Від жінок? Краще кажи — від своєї дружини. Так тоді не будемо кликати її в свідки, вірю твоїй жінці. А все ж таки цікаво було би провірити, від кого такі вигадки виходять.

— Fecit, cui prodest[57], милосте ваша.

— Розуміється, себто Любов Федорівна?

Орлик не заперечив.

— Qui tacet, consentire videtur[58], — сказав гетьман і знову відвернувся до вікна.