Легенда про безголового - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 28

— Ось i все. Усе.

Дорогою додому ми мовчали, але коли пройшли на кухню пити чай, бо бiльше нiчого, навiть алкоголь, органiзм сприймати не мiг, я виклала Тамарi все: i про привида, якого бачила сама, i про свої прогулянки з Бондарем, i про вчорашню нiчну пригоду, в якiй брав участь Стас. Мене наче прорвало. Я говорила i говорила, по кiлька разiв переповiдаючи один i той самий епiзод, навiть починаючи докладно описувати щура, якого бачила лише мигцем. Тамара не перебивала, i коли я нарештi зрозумiла, що пора закруглятися, промовила, вiдбивши пальцями дрiб на поверхнi стола:

— Не знаю.

— Чого ти не знаєш?

— Як на все це реагувати. Ти при здоровому глуздi, а з Жихарем ви навряд чи домовилися говорити однакову брехню. Я його, звичайно, запитаю, та думаю — ви справдi щось бачили на руїнах. I це щось напряму пов'язано з тим, що вiдбувається в мiстi. Тiльки яким чином — поняття не маю.

— Просто скажи свою думку.

— Мою думку? Я готова повiрити iсторiям про привидiв, побачених у рiзних пiдземних печерах та склепах. Пiдземелля, я читала, частенько дають подiбнi ефекти. Десь забракло повiтря, десь геопатогенна зона, десь перепад тиску чи ще якась дурня. Я припускаю наявнiсть галюцинацiй. Але на поверхнi такого не повинно бути.

— Що ж ми бачили? Ми ж все ж таки щось бачили, i це видiння дуже схоже на чоловiка без голови.

— Хто такий вершник без голови, Ларо? Нещасний юнак, який випадково став жертвою негiдника. Йому вiдрубали голову, аби приховати слiди злочину. Друг прив'язав його до кiнського сiдла i вже вiв у такому виглядi додому, коли на запах кровi прибiг ягуар, кiнь вирвався i понiс. Так у прерiях з'явився моторошний привид. Пам'ятаєш?[2]

— До чого тут книжки?

— До того. Ми домовляємося, що безголовий на руїнах — не видiння i не марево. Однак, вибач менi за дурне твердження, нiхто не може рухатися i махати руками з вiдрубаною головою. Якщо вiдкинути паранормальнi явища, в якi ми з тобою, як два юристи, не вiримо, лишається два варiанти. Перший — вам показують ляльку. Другий — це так само театр, тiльки одного актора, реальної живої iстоти. В обох варiантах нам треба зрозумiти, для чого все це робиться. I чи причетний той, хто всiх лякає, до трьох убивств.

— У тебе, подруго, все просто виходить.

— А чого ускладнювати? Зрозумiй одне: це у вас, у Києвi, все надто складно, а кожна така комбiнацiя — багатоходова. Тут, на селi, якщо вже говорити прямо, все набагато простiше. Не iснує свiтових змов, не вiдбувається злочинiв столiття. Коли говорити про вбивство Потурая, то, аби не було двох попереднiх, аналогiчних, ми б шукали тих, кому вiн позичив суму, не бiльшу як десять тисяч баксiв, чи того, в кого вiн мiг позичити приблизно таку ж саму суму. У нас убивають i за меншi грошi. Варiантiв може бути небагато: його вколошкали, бо не вiддавав борг, чи тому, що не хотiли вiддавати борг йому. Усе, бiльше зачепитися нема за що: Вiктор Миколайович сiм'янин, контрабандою не бавиться, контрафактну водяру через мережу своїх мiнi-маркетiв не реалiзує, взагалi спиртним не захоплюється. Дає грошi дитячому будинку сiмейного типу, є тут у нас такий, недалеко, в селi. Музей наш, до речi, раз на рiк ощасливлює — з нагоди Дня музеїв, кожного травня святкується. З точки зору закону Потурай не цiкавий, доколупатися нема до чого. Через те, якби ранiше не вiдрубали голови старому зеку Дорошенку i київському журналiсту Сизому, вбивць Потурая, повiр менi, довго б не шукали. Але ти ж сама мусиш розумiти — цi три вбивства якось пов'язанi одне з одним. Не буває так, що невiдомо для чого вбито одним способом трьох людей, у яких одне з одним не було i не могло бути нiчого спiльного!

— Ну а якщо все ж таки було? Ось є щось таке, про що ми не знаємо?

— Ага, i лиходiй зiбрав усiх отут, у Подiльську, аби по черзi вбити i вiдрубати кожному голову? Ларо, ти ж сама в це не вiриш.

— А ти в що вiриш?

