Цар і раб - Білик Іван Іванович - Страница 74

Сім пороків спалахнуло свічками, та на їхнє місце понтяни підкотили нові, й усе пішло, як і раніше. Так минуло ще сім день, і краю того змагання ніхто не бачив. Уночі визубні ставали на місце, й Діофант мусив усе починати завдруге.

— Скільки ж у них пороків? — бідкався воєвода Богдан. — Чи вони їх на кораблях ладнають?..

Борис із Богданом іще тричі вилазили вдень, і хоч за кожним таким вилазом по той бік рову лишалося два й три десятки вбитих і зранених, але й порокам нарешті з'явився край, і в кінці травного місяця Діофант перейшов до глухої облоги, щоправда, спершу безуспішно спробувавши вийняти город копієм. Він кілька днів закидав рів праворуч од брами й підсипав свій вал, але Борис вивів у сьому місті мур іще на чотири лікті, а понтійські обліжні вежі, гуляй-городні встигав палити або ж скидав униз.

І Діофант по-справжньому перейшов до глухої облоги. Від самої затоки на схід од города, понад берегом озера-заводі й далі до моря він вирив окіп у два ряди з валами, морем пустив усі свої сто п'ятдесят ладь і припинив будь-які дії, вирішивши взяти Красну Заводь голодом.

Борис більше не чекав нагадувань з боку воєводи Богдана та своїх братів. З початку глухої облоги він зібрав усю старшину:

— Йду до стольниці.

Се означало, що він іде до города стольного Великого руського князя, народ же мусить думати, що він — у своїй власній стольниці Новгороді.

Все вже було готове, вночі десять Гойкових ладь несподівано вийшли ровом у море. Їх опосіли сторожові ладді понтійців, і доки під теплим нічним вітром точилася морська січа, одна ладдя, користуючись темрявою й загальним гармидером, вислизнула й пірнула в ніч. За насадами її стояв Борислав, князь турицький.

Коли зійшло сонце, море за кормою було чисте, й се означало, що ніхто в запалі нічної січі не помітив княжої ладді. Через два дні сей стадвадцятивесельний корабель увійшов у гирло Данапра. Було свято Купала, коли сонце підіймається до свого верхнього, найвищого перевалу, й деякі греки, а також севери та руси починають відлічувати Новий рік.

Літо стояло спекотне, навіть серед широкого Данапрового гирла було нічим дихати. Ще спекотніше стало по другому дні, коли ладдя проминула Низове Полісся, й одразу з берега почався степ. На нечастих нивках правого берега ячмені та чорне грецьке просо вже стояли в полукіпках, але пшеницю оратаї ледве тепер починали жати. Та за сорок день, коли проминули Пороги й дісталися города Кийлева, навіть тут, на полуночі, вже віджнивували й пустили в стерні худобу.

Заводь під городом стольним звалася Почайною, й город починавсь одразу, але тут жили тільки люди, Великий же князь руський із болярами сидів на кручах, куди вів зміястий узвіз.

Великий князь Борислав зустрінув турицького князя дуже привітно й на першому ж пирі заходився пояснювати, як дружив колись із його вітцем Буйтуром і навіть погодився бути кумом, коли старому Буйтурові народився ще один син.

— Котрий єси ти в нього? — спитав Великий князь. — Чи не сімнадцятий?

Борис лише плечима зітнув, думаючи, коли ж володар неосяжної землі Руської нарешті поцікавиться метою його приїзду.

— Тобі вже сорокове літо минає?

— Сорок і друге, — відповів Борис.

— Се вже й я сорок друге літо сидю Великим князем?!

Думка сподобалася князям та болярам, і вони почали пригадувати давні труди й давні січі, й так минув увесь пир. Тільки наступного дня Великий князь, як і всі його підручні князі та боляри, вусатий і косатий, спитав:

— По рать споміжну прийшов єси, княже? Не кажеш, але й так видю. До Великого князя волосні князі за сим лише й приходять. Скільки просиш?

Борис почав квапливо доводити, що Мітрідатові не можна потурати, бо коли ступить однією ногою на сей берег, то схоче й другою, тоді ж його вже нічим не спиниш, і він зазіхне й на Данапр, і на Данастр, і на Десну.

Пошкрібши ще не голене сьогодні тріскуче сиве тім'я, Великий князь поправив косу з рудим кінчиком за вухо й спитав те саме:

— Скільки просиш, речу?

— Двадесять тисяч… — несміливо відказав Борис.

