Похорон богів - Білик Іван Іванович - Страница 82

Він не бачив Малушу двоє літ, але княгиня мовби й не змінилася: та сама тендітна й небалакуча Святославова вдова, хоч їй уже три року тому перехилило за сорок. Лише рано посивілі коси виказували важке життя великої київської княгині та її жіночий вік.

— Я звиклась у цьому городі, — сказала вона.

— А за Володимиром?.. — Доброчин узвався на півслові й недоказав.

— Тут мої онуки, його сини, брате. А Людмила мені як доч. — Княгиня збивалась на новгородську говірку. — Вишеславові минає п'ятий год, а Брячиславові — четвертий. Літа наші на місці не стоять.

— Їдьмо до Києва.

— Я вже для мандрів застара.

— А велика княгиня? — спитав він.

— Що їй ділати в Києві? Там у Володка є ще двоє жон. Людка того не витримає.

— Ти питала в неї про це?

— І так відаю.

Доброчин зітхнув. Велика княгиня Людмила була третім клопотом, що пригнав його з Києва за стільки верст. Дві інші великі княгині — Рогніда та колишня Ярополкова вдова, Марія, — сиділи в одному хоромі на двох кінцях одних сіней, але люто ненавиділи одна одну. А Володимир не любив жодну з них — це вже Доброчин знав достеменно.

— Видиш, яка ще люта зима, — мовила Малуша несподівано тривожним голосом. — Тут зими люті, а літа дощові.

Доброчин здивовано підвів очі:

— Тут споконвіку так.

— Онуки недужають, — пояснила вона. — Обидва жовтаві й кашляють з осені. А в Києві вже весна... Поговори з Людкою.

— Поговорю.

Він глянув на сестру й пішов до хорому посадника, де зібралися всі скликані чинові та княжі мужі, вже наперед поділені на дві майже однакові половини: Угоняєві прибічники сиділи на ослонах біля глухої стіни, а Путятині — під вікнами, шибочки яких обмерзли й ледве пропускали в красну світлицю божий день. Під божницею в кутку вже збиралися вечірні сутінки.

Доброчин сидів під лельками на княжому столі. Йому було важко звертатись до всіх одразу, тому він дивився просто себе на вогонь, який палахкотів у вогнищі в тому кінці світлиці. Він говорив про суттєві потреби города та Новгородської землі — з усіма її пригородами й селами, але, говорячи, відчував, що обидві лави думних старців сприймають його слова по-різному.

Тисяцький воєвода й тут почав згадувати варязьких гостей, як і Доброчинові перед початком думи. Доброчин тоді нічого йому не сказав, лише сидів та слухав. Угоняй же зважив його мовчанку собі на зиск. На думі він запально тряс бородою:

— Надо привічать гостей! Новагороду од них многа користь, а ми чиним убитки гостям. А найпервій — посадський вирник.

Путятиного імені він так і не назвав, але всі все чудово розуміли. Старці під вікнами загули. Доброчин сказав так само в бік вогнища:

— Гості добрі три дні.

Це була відверта підтримка посадника, й Путятині люди знову загули, цього разу злорадо й схвально. Угоняй зрозумів, що Доброчин лишився тим самим Доброчином, що й п'ять тому літ, що й перед чотирнадцятьма роками, коли Угоняй сам випросив його в Святослава й сам сюди привіз. Тоді цей колишній робітник здавався м'яким і згідливим, наче плоскінний вал, але з того валу ще ніхто не зміг усукати жодної мотузки. Потім Угоняй згадав, що, власне ж не він обрав для Новагорода цього посадника — Доброчин накинув йому себе сам. Угоняй хотів Ольга чи Ярополка, Доброчин же перестрів його в порожніх княжих сінях і шепнув: «Проси на новгородський стіл княжича Володимира, бо старших Святослав однаково не дасть. Але проси слізно й колінно!» Угоняй не послухав колишнього робітника — просив у Святослава Ольга чи Ярополка, а великий князь і слухати не схотів: «Я даю Ярополкові Київ, Ольга ж саджу в Деревній землі. Хіба схочуть міняти своє на ваш Новгороді?» Тоді новгородський тисяцький кисленько посміхнувся й уклінно попросив: «То дай хоч Володимирка!» Святослав посіпав себе за вузький довгий чуб: «Про це вже благай Добриню - хоча наврядчи він поїде до вас.» Отак Доброчин опинився в Новігороді. На свою ж та інші боярські голови виблагав його Угоняй, тепер він карав себе за це й гірко каявся, та нічого вдіяти вже не міг.

