Цар і раб - Білик Іван Іванович - Страница 58

— Як він там? — почув Савмак крізь шалений стугін у вухах і розплющив очі. Над ним сидів От, витираючи йому й чоло, й щоки, й шию звитим у скрутень рушником.

— Та добре, — відповів головному аґонофетові От, а Савмакові стало прикро, що найближчий друг не бачить, у якому він стані. Савмак хотів сказати розпорядникові аґонів щось різке, та в горлянці лише писнуло.

Десять разів з кінця в кінець стадіону — то таки десять стадіїв, уже спокійніше подумав Савмак і поволі випроставсь. От кинув йому на голе, слизьке й усе в брудних патьоках тіло полотняну хламиду, й незабаром Савмакові пощастило ковтнути слину. Поряд сидів Архелай і ніяково всміхався до нього. Савмак спробував пригадати, хто ж із них прибіг перший, але перед очима ставало жовто й мигаво, й він не міг пригадати останньої хвилі змагання.

Певно, й він іще не знає, подумав Савмак сідаючи, — ось чому в нього такий дурнуватий вираз. Він хотів спитати в Ота, але з лави суддів устав головний аґонофет і, гукнувши Савмака й Архелая, поклав їм на голови по лавровому вінку. Стадіон відгукнувся неймовірною бурею оплесків та криків, Архелай підняв руку, вже теж одягнений у хламиду, й привітав своїх уболівальників граційним рухом.

Савмак і собі махнув, коротко й стримано, й ревище спалахнуло з новою силою. Тим часом доріжки стадіону зайняла двадцятка інших ефебів, аґони тривали, й Савмак, скинувши з голови лаврове перевесло, яке муляло розпарену потилицю, пішов до купалень. Груди вже заспокоїлись і не хрипіли, ноги теж устигли трохи відійти, але настрою не було, й Савмак, подумавши, що ліпше бути переможеним, аніж співпереможцем, піддався гамівному ковзанню бронзового стригіля по щемкій од поту й пилюки шкірі.

Стадіон і далі шаленів, і коли аґонофети визначили переможця й сього забігу, Савмак із Отом пішли додому. Ввечері От приніс новину, що в п'ятнадцяти забігах вручено сімнадцять лаврових вінків: у котромусь виявилося ще двоє рівних, і Савмак усміхнувся.

Доліхос, виснажливе змагання в бігові на довгі відставні, скінчивсь, а завтра мала початись евексія — змагання на найкращий стан тіла й духу ефеба.

П'ять наступних днів Савмакові випадав щасливий жеребок. На змагання він виходив серед перших, далі до самого обіду відпочивав у натовпі запальних уболівальників, дивлячись із найвищих лав на своїх можливих і не можливих суперників, і дедалі дужче займався жадобою перемоги. Се було й дивно, й смішно, він ішов до будинку пресбевта Каллістрата, привітного русявого намісника, в якого замешкав на час аґонів, і по обіді брався до наступних управ.

Пресбевт належав до старовинного скіфського роду, його прадід іще був жупаном довколишніх древлянських общин, а тепер тільки посада намісника боспорського басилевса лишилась нащадкам того жупана. «По-скіфському» Каллістрат розмовляв так само вільно, як і по-грецькому, більшість його людей були теж скіфи, тобто «сінди», «общинники», й вони називали його гарним і давнім сіверським іменем Добривой, яке в грецьких вустах стало Каллістратом.

Добривой-Каллістрат із першого ж дня лагідно ставився до Савмака, й Савмак одчув у тому ставленні не тільки повагу до свого чину великого лоґофета, а щось більше, й теж не без приємности зустрічавсь і розмовляв зі своїм гостинним господарем.

Перед останнім днем гермей Савмак уперше зазнав поразки від велетенського, геть розписаного всіляким звірюччям скіфа. Його слизьке, змащене оливою тіло випорскувало з Савмакових рук, хоч перед початком аґон він і сам добре змастився. Хижі леви, пантери й вепри шкірилися на Савмака з кожного м'яза скіфа, й се лише виводило з рівноваги. Савмак оглушливо ляскав супротивника по спині й плечах, той відповідав тим самим, заохотливо сміявся й ще дужче дратував його.

Правилами дозволялося витирати масні руки об траву й землю, незабаром тіла суперників укрилися брудними пасмами слизької каші, та й се ні до чого не призводило. Скіф одверто грався з ним, підставляючи котрогось лева чи вепра, й коли Савмак утратив самовладання й уже не бачив перед собою ні скіфа, ні його рук та ніг, самі тільки хижі морди, вищерені на нього, той непомітним обманним вивертом одхиливсь убік, підхопив Савмака за пах та поперек і кинув ним об витолочену траву.

