Легенда про безголового - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 25

— Ой, я тебе умоляю! Ну, де ти його бачила? — дiловито запитав Жихар.

— Звiдси не видно. Там, де високий край муру, той, що на дорогу виходить.

— Ясно-понятно. Значить, давай пiдiйдемо з iншого боку, є там одна чудова позицiя. Такi собi кущики.

Вiн повiв мене, нагадавши, аби дивилася пiд ноги. Я вже освоїлася в цiй мiсцевостi, та й зiрки явно засвiтили сьогоднi для нас. Та все ж таки кiлька разiв то одна, то друга нога потрапляла в невеличкi рiвчачки. Нарештi Стас зупинився. Мiсце вiн справдi вибрав чудове: на невеличкому лiсистому горбку серед дерев розрiсся чагарник, який прикривав нас iз боку руїн, тодi як нам було все iдеально видно.

Правильнiше сказати — не видно нiчого. Лише похмурi уламки муру, за ними — примарний будинок, i над усiм оцим — чисте зоряне небо.

Я не була певна, чи правильно зробила, що прийшла сюди сама i притягнула Стаса. Та ми були вже тут, i тепер не лишалося нiчого бiльше, окрiм як сидiти тут i чекати невiдомо чого. Чи кого — чорт його знає.

Ми мовчали. Тягнувся час. Повз руїни проїхала спочатку одна машина, потiм — ще одна. Спливло ще трохи часу. Дорогою пройшли, горлаючи кожен свою пiсню, двоє сильно пiддатих мужикiв. I знову тиша, знову мовчанка.

Скоро я швидше вiдчула, нiж почула — до нiчних звукiв додався ще один, i вiн звучав зовсiм поруч, пiд самим вухом у мене. Не встигла я здогадатися, що це сильно калатає могутнє Стасове серце, як вiн, тепер уже — цiлком серйозно i з конкретними намiрами, вiд яких не збирався вiдступати, загарбав мене в обiйми, загорнув своїми велетенськими ручиськами, притиснув до грудей, а губи вже шепотiли на вухо слова, яких я навiть не чекала почути вiд битого життям ментiвського опера, i губи — губи шукали зустрiчi з моїми, зустрiлися, я на якусь мить забула, як дихати, почала задихатися, та це все було приємно, приємно, дуже приємно, хотiлося ще, ще, не вiдпускати його, тепер уже мої руки обвили його тулуб…

Цiлуючи, вiн розвернув мене так, що опинився спиною до руїн.

Я тепер могла дивитися йому через плече.

Просто передi мною, здавалося — простягни руку i торкнешся, на вершинi зруйнованого мура пiд розсипом зiрок височiла темна безголова постать у довгому чи то плащi, чи то пальтi. Ще мить тому на цьому мiсцi нiчого, вiрнiше — нiкого не було.

Я з розмаху вдарила Стаса по спинi кулаком, а другою рукою швидко затулила йому губи. Вiн миттю пустив мене, розвернувся всiм корпусом. Тепер на привида без голови, над яким байдуже сяяли зорi, ми дивилися вдвох.

Темна постать не рухалася.

— Твою ма-ать! — прошипiв Жихар, жестом фокусника витягаючи звiдкись пiстолет. Клацнуло — вiн зняв зброю з запобiжника. Знову клацнуло — перезарядив.

— Тихо, — шикнула я, не зводячи очей з безголового.

— Нi хера с-с-с… Ух ти-и-и, — вiн почав потроху вiдходити вiд шоку. — Нiчого собi заявочки! Це що таке?

— Сама хочу знати…

— Так зараз дiзнаємось! — Стас поволi почав пiднiмати пiстолет, наводячи дуло на примарну постать. — У голову я йому точно не попаду…

— Ти що! Не стрiляй!

— Правильно, не стрiляйте у привидiв. А живцем їх беруть?

Безголовий почав потроху повертатися до нашої засiдки боком. Я з усiєї сили вчепилася в лiкоть Стаса.

Поли чорної машкари зметнулися в рiзнi боки, нiби вiд сильного пориву вiтру, вивiльняючи руки. В однiй з них щось блиснуло. Руки раптом швидко зметнулися i випрямилися над тим мiсцем, де в людей зазвичай є голова.

Ще раз блиснуло — клинок шаблi, не iнакше. Руки лиховiсно затряслися в повiтрi, клинок розсiкав повiтря над привидом, при цьому безголовий продовжував свiй повiльний рух.

I раптом, черговий раз змахнувши руками, чи злетiв, чи зiстрибнув зi стiни вниз.

Тiльки вiн зник iз наших очей, Жихар, голосно матюкаючись, рвонув з мiсця через чагарник i погнав туди, де щойно височив безголовий. Менi нiчого не лишалося, як кинутись за ним. Перебiгши дорогу i опинившись бiля потрiбного нам уламка муру, оббiгли його.

Нiкого й нiчого.

Раптом я зрозумiла те, до чого не могла дiйти вдень. Якщо стати до цього мура спиною, то просто перед тобою буде той самий, завалений тепер другий вихiд iз пiдземелля. До дiрки в землi, через яку ми з Бондарем вибралися сьогоднi вдень, звiдси було не бiльше двох десяткiв метрiв. Нiчого не пояснюючи Стасу, я помчала вперед. Вiн наздогнав мене двома своїми стрибками, i тепер ми бiгли разом.

Загальмувавши бiля розкопаного дигерами проходу, я намагалася вже щось сказати, та Жихар, уздрiвши в зоряному свiтлi дiрку в землi, прийняв блискавичне рiшення — з ходу стрибнув униз.

— Е, ти! Хто там! Вилазь, твою мать! — глухо почулося з пiд землi, а потiм два рази бамкнуло — свої заклики Стас пiдтвердив пострiлами. — Виходь сюди, козел, бо все одно дiстану!

— Не лiзь далеко! — попередила я, лiгши на живiт i засунувши голову в прохiд. — Чуєш, що кажу, Стас!

— Нехай вилазить! — розорялася пiдi мною темрява басом Жихаря.

— Сам вилазь! Скажу щось!

Гримнув ще один пострiл, пiсля чого хвилин п'ять не вiдбувалося нiчого. Тодi нарештi з-пiд землi виринули спочатку руки, потiм — голена голова, i нарештi — все двометрове тiло опера. Проти ночi, при свiтлi зiрок вiн сам виглядав, наче чудовисько з пiдземелля. Сплюнувши всередину, вiн присiв бiля ходу, зiтхнув:

— От же ж зараза! Сам, серед ночi я туди правда не поткнуся. Особливо пiсля твоїх iсторiй…

— Чому ти вирiшив, що вiн стрибнув саме туди?

— Хто — вiн? Ми бачили людину?

— Не знаю, — чесно зiзналася я. — Якщо це справдi щось потойбiчне, то воно… Навiть боюся щось неправильно сказати…

— Ти вiриш у те, що ця примара з того свiту? Тiльки чесно? — я промовчала, i Жихар розцiнив моє небажання щось коментувати абсолютно правильно. — Варiант перший: оптичний ефект, нiким не вивчений та не дослiджений. Такого теж не буває. Значить, з нами тут хтось грається.

— З нами? Саме з нами? Хто знав, що я вчора вночi тут поїду? Хто знав, що ми сьогоднi прийдемо сюди саме в цей час?

— Хай не з нами конкретно. Просто — хтось грається. Чи ти вперто вiриш у привидiв?

— Я ще не зiбралася з думками. Можливо, доведеться переглядати деякi свої погляди.

— Ну, а я своїх переглядати не хочу i не буду! — Стас стукнув кулаком по землi. — До ранку залишаюся тут. Якщо не викурю його звiдти, — вiн кивнув на хiд до пiдземелля, — викличемо сюди… Стоп! Вiдставити!

— Бачиш! — скористалася я його прозрiнням. — Кого викличеш? Скажеш своєму начальству, що цiлу нiч iз київською адвокаткою чекав у засiдцi на безголового привида, але той не вилiз, тому давайте проведемо в пiдземеллi вiйськову операцiю, облаву чи щось ще? Навiть якщо нам обом повiрять, я не думаю, що в пiдземеллi ми когось чи щось, крiм щурiв, знайдемо.

— Другий вихiд? Вiрнiше — перший?

— З середини не вiдчиняється. А зовнiшнiй навiсний замок Бондар почепив, коли ми йшли звiдси. Може, перевiрити, чи висить?

— Думаєш, музейник наш у страшилки бавиться?

— Для чого йому? — Бондар пiсля сьогоднiшньої екскурсiї був менi все ж таки симпатичний, попри деякi його специфiчнi життєвi погляди. Не чекаючи, поки Стас почне будувати фантастичну теорiю змови всiх музейних працiвникiв свiту, я рiшуче витягла з кишенi мобiльник. Домашнiй i мобiльний телефони директора музею я сьогоднi на прощання забила в пам'ять свого телефону, i тепер, знайшовши хатнiй номер, активiзувала функцiю «Дзвонити». Слухавку взяли пiсля третього гудка.

— Ало?

— Добрий вечiр, Анатолiю, вибачте, що так пiзно…

— Нiчого, Ларисо, нiчого, — голос ученого звучав м'яко. — Знову якiсь проблеми?

— Навпаки. Ось, розказала кумi про нашу сьогоднiшню екскурсiю. Вона дивується: «Живемо, а не знаємо!» Просто накотило щось, вирiшила ще раз подякувати.

— Все нормально. Заходьте, ми вихiднi тiльки по понедiлках. Добранiч.

— Добранiч, — я натиснула «вiдбiй». — