Похорон богів - Білик Іван Іванович - Страница 33

Доброчин теж пильно вдивлявся в почорніле море, але й він не міг нічого розгледіти в пітьмі. Нарешті Володимир уздрів праворуч блимаву зірочку, яка то зникала, то знову спалахувала в суцільній чорноті.

— Для зірки наче б занизько... — сказав Доброчим.

В усякому разі, належало спробувати. Сігурд крикнув до ботсмана за стерном:

— Праворуч!

Зірка мовби потонула в воді, але коли врешті виринула, Доброчинові здалось, ніби вона стала ясніша.

Врешті зірка виявилася буйним багаттям серед скель, і ботсмани заходилися шукати чистого берега, бо на вузенькій смузі піску, де стояли чотири дракари й дві менші ладді, не лишилось вільного місця. Коли ж доправилися до пісків, їх зустріла півсотня озброєних мечами вікінгів. Чільний підійшов до Сігурда й проказав;

— Ярл Торіссон з Еланду! — й ударив себе в груди кулаком.

— Ярл Сігурд Еріксон. Хочу заночувати на острівці.

— Місця вистачить, ночуйте. А вранці попливемо гуртом.

— Куди прямуєте?

— Чекаємо на вас. Конунг Олаф звелів завернути всі твої дракари, якщо з'явишся на Арандських островах.

— Як же ти думаєш мене завернути? — розсміявся Сігурд і показав ярлові Торіссону на довгу низку своїх човнів, що вже кінчали причалювати в темряві. — Маєш усього шість човнів?

Ярл відповів не зразу. Він був одверто спантеличений і довго добирав слова, тоді ще довше бухикав.

— Конунг Олаф мені не казав, що ведеш по собі таку силу, — нарешті вимовив він. — Я з тобою не зможу впоратися.

Вікінги Сігурда назносили дров, якими був закиданий берег, і над морем спалахнули сотні багать.

Доброчин зашепотів до Володимира, коли для них двох поставили окреме шатро:

— Бачиш оцих варягів?.. Це ж ми з тобою прикликали їх доброхіть.

— А як же ще можна прикликати? — здивувався молодий князь. Він так само, як і його вуй, ненавидів тих варягів, що поралися десь там у їхній землі, цих же мав за друзів, які допоможуть йому повернути собі новгородський стіл, даний йому батьком Святославом.

Доброчин сам до себе голосно запитав:

— А що робитимемо з ними в Новігороді?

Голос прозвучав так, наче ці слова мовив йому хтось інший, зовсім чужий і байдужий чоловік, і це змусило Доброчина підхопитися.

— Чуєш? — пошепки сказав він, бо в шатра теж були вуха. — Поклянися мені на мечі, поклянись такими словами: «Хай мені шмат хліба в горло не йде, хай не зможу води проковтнути, хай мене не прийме Матір-Земля, коли я всеньке життя не нищитиму варягів!»

Князь Володимир мовчав. Од нього вимагали страшної клятви, клятви на все життя, а він не був готовий до цього. Та коли лезо Доброчинового меча скреготнуло в піхвах і тьмяно блиснуло в сутінках шатра, на очах Володимира виступили сльози. Він гарячкове зняв свого меча з підпори й кинув навхрест на дядьків меч. Тоді так само квапливо заходився скидати з шиї й пальців усе золото, що було на нім, бо золото додає людині нещирості, а щирим воно стає тільки в Матері-Землі.

І присягнув угору правицею.

Все тіло його пройняв якийсь не звідуваний досі трем, і голос теж тремтів і вривався до хрипкого шепоту, й світлий князь Доброчин раптом відчув, що син його сестри аж оце стає дорослим...

Уже вчетверте Володимир і Доброчин разом з варягами ночували в новгородських переділах: три дні пливли повз погости й села чудських племен, а вчора ввечері розіп'яли шатри на землях Воді — їхніх найближчих родаків. Молодий князь не приховував хвилювання. Наступного дня Сігурд обіцяв досягти гирла короткої повноводої річки Неви, а то вже було майже вдома.

Назустріч траплялося чимало варязьких і новгородських дракарів та ладь, із деякими ботсманами Сігурд сходився просто в морі й подовгу розпитував, що діється в Новігороді та суміжних краях. Доброчин теж не минав слушної нагоди.

Для себе він почув головне: до Новагорода ще це дійшла чутка про їхнє повернення, в городі так само відбуваються гамірні торжки, повно гостей з країв близьких і далеких, лише віча посадник Арфаст Глібович Муромський заборонив. Арфаст був побічним нащадком Рюрика.

— Сьогодні будемо в гирлі Неви, — сказав Сігурд уранці. — Озеро Нево теж подолаємо за день, а позавтра зайдемо в гирло Волхова...

— Якщо морський бог дасть. — Доброчин намагався стримувати схильного до захоплень варязького ватага.

— А звідти до твого Новагорода також день.

— Супроти течії? — нагадав Доброчин. — І супроти вітрові.

Сігурд мусив зважити на його слова, хоч вітер ще міг п'ять разів змінитися до того часу.

Королева Астріда та її син Олаф уже третій день не вилазили з-під настилу корми: їх пойняла вельми бридка морська хвороба, а ліків од неї не було.

По обіді Доброчин сказав Сігурдові:

— Посадови небожа на ключ.

Сігурд насилу витяг Олафа з-під настилу. Очі в королевича були наче залляті молоком, збляклі губи кривилися й сіпались, він ледве тримався на ногах. Тоді Доброчин зігнав одного вікінга з ключа й натомість посадив свого небожа. Володимир жваво замахав довгим веслом, зиркаючи на хворого королевича. Олаф мовби збагнув, що від нього вимагають, і сів на лаві поряд з ним. Попервах весло зовсім не слухало. Доброчин потяг Сігурда на носовий настил, а коли вони трохи згодом озирнулися, то не впізнали юнака. Олаф працював з несподіваним жаром, весло його більше не стукалось об сусідні весла й стало з ними в лад. А Сігурд спочатку не вірив у такі ліки.

Позаду лишилися Нева й озеро Нево, вкрите зморшками дрібних брижів. Дракари низкою входили до поцяткованого піщаними острівцями гирла Волхова. Зустрічні судна траплялися вже на кожній версті. Але Доброчин і тепер не підганяв Сігурда.

— Постіймо в Ладозі якийсь день. Хай «посадник» Арфаст має більше часу для страхів, — сказав він.

За півдня від гирла стояв давній город Ладога, а недалеко від нього той погост, у якому Доброчин сховав своїх родичів. Тепер його самого проймав страх. Він так давно не мав про них жоднісінької звістки, в Свенельда ж була довга й пазуриста рука, і в грудях Доброчинові дедалі частіше кололо.

Ладога не швидко відкрилась їхнім очам: город стояв на невисокому острові, стіни та чотири вежки його ледве здіймалися над верхівками найвищих дерев, що обступили береги довгастого озера. Доброчин одтрутив ботсмана й сам став до стерна. Йому не раз доводилося причалювати в Ладозі. Озеро було мілке й закидане майже невидимими валунами, тут не кожен зміг би провести ладдю, не сівши на валун або не розпоровши днище.

На найближчій вежі вдарив дзвін, і коли дракар торкнувся боком причалу, сторож стурбованим голосом гукнув:

— Що ви за люди?

До Ладоги рідко приставало стільки дракарів та ладь. Він швиденько збіг із вежі й почав зачиняти ворота, тоді знов озвався вже з гори:

— Що ви за люди?

Городні стояли на не дуже високому насипному валу, й з води Доброчинові було добре видно розгублене обличчя сторожа.

— Вже ось обід, а ти й досі не прокліпався? — спокійно проказав Доброчин. — Князь новгородський Володимир та його посадник! — уже з притиском докинув він.

— А я й дивлюся — ти це чи не ти! — зрадів сторож. — І Володимир Святославович онде на кормі, їй же богу, правда! То це ж ви як? Повернулися з убігу? Й варягів многих ти нарубав.

— Одчини ворота! — гукнув світлий князь, утрачаючи терпець вислуховувати балакучого сторожа. — Хіба не видно й так? Повернулись до Новагорода! Відчиняй.

— А це не Новгород, — спокійно почав пояснювати воротар. — До Новагорода ще день з гаком дороги. А супроти вітру й два дні. Цей город зветься Ладога, а Новгород — на озері Ільмень. Вийдіть назад у Волхов, а там зверніть у праву руку й гребіть супроти води! — охоче пояснював сторож, бо така валка невідомо чиїх ладь не сулила йому добра.