Найдивніше в усьому тому було, що Савмак, перележавши біль у паху, навіть не перейнявся злістю до голого, розписаного наколами велета. Коли той, радісно й незлобливо всміхаючись, простяг йому руку, Савмак не відтрунив її, підвівсь і собі всміхнувся:

— Ти хто єси?

Розписаний, геть вимащений оливою та порохом борець відповів йому так само «по-скіфському», лише з сіверським приголосом:

— Жупана Добривоя комонний десятник. А ти кой єси? Чи не Савмак з Пантікапея?

Той кивнув, з усміхом подумавши, якого ж то коня треба під таку цяцю, і пішов уздовж лужка до того місця, де стояли намети, юрмились уболівальники й чекав на нього, певно, вбитий горем От.

Молодий колісничий і справді був здивований, побачивши Савмака в такому легковажному настрої:

— Він же тебе поборов!

— Угу, — відповів Савмак, не надаючи ваги своїй першій поразці, хоча в Архелая теж була тільки одна невдача — в стрільбі з лука, й тепер вони знову зрівнялися. — Головне — завтра, — сказав він і почав обтирати з себе оливу, масну кашу та суху траву спершу долонями, тоді рушником, не звертаючи уваги на сотні цікавих уболівальників, що, продершись крізь ланцюг аґонофетів, тинялись між наметами.

— Викупаюся вдома, — сказав він одягаючись. У паху ще трохи наболювало, та се до завтра мусило минути.

Вони пішли до свого ґорґіппійського мешкання, по обіді запрягли біґ і вправлялись, поки й сонце покотилося до води; настрій Савмака був бадьорий.

Добривой-Каллістрат вечеряв разом з ними, наказавши робам принести страву в Савмакову спочивальню. Він розповідав про пригоди на гермеях минулих літ, сміявся, втягав до бесіди й Савмака з Отом, але вічі його ввесь час лишалися сумні, й се під кінець розтривожило великого лоґофета. Він хоче підняти мій настрій перед останнім аґоном, спробував заспокоїти себе Савмак, бо завтра Ґорґіппія побачить переможця.

Та се не впокоряло його, й він урешті спитав Добривоя-Каллістрата:

— Маєш невтішну звістку, пресбевте? Господар дому сіпнувся, та не зразу відповів.

— Я маю тобі дещо сказати…

Він навіть не глянув на Ота, але От, зрозумівши, що зайвий серед сих царських чинців, швидко вийшов. Пресбевт, подумавши ще, спитав:

— Де стоїть ваша колісниця?

— Там, де й усі, — нахмуривсь великий лоґофет, якому не сподобалося таке викручування.

Далі Добривой-Каллістрат спитав по-скіфському:

— Ви сте їздили нею сего дні?

— Їздили смо, жупане. Що єси намислив?

Жупан Добривой чемно, але наполегливо потяг Савмака за хітон:

— Ходімо зе мною… ходімо!

Вони піднялися на другий поверх, де були почивальні ґорґіппійського пресбевта, й увійшли до маленької, геть темної світлички.

— Ти тут? — спитав Добривой, і в темряві почулося шарудіння.

— Тут.

Жупан вийшов у сіни й уніс лампіончика. Біля вікна, загорнувшись у гіматій по самі вічі, сиділа жінка. Добривой сказав жінці:

— Осе Савмак.

— Я знаю, — відповіла вона й скинула намітку. Савмак одразу впізнав Еленину робу-фріґійку. Раїс підійшла до нього й заговорила повільно грудним голосом: — Тебе завтра вб'ють.

— На здоров'я їм, — зло хмикнув Савмак. — А хто ж се зробить?

Русява красуня з обличчям фріґійської царівни почала знову горнутись у гіматій і лише потім, давши спокій одягові, проказала:

— Не скажу…

Се вже скидалося на дитячу гру в «казати — не казати», Савмак не відав, що означають її слова: чи ся Раїс більше нічого не знає, чи ж знає й умисне мовчить?

Гордість не дозволяла йому допитуватися далі, й він уже схилявся до думки, що знову встряв у якусь не вельми розумну, а може, й не зовсім чисту таємницю, але глянув у великі сірі очі роби й засоромився своєї підозри. Раїс дивилася на нього так одверто й самовіддано, як може дивитись лише закохана, й сей погляд Савмак добре знав.