— Дві тьми… В Діофанта також дві? Чи більше?..

— Але ж я маю й свою рать. І вона сидить за муром! — злякався великокняжого вагання Борис.

Великий князь почав розтирати вузликуваті пальці, які мусили боліти йому. Він добре знав і задуми Мітрідата, який готувався до ратіння з Римом, і його силу, й ті дві тьми, які допіру назвав Борис, викликали в нього сумнів.

— Того літа він побив тебе тьмою?

Борис кивнув, іще не відчуваючи ходу його думки.

— Тоді дам тобі п'ять тем.

— Не треба стільки! — ще дужче злякався турицький князь і почав доводити, що руські вої легко здолають понтян один супроти одного. П'ятдесят тисяч великокняжої рати в його землі здавалися надто небезпечними, могли би після перемоги не вернути всп'ять, і тоді втрачала глузд і ся його поїздка сюди, й увесь задум.

Але старий Борислав, закивавши голим тім'ям, не розумів або ж не хотів зрозуміти його страхів. Обсядуть і висидять, міркував Борис, коли володар землі Руської повів його до столової світлиці. Й тоді хоч самому за море втікай, хоч бери пернач од Великого князя…

Не зважаючи на свій вік, господар їв багато й раз по раз запивав страву медом. Пригнічений настрій гостя, здавалося, зовсім не обходить його, й се ще дужче непокоїло Бориса. Все знає й усе тямить, вирішив він після страви, коли Великий князь гукнув конюшого, який мав під своєю рукою все його комонне військо.

Сього болярина, теж бритоголового й вусатого, Борис бачив на вчорашньому пиру, та не подумав, що дрібненький, мов жучок, чоловічок є таким високим чинцем у Великого князя. Конюший не говорив, а дзижчав глухо й хрипкувато, й се ще дужче робило його схожим на жучка. Він сказав, настовбурчивши руді вуса:

— П'ять тем!.. Де ж я їх тепер висилю стіки! Хіба що в полюддя…

— У полюддя буде пізно, — завважив старий князь. Він уже встиг поголитися, й тепер підборіддя та тім'я його аж лишали.

Коли ж він обшкрябав щетину? — здивувався Борис, немовби від того залежало багато дечого. Він уже потроху заспокоївся й призвичаїв себе до думки, що вертатиме додому в супроводі п'яти тем руської рати.

Так вони нічого не вирішили, й увечері Великий князь іскликав у себе раду. Ще, може, й розминеться, думав турицький князь, дослухаючись гомону бурхливої суперечки здалеку, бо його не запросили, й він сидів у своєму покої сам.

Уранці Великий князь, нічого не сказавши йому про наслідки вчорашньої ради, ввійшов у ловецькому спорядженні:

— Підеш на лебедя?

Борис погодився, й не тому, що дуже любив ловування, а просто з нудьги. Полювали на озерах супроти Кийлева, де білі птахи, йдучи не знати з яких холодних країв у вирій, сідали перепочити. Борисові не поталанило вбити жодного лебедя, хоча решта князів та боляр вертали домів із двома й трьома кожен. Переправлялися через Данапр усім гуртом на плотах, яких тут було безліч, бо кийляни здавна славилися своїми перевозами-кийлями. Турицький князь виморився й спав, мов убитий, а вранці його знову покликали на пир.

— Ви в тій своїй Турицькій землі забули-сте й дідній покон, — сказав старий князь Борисові, коли той поцікавився, з якої се речі пир у таку ранину. — Переймаєте грецьке… Сьогодні свято — Земля-Мати вродилася. По-нашому — Земля, по-древлянському ж та по-вашому — Лада, жона Соварогова, себто Богова.

Пир тривав недовго: діви-роби внесли й поставили на стіл три цілісіньких, мов живі, навіть у пір'ї, лебеді, й коли старий князь підняв одного за вигнуту білу шию, все вбрання птаха разом знялося, лишилось тільки пахуче рум'яне м'ясо. Тоді відчинилися двері й до світлиці ввійшла стара жона в ошатній, золотом гаптованій вишиванці.

— Позич нам добра, мамо, — сказав князь і вклонився до жони, в якій Борис не зразу впізнав жону Великого князя.

Княгиня величаво й разом з тим лагідно вклонилася всім, урочисто мовлячи:

— Зичу й тобі, княже, й твоїм синам та донькам, і твоїм онукам, і всім за столом, і їхнім родичам, і челяді всій.