Не дратуйте ґрифонів - Білик Іван Іванович - Страница 59

Слободан певний час дивився, тоді скочив у своє кумедне сідло й погнав коня в глиб Стану. Й коли повернувся назад, устигли об'їхати мало не все табурище, Осмогруд так само сидів, обіруч обхопивши голову. Отрок сів поряд, і князь байдуже глянув на нього й знов одвернувся видом до берега, Слободан же збуджено розповідав те, що йому пощастило виїздити. Але в голосі його вже не було допірішнього страху та знічення, й від сього княже серце повивалося холодом.

— Речуть, утік ще звечора, — мовив Слободан. — Зуперша гасав по всьому Стані, а по тому взяв комоней і втік. А з ним ще й тоті Сур і Малко, та зо два десятки їхніх лакиз, та комоней прихопили товар везти, та ще комоней завідних, та й…

Слободан усіх називав на ймено, і лише про Великого князя казав, ніби про підлого косака, «він», та се вже не чіпало Осмогруда. Виявилося, ратники й учора, й повчора, й третього дні поодинці й гуртками втікали зі Стану на правий берег Данапра, й князь Любиця, певно ж, усе те знав і нічого не казав йому.

— Тутки вже й раті немає, — підсумував Слободан. — Хіба якась тисяча нашкребеться: хто кривий, хто сліпий, хто так недолугий та несвідомий. Тиняються Станом й одне одному на вічі показуватися бояться.

Слободан замовк, але сидів і підкахикував, і князь Осмогруд уже добре вивчив той знак. Отрок мав сказати йому ще щось, та Осмогрудові було тепер байдуже до всього.

— Речуть, нібито він утік до туричів, у Турицьку вкраїну за Дунай.

Осмогруд понуро дивився поперед себе. Так само про брата його старшого казали й греки в торжищі на Бозькому лимані. Але Слободан і після сього не припиняв кахикати й соватись на піскуватому зривищі.

— Я-м послав ідного з тутешніх косаків на той бік, до князя Любиці..

Се, певно, було те, що змушувало Слободана ввесь час кахикати, й Осмогруд ошелешено глипнув на товариша, проте невідома досі млість оповила князя з ніг до голови, й він не владен був поворушитися.

Того-таки дня Великий князь Соболь укупі з веліїм болярином Суром та новим жупаном Малком, і турицьким ізгоєм Валдиславом, і двадесятьма воями, тримаючись берега Данапрового лиману, їхали на захід і на захід, а коли сонце, розжарене довгими гонами спекоти, схилилось перед сном до води, аби втамувати спрагу, перед ними прослався зелений клин мису Гіпполая, де греки віддавен мали капище Деметри з оракулом. Соболеві дуже кортіло звернути в той бік, але боляри їхали поряд потомлені й вовкодухі, й він не зважився. Валдислав, певно, здогадувавсь про потаємні думки Великого князя, бо теж презирливо мружив очі, й з ним треба було рахуватися в сей день страхів та випробувань. А піфія могла б сказати все що чекає на них попереду

На душі в Соболя було похмуро й холодно Від якогось часу все завертілось хурделицею, й він не відав, що пантрує на нього взавтра й чого слід сподіватися в прийдешні дні. Великий князь тупо дивився на воду, до самого небосхилу встелену золотою рядниною, й боявся навіть подумати, куди вона його приведе. Вої, нужденні два десятки комонників, які лишились йому вірні й згодилися супроводжувати свого володаря в часину скрути й розпачу, безмовно лежали на потоптаній траві, геть виморені безперервною їздою. В їхньому мовчанні теж було щось двозначне, й Соболь багато дав би, аби дізнатися, чи тільки втома позамикала їм роти.

— Тут і перебудемося? — спитав турицький князь, і Соболеві стало приємно навіть од такого вияву чемности.

Він кволо всміхнувся до Валдислава:

— Можна й тут…

Сонячна чаша вже зачерпнула вінцями широкої, наче море, води Лиману, й із-поза спини тягло прохолодою. Від низької неоковирної брамки грецького капища на гурт скіфських вершників дивилося двоє жерців, уже добре підтоптаних, і їхній убогий вигляд, і груба вдяганка до литок, і довгі клинцюваті бороди, які в променях призахідного сонця здавалися геть червленими й несправжніми, навіювали в душу князя ще більше суму. Щось уламалося в його житті й, певно, назавжди, та він боявся навіть шукати причину й межі всього того.

