Легенда про безголового - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 35

— Я не думаю…

— I я не думаю! Для чого директору музею, який iснує на спонсорськi грошi та закордоннi гранти, грохати одного зi своїх постiйних годувальникiв? Скiльки там покiйник вiдслинював Бондарю на рiк?

— П'ять тисяч баксiв. Iнформацiя вiдкрита, щоразу озвучується, — сказала Тамара.

— Приблизно чотири сотнi на мiсяць, — швидко порахував Стас. — Потурай не олiгарх, але бiзнес нормально стоїть, вiн може собi такi витрати дозволити. Тим бiльше, що в нього ще є кiлька статей на благодiйнi витрати. Нi, не бачу причин, для чого Бондарю бажати Потураю смертi. Ну?

Олег кахикнув. Три пари очей подивилися на нього, i вiн, наче той фокусник, потяг iз капелюха живого кроля:

— Лiза.

— Що — Лiза? — перепитав Жихар.

— Не забувайте, що я тут нотарiусом наче як працюю. Постiйно обслуговую родину Потураїв з того часу, як вони сюди переселилися. Iснує заповiт на її iм'я. Чоловiк вiдписав їй усю нерухомiсть i залишив право на частину бiзнесу, якщо пiсля його смертi справою керуватиме виконавчий директор. Та якщо Лiза захоче займатися родинним бiзнесом далi сама, то починає керувати справами через пiвроку пiсля смертi чоловiка. Причини смертi не вказувалися. Вiн мiг померти сам, його могли вбити, на нього могла впасти цеглина, його могла збити машина, вiн мiг утопитися пiд час купання, навiть накласти на себе руки. Копiї документiв у мене є.

Ми перезирнулися.

— Ти теж склав заповiт? — поцiкавилася Тамара.

— Не плутай, жiнко, яйця з легенями. Нерухомiсть записана як власнiсть особисто Потурая. Це у нас iз тобою все нажите в шлюбi — спiльне, i телевiзор при розлученнi доведеться рiзати пилкою, — Тома жартома штурхонула чоловiка кулаком у бiк. — А в подружжя Потурай — шлюбний контракт. Для наших країв це взагалi дивина, але Потурай — дядько просунутий. До того ж, менi здається, вiн щось знав, раз так прив'язав до себе жiнку.

— Рiзниця у вiцi в них велика? — запитала я.

— Одинадцять рокiв. Йому було пiд п'ятдесят. Серце, правда, гуляло, як у бiльшостi наших бiзнесменiв, але нiчого смертельного. За контрактом, поки вiн живий i здоровий, Лiза не матиме нiчого.

— А вона щось мала до шлюбу? Маю на увазi — свого? Квартира там, машина…

— Цього ми не знаємо, — розвiв руками Олег. — Вона ж не тутешня. Трималася скромно, нiчим особливим не вiдзначалася.

— Тим не менше, чоловiк обклав її заборонами i обмежив у певних правах та претензiях.

— Задумай вона з ним розлучитися офiцiйно — не матиме нiчого. Хiба залишиться працювати на фiрмi на правах найманого працiвника. Iз зарплатою, — уточнив Олег. — Думайте, що хочете, а iнших видимих зацiкавлених у наглiй смертi Потурая поки що нема.

— Стасе, оце саме твоє, ну, iз зашморгом, жiнка може сама проробити?

Тепер три пари очей вичiкувально дивилися на Жихаря.

— Жiнки все можуть.

— А серйозно?

— Серйозно. Там нiчого особливо важкого i складного нема. При бажаннi все можна. Мене iнше цiкавить — машину вона водить?

— Водить, — кивнув Олег. — За довiренiстю. Сам її за кермом кiлька разiв бачив.

— Тепер так: невже вона якимось хрiном скентувалась iз музейним сторожем i використала його, як зброю? Хтось у це вiрить?

— Ми про Лiзу нiчого не знаємо, — нагадала присутнiм Тамара. — Раптом у минулому вона ще й не таке вигадючувала? Знаючи, ким вона була до того, як стала дружиною Потурая, i чому чоловiк так обережно поставився до своєї дружини, можна робити рiзнi потрiбнi нам припущення. Хоча, — вона кашлянула, — менi слабо вiриться в iснування такої змови мiж грамотною жiнкою i божевiльним брудним психопатом. Тим бiльше, що Лiза повинна в такому разi знати, хто вбиває людей. Невже вона сама вистежила i вирахувала його?

— Тодi в неї повинен iснувати таємний коханець…

— О, поїхали! — Стас знову пiдскочив iз табуретки. — Давайте ще кiлькох персонажiв сюди введемо! Знову вселенська змова виходить, i ось в це я сам нiколи не повiрю! Тiтка пiдозрiла, слiв нема. Прокачати б її…

Ми зустрiлися поглядами.