Угоняй вирішив удатися до лестощів. Він почав хвалити Доброчина за його старання про давній закон.

— Пусть видят усі новгородці, що на Священному пагорбі стоїть золотий Дажбог, яко било спрежда?

Надворі стояв лютня мороз, вулицями гуляв сухий поземок, незважаючи на перший день весни. Яму для боввана рубали ломами й кайлами, а потім трамбували грітою глиною та сухим пісним, щоб з настанням справжньої весни бовван не звелітеся.

Вулиці навколо Священного пагорба заполонило безліч людей — княжих, простих і нижчих. Доброчин зняв із шиї золоту гривну сустугу й меч із піхвами й поклав Дажбогові до ніг. Золоте проміння Дажбога-Сонця тоненько заспівало під вітром, а по-людському живі очі проникливе заглядали в душі померзлих бояр.

Цього разу Доброчин не відчув отого раптового трему, що охопив був його, коли вів уперше заглянув у вічі київського Дажбога. На кожне почування були свої спонуки й свій час. Людина не здатна жити чимось одним і раз назавжди усталеним, і це, напевно, теж передбачено творцями Землі й Небес.

Після, потреби Доброчин пішов до великої київської княгині. Людмила відразу ж показала йому своїх синів. У Брячислава, який народився в той рік, коли Доброчин виходив з Новагорода, набрякли повіки й почервоніло носеня.

— Кашляє з осені...

Це вже Доброчин знав і від сестри. Людмила зовсім не нагадувала оту маленьку дівчатку, яку він висватав у чеського князя шість тому літ. Вона спокійно дивилася на синів і чекала, що скаже їй свекрушин брат, який тільки вчора приїхав од її мужа. Доброчин бентежився стриманістю великої княгині й не знаходив слів.

— Їдьмо до Києва, — нарешті озвався він. — Вельми довгі зими в Новігороді, а в Києві вже весна. Півні п'ють воду з калюжі...

Це були не ті слова, на які чекала Людмила. Доброчин відчув на собі її стривожений погляд і знову замовк. Володимир сказав йому перед від'їздом: «Мабуть, мої перші вже підросли...» — Й жодним словом не згадав про Людмилу.

— Люди живуть скрізь, — аж тепер відповіла вона Доброчинові, який і досі мовчав. Це було схоже на давно обдуману й виважену відповідь. І то був Доброчинів гріх, схоже — неспокутний. Доброчин ще з дитинства знав, що злюб для володаря не має нічого спільного з коханням, злюби мусять лише зміцнювати княжий стіл, а тепер йому стало прикро за небожа. Володимир мав трьох жінок — і серед них жодної лади. За Марію-грекиню світлий князь не відчував гріха, то було данню усталеному поконові: жону мертвого брата мусить повести живий брат. Зате решта дві були цілком на Доброчиновому сумлінні.

Він сам ненавидів тих двох княгинь: Марію за її зненависть до Володимира, а Рогніду за варязьку вдачу і кров. Людмила була чехиня, й сини її були старшими серед Володимирових дітей. Перед ним сиділа мати майбутнього великого київського князя, а Доброчин і досі не знав, що мусить і чого не мусить їй сказати. Лише взяв у руки й посадовив собі на коліна меншого Людмилиного синка.

Коли б Володимир жив з нею в одному городі, думав світлий князь, усе могло б бути зовсім по-іншому. Але потім він згадав перший рік їхнього спільного життя, тоді Володимир насилу звик до Людмили. Син Малуші дуже важко сходився з людьми.

Й тут Доброчин раптом подумав, що найнещасніші в світі люди — то князі, яким дідній закон дозволяє мати багатьох жінок і наложниць. Він глянув на княгиню впрост, але не зважився висловити свої сумніви вголос. І теж уперше подумав про те, що взяв за Володимира чеську княжну з хрестиком на шиї. «Невже справедливіший отой їхній грецький бог, що дозволяє чоловікові мати лиш одну жінку?» — подумав він. І це теж було вперше.

Він не наважився спитати Володимирову жону, чи носить вона й досі того хреста на шиї. Напевно, потроху забула грецького бога або й свідомо зреклась, бо на покуті стояло кілька золотих і дерев'яних лельок. Доброчин вирішив запитати про це в сестри.

— Ти приїхав з Києва? — озвався застудженим голосом малий Брячислав.