Не дратуйте ґрифонів - Білик Іван Іванович - Страница 5

Уперше він позлюбився літ тому сорок, коли в бою з гетами загинув отець його Великий князь Боримисл і Велеслав перейняв од нього Юрів меч. Удруге привів жону-грекиню з Істрії, вона породила йому сина Соболя й досі була жива-здорова. Від неї ж Велеслав мав двох дочок, обидві вже віддані. Третю жону взяв у князя Тура, що тримав велике задунайське плем'я траків-туричів. Породивши йому Осмогруда, вона вмерла. По п'яти літах Велеслав позлюбився з князівною венедською, та вона майже щовесни приводила до його вогнища самих дочок, аж поки перестала повніти. Боляри потай гомоніли, що Великий князь уже старий і нездатний зачати, але ж Велеслав був добре свідомий своєї міжности, почувався на силі, хоча мав за плечима сім десятків, і послав сватів до князя Рудана Пугачича, що був головним у Севері, тримав два кийлі[20] на Данапрі трохи ниже від Десни й збирав дань із хліборобів на Лівому й трохи на Правому берегах. Сіверський князь синами не був обдарований, і се ще ліпше грало на руку Великому князеві всіх земель — уміцнювало його волость і в Севері, хоч Велеслав доводився братом у перших[21] Руданові, а Рудан мався під його рукою.

Русокоса кароока Опійка першої ж таки злюбної ночі прийняла, й по дев'яти місяцях народила Велеславові сина. Всім заціпило, Великий князь ходив серед війська бадьорим і помолоділим і врік свого третього сина Юрові Побіднику, чиїм мечем споконвіку підперізуються всі великі князі, володарюючи землі від Дани до Чорногори й від Моря Турицького до полунічних Борянських лісів.[22]

І Великий князь був щасливий. З усіх своїх жін він по-справжньому любив тільки матір свого середульшого сина Осмогруда, але вона вмерла ще замолоду й ніякі жінки та наліжниці не змогли заступити ії в княжому серці. Коли б не клопоти державні, Велеслав так би й доживав віку. Та з'явилась ося кароока русявка, і його мов стрілою вжалило в старе серце, й він закохавсь. Опія Руданівна спершу сахалася його, та раптом і вона залюбила сивого, стома вітрами обвіяного й стома сулицями зраненого князя. То було майже невірогідно, бо їй пішла тільки двадесята весна, але щастя сяяло в її темних очах, і вона з радістю спостерігала за тими змінами, що відбувались у Велеславові.

Й тільки одна хмарка потьмарювала несподіване щастя Опійки, й княгиня всіма силами намагалася не помічати її. Коли був поряд Великий князь, та хмара не здавалася такою страшною, — Опія завжди могла знайти прихисток побіля Велеслава. Та варто було йому кудись поїхати — й вона переймалася страхом.

Ті страхи почались од найпершого дня, відколи Опія, лишивши батьківську оселю, приїхала в ратний Стан Великого князя. Її стрічали дуже пишно. Тисяча воїв перейняла весільну валку з молодою ще коло Порогів, куди сягали стернища сіверських нив і куди часом заходили зі своїми сизими чередами та отарами бородаті люди з племен саків-бродників. Сі пастухи осель не мали й ціле життя жили на возах, ідучи вслід за худобою.

Там, де починалося Приморське полісся,[23] назустріч нареченій Великого князя вийшло ще дві тисячі воїв, і весільний поїзд простягся так далеко, що молода, визирнувши зі свого теплого критого воза, не бачила крайніх. Коли ж нарешті підійшли до окольної заґороди Стану, все військо було на ногах, а роби, робині, жони та старці заповнили всю площу перелісків аж до самого лісу.

Між возами заґороди зробили широкий проїзд, і валка поволі вливалася в Стан добрих три години. Полотка Великого князя стояла тут таки, де й зараз, на широкому настилі з добре припасованих соснових колод і сам Велеслав на чолі князів, жупанів, панів, боляр зустрічав свою наречену жону. Опійка з-під покрову на голові лякливо зорила йому в обличчя. Він був у синій, мережаній золотом та кривавцями піддівці, в таких самих штанях, заснурованих спереду на обох колошах срібловитою ниттю до самісіньких чобіт із червленого хза. На голові в нього була м'яка чорна шапка з золотим мереживом, а за плечима висіло яскраве корзно, теж золоте на подолі й таке саме червлене, як і чоботи. При боці висів довгий дорогий меч із руків'ям у кривавцях, не той, державний, а весільний, урочистий. З-під чорної золоченої шапки виглядав сивий оселедець коси, а вуса були теж сиві й довгі, й увесь вид такий обвітрений і спечений, що Опійка від горя аж схлипнула під покровом.