— Чого ти так на мене дивишся?

— Я завтра справи здаю. При всьому бажаннi не можу пiдключитися до процесу. Звiльнятися з ментовки — той ще геморой. Антонiвна теж при «iсполнєнiнii».

— Ага, — пiдтвердила Тамара. — Якщо мене завтра не буде — розiпнуть так, що не воскресну, i руки вмиють. А в Олега завтра важлива оборудка, там вiдразу три хати продають, купують, оформлюють — геморой не менший.

— I що ви пропонуєте?

Тамара знову кахикнула.

— Завтра нiби похорон Потурая. Рештки тiла вдовi видали, вона вже повезла труну в Хмельницький, ховатимуть там, вона на центральному цвинтарi вже домовилася, фiрма мiсце купила, обiд накриває, все таке… Може, там буде хтось, хто знає Лiзу довший час. Краще жiнку пошукати — ми, баби, язиками поляпати любимо, особливо на провiнцiї.

— Де? На поминках?

— Туди краще не йти. На кладовищi, швидше за все. Поминати стороннi, як правило, не ходять, а на сам похорон всякi набiгають. Напружся, Ларо, iнакше просто нiяк.

Справдi. Ще кiлька днiв тому мене намагалися усунути вiд цiєї справи максимально, а тепер приватну особу слiдчий практично офiцiйно вiдправляє провадити дiї, яких я не маю жодного права провадити. I таки дiйсно без мене — нiяк. Тiльки…

— Ну, раз ви вiрите, що я впораюсь… А ось на чому я поїду? Машинi моїй кердик, — я кивнула головою в бiк вiкна, що виходило на двiр. Побита «привидом», вона нудьгувала попiд вiкнами будинку моїх друзiв, куди її вчора пiд кiнець дня стараннями Олега притягнули. Вiн нiби вже почав домовлятися за ремонт, тiльки чує моє серце — додому доведеться їхати так, а потiм повертатися ще раз, аби забрати полагоджений транспорт.

— Розбалувалася ти, подруго, — буркнула Тамара.

Олег вийшов i повернувся, тримаючи в руцi зелену купюру.

— Оце тобi на проїзд i добовi, кумо. Сотки вистачить?

Я глянула на Тому. Та кивнула, нiяк не коментуючи рiшення чоловiка.

— Тобi ж нiхто не компенсує.

— Нiчого. Сто баксiв я ще колись зароблю. Та й це не вiд серця вiдриваю. Раз даю — значить, можу дати. Раз ця справа стала нашою приватною, можна сказати — родинною в широкому розумiннi, — вiн обвiв рукою всю компанiю, — то й витрати, вiдповiдно, беремо на себе. Тепер так, — вiн поклав поруч iз купюрою свiй мобiльник. — Давай менi свiй, це — безлiмiтка. Менi залиши свiй. Там забитi всi нашi телефони. Щось термiнове — дзвони i говори без обмежень. Буде щось важливе в когось iз нас — тобi маякують i ти передзвонюєш, отримуєш iнформацiю чи просто додатковi iнструкцiї. На будь-якi iншi дзвiнки просто не вiдповiдай. Якщо хтось шукатиме мене в якихось справах, знайде завжди. Ну, — пiдбив пiдсумки Олег, — грошима i зв'язком ти нiби забезпечена.

— Завтра рано пiдведу тебе до одного нашого таксиста, за прийнятною цiною до Хмельницького домчить. А там уже зорiєнтуєшся, — вставив Жихар. — У разi чого — дзвони, чим зможу — пiдстрахую. Знайомi менти нормальнi в Хмельницькому є, це на крайняк…

— Такi, як у Кам'янцi?

— Ага. Вони всi такi. Словом, Лар, дивись. Ти нiби вже доросла.

Нiби.

У мене склалося враження, що зараз мене проводжають кудись на фронт. Або, що бiльш iмовiрно, за лiнiю фронту.

У ворожий тил.

20 вересня, середа

Я МОЗАЇКУ СКЛАДУ

Народу на похорон Вiктора Потурая зiбралося справдi чимало.

Стоячи осторонь, у проходi мiж скромними хрестами, прямокутними гранiтними пам'ятниками i багатими обелiсками, що зайвий раз свiдчило — на кладовищi заможний покiйник цiлком спокiйно розташується i вживеться поруч iз мерцем нижчого соцiального прошарку, я спостерiгала за скорботною церемонiєю, чимдалi, тим бiльше переконуючись у провалi нашої затiї. Удова, як водиться, вся в чорному, стоїть бiля краю могили, приймає спiвчуття. Труна закрита, грає оркестр. Хтось щось говорить, менi з мого мiсця не чутно, та й не особливо дослухаюся — на цвинтарi говорять тiльки хорошi слова.