Новий жупан Малко, взявши в підпоміжники одного воїна й одного роба, подався до капища й незабаром повернувсь назад. Воїн із робом несли на карку, тримаючи за ноги, по овечці.

— Осе, що смо знайшли, — кивнув Малко в бік присадкуватої кам'яної хижі. Вівці були білі з чорними мордами, певно, жертовні, та Соболеві тепер усе видавалося бридким і непотрібним, і він одвернувсь.

Одначе, коли роби зібрали в балці невелике багаття й звідти потягло лоскітливими пахощами смаженого м'яса, в нього раптом заграли ніздрі. Соболь із самого ранку не мав у роті й рісочки. Й, коли рудочубий огнищанин Лиско підніс йому прикіптюжений димом шмат задньої овечої ноги, він із такою жадобою вп'явся зубами в гаряче м'ясо, що всі дотеперішні страхи видалися йому дрібними й нікчемними.

І вже коли лежав, розкинувшись на притолоченій траві, почув тихий улесливий голос:

— Кіріє…

Соболь підвівся на лікті. За ним сутуливсь один з тих двох жерців, що перед заходом сонця стояли там, біля капища. Й Валдислав, і боляри, й решта вже давно хропли за обрідними кущиками глоду. Соболь подививсь у той бік, тоді на коней, які паслись гуртиком, обфоркуючи з трави росу та комашню, й спитав у жерця по-грецькому:

— Старий, повідай волю кумирів — куди маю правувати коней?..

Довгобородий грецький волф сперся на сукуватий посох обіруч і зітхнув:

— Була в нас добра піфія. Сьогодні Аїд забрав її до царства тіней.

Соболь не відгукнувсь. Усе складалося дивно й зловісно, й він тільки поглянув на почорнілі від туриці ноги жерця.

— Ми думали піднести Аїдові жертву за нашу піфію Нікандру, але тепер…

— Що сталося?

— Твої люди, кіріє, забрали в нас жертовних овець.

Великий князь ушилив руку за пазуху, дістав звідти добрий скіряний мішечок і мовчки простяг старому. Жрець узяв і здивовано потряс капшуком. Почулося приглушене скірою дзенькотіння срібла. Борода в старого дрібно засіпалася, й він хрипким од хвилювання голосом поспитав:

— Кому дякувати за се, кіріє? Хто ти і яке твоє ймено?

Соболь тихо проказав:

— Не відаю, діду… Йди… й помолися Деметрі за мене.

Молитися жрець не знав за кого, та на продиво щедрий мандрівник не казав більше ні слова. Старий, упхнувши гамана за пазуху, мовчки поцюкав ціпком геть. Але незабаром він прийшов знову й поклав коло Соболя довгасту амфору:

— Се тобі дарує Деметра.

Й тепер уже зовсім щез.

Соболь підкотив амфору ближче. Шийка в неї була запаяна, й він почав одколупувати мечем. В'язуча смола хапала лезо й не давалася. Тоді він замахнувсь, ударив золотим руків'ям по шийці й відбив її. У ніздрі вдарило терпким духом старого червленого вина. Соболь приклався вустами до щербатої шийки й пив доти, поки в грудях забракло повітря…

Вранці голова йому була важка, мов довбня, й він навіть не спромігся сховати посудину з вином. Коли підійшов Сур, Соболь довго й тупо дивився на нього, намагаючись уторопати, чому так зневажливо посміхається велій болярин.

— То куди повелиш сього дні, Великий княже?

Сур дивився то на Соболя, то на гостродонний грецький глек із відбитою шийкою. Він торкнув його носаком чобота. Вино з амфори потекло в траву тоненькою цівочкою кривавиці, земля всотувала її в себе й ставала чорна.

Підкотився й Малко. Вид його з незручного спання був спухлий і брезклий.

— А троє косаків — тю-тю! — хрипко мовив він.

Та Соболь не відповів і Малкові. Вночі все здавалося простішим і легшим, він був твердо вирішив їхати в материне село, де народився й зріс і де, мабуть, єдино його чекали. Та ніч промайнула, коротка літня ніч, а з нею й хміль, і те рішення видавалося тепер так само неможливим, як і всі допірішні.

— Не відаю, — відповів Соболь на запитання Сура.

В голові блиснула думка, вривок думки, що найліпше було б нікуди не їхати й лишатись у Стані, поклавши свою долю в руки кумирам. Але згадка про кумирів аж обпекла його, й він нестямно зашмарав долонями щоки. Яким кумирам? Грецьким чи таки сколотським? І котрі з них зараз важать у його житті більше?