Трохи осторонь Велеслава стояло серед інших два молодих князі теж о голених підборіддях, вусах та кісках під шапками. Один дивився на неї спідлоба, білолиций і кароокий, як і вона, другий трохи презирливо мружився. Він був літ на п'ять старіший за того й зовсім чорнявий, не такий, як усі довкола.

Після врочистих жертов над кручею, де було зарізано вола, корову та юницю-дволітницю з коротенькими рожевими ріжками, Опію Руданівну розкрили й повели до великокняжої полотки. М'який сніг рипів під ногами, й нова велика княгиня боялася підковзнутись. Вона дивилася тільки в ноги, бо так і належало молодій, коли ж, підтримувана Велеславом за рукав, приступила до порога, то раптом спіткнулася й мало не впала.

Натовпом залеготів гомін, то недобрий знак, коли молода перепинається на порозі, але Опійка навіть не почула сього. Її вразив отой дуже чорнявий князь. Хто він такий — молода ще не знала, бо не знала тут майже нікого, крім своїх кревних сіверян, які приїхали разом з нею й тепер ішли поряд із яскравими рушниками сватів через ліве плече. Та зверхній погляд молодого князя аж обпік її. То міг бути один із синів Велеслава, але чи так се?

Весільники розмістилися в полотці Великого князя попід теплими повстяними стінами на цупких і довгих скіряних подушках, кожному підставили присадкуваті куцобокі столички для страв і напоїв, і коли молода знову зважилася глянути поперед себе, то вдруге затремтіла. Чорнявий князь так само дивився на неї, як і допіру перед порогом.

І хоч нареченій не личило дуже розперізуватися на власному весіллі, Опійка не могла й шматочка в рот покласти. А в шлункові аж пекло від голоду. Хто ж се такий? Хто се? Й чого він так страшно зорить на неї?

Їй відповів сам Великий князь. По якійсь там чарці меду та грецького вина він заходився показувати новій жоні, де хто сидить. Опійка, затамувавши подих, чекала, коли він дійде до того чорнявого, про інших нічого не чула й нічого не бачила, нарешті Велеслав показав порожньою чарою поперед себе:

— А се є мій син старійший Соболь, від грекині Кіни. А се оправуруч од нього…

Опійка вже й не дивилася на інших. Така новина ще дужче вразила її. Син її можа! Ой Леле…

Старий князь, певно, й уваги не звертав на все те й знічення своєї юної жони відносив на карб її нареченства та малих літ. А нова княгиня намагалася не дивитись у бік свого несподіваного пасинка, хоч звідти мовби вервою тягло вічі. Й коли, вгадавши хвилину, глянула на нареченого, Велеслав здався їй таким прадавнім і таким бридким, що сльози розпачу стиснули горлянку й не давали дихнути. Що тепер буде, що буде?.. Отець зав'язав їй світ, віддавши таку юну за сього старця, який пасував Опії не в батьки й навіть не в діди, а хіба в прадіди…

Коли гості по півночі розійшлись і вона лишилася зі своїм ненависним можем сама в величезному глухому наметі, де й голоси гинули від повсті на стінах і під ногами, від усіляких ліж, подушок та подушечок. Опійка стала під сохою полотки й застигла, мов мертва. Старий князь, роздягаючи з себе врочисте вбрання, скоса позирав на неї з-під чорних кущуватих брів, сива кіска на бритій голові в'юнилася поза вухо, й тім'я по-старечому блищало проти тьмяного вогника блимавки на сосі, а перед очима в Опії стояли жагучкі зіниці чорнявого княжича. Вона з жахом подумала, що зараз має статися, тоді хитко підійшла до чималого круглого столика біла ложа, налила повну братину густого червленого вина й усе випила. Опійка досі й у рот не брала сього грецького пива, чи меду, чи що воно там, але так радила їй мати перед рушанням. «Коли злякаєшся князя, то випий грецького меду, воно й…»