— Поки що так само не знаю, — розвела руками Тамара. — Тiльки точно — не в привида. Є хтось або дуже хворий, або дуже хитрий, i вiн грається з нами в невiдому гру. Дуже хитрих тут, у Подiльську, немає. Залишаються або дуже хворi, або: я не знаю:

— Начальству своєму доповiси? — поцiкавилася я пiсля паузи.

— Про безголового привида? Поки що не готова. Менi самiй за такi речi, — вона сумно посмiхнулася, — голову вiдiрвуть.

17 вересня, понеділок

СТРАШНО

«Шкоду» вбитого Потурая знайшли пiд ранок аж у Вiнницькiй областi.

Пост ДАI затримав на трасi машину, яка мчала на максимальнiй швидкостi. З-за керма, як сказали даiшники по телефону Жихарю, не вийшов — вивалився вусмерть п'яний хлопчисько рокiв вiсiмнадцяти. Поруч з ним сидiв ще один, такий самий, ззаду в неймовiрно скрючених позах у повному вiдрубi валялися двi дiвулi. По пiдлозi качалися порожнi пляшки з-пiд горiлки та пива, з кишенi водiя витягли жменю таблеток трамадолу, в сумочках подружок знайшли по кiлька «п'яток» анашi. Повний туристичний набiр, одним словом.

Четвiрка вiдважних так i не зрозумiла, куди їх ведуть. Тамара тут же вiдрядила кiлькох оперiв до сусiдiв, i пiсля обiду вони повернулися з «вантажем» i машиною. Авто повинна була ще для протоколу впiзнати Лiза, i вона впiзнала, причому не на автопiлотi, а навiть назвала кiлька характерних прикмет. Наприклад, який набiр дискiв лежав у бардачку.

Я нудилася цiлий день, бо до мене за всiєю цiєю колотнечею нiкому не було дiла. Пояснити, звiдки в чотирьох неповнолiтнiх довболобiв чужа машина, можна було й не допитуючи їх. Ясно, що знайшли вони її, швидше за все, випадково, лишається тiльки з'ясувати нюанси цiєї випадковостi: де, коли, за яких обставин i таке iнше. У принципi, на цей час вони вже очухалися, зрозумiли, що їм пришивають убивство водiя, i хором, не домовляючись, почали спiвати однакову пiсню.

Слова в неї ось такi: гуляючи в суботу в лiсi бiля рiдного села Яструби день народження, вони в пошуках мiсцинки, де можна розкласти шашлики, побачили iномарку з ключами в замку запалювання. Сприйнявши це, як подарунок, молодi люди забули про шашлики. Хлопцi по черзi почали кататися. Дiвчата вищали вiд захвату. Лишивши знахiдку в лiсi до ранку, вони наступного дня вкрали з гаража iменинникового батька канiстру бензину i почали свою велику прогулянку. Не вiдмовляли собi нi в чому. Жихар, коли розповiдав менi все по телефону, признався — одна з дiвчаток на момент затримання була без трусiв i навiть пригадати не могла, де саме їх черговий раз зняла i де потiм забула. Ось так i накатали вони собi строк до першого ж патруля.

Дивно, як їм удавалося отак вишивати весь цей час. Хоча, з iншого боку, враховуючи загальний бардак у країнi, нiчого дивного в цьому немає.

Поклавши руку на серце, Жихар так само слабо вiрив у те, що ця компашка якимось боком причетна до вбивства. Цiкавило iнше, i про це я розмiрковувала вже сама, коли Стас, поспiшаючи, поклав трубку, пообiцявши ввечерi зайти до Комарових i продовжити розмову. Що виходить? Потурай їхав на машинi i його зупинили. Не взяли ж його «шкоду» на абордаж, це в жоднi ворота не лiзе! Значить, вiн зупинився або на прохання випадкової людини, що зовсiм не в'яжеться з образом, намальованим Олегом i Тамарою, або в машину сiв той, кого вiн дуже добре знає. Потiм цей знайомий убиває Потурая, ховає труп, вiдрубує голову — чи навпаки: вiдрубує голову i ховає труп. Тут послiдовнiсть подiй ролi не грає. Далi вбивця вiдганяє машину досить далеко вiд мiсця скоєння злочину i залишає в лiсi. Зовсiм не переймаючись, що рано чи пiзно її хтось та знайде. Навпаки — слiди ще бiльше заплутаються i вiн виграє час.

Так i є: всi, включно зi слiдчим, прокурором i начальником мiлiцiї розумiють, що четвiрка малолiтнiх любителiв змiшувати алкоголь з наркотиками до вбивства жодним боком не причетна. Тим не менше, довкола затриманих ведеться бурхлива робота. Звичайно, про щось рапортувати треба. Адже в новинах все ж таки згадали про трагiчнi подiї в Подiльську. Правда, спецiального сюжету не знiмали, обмежилися згадкою про чергове вбивство з тiєї ж серiї, про яку говорили — ну, коротше, бла-бла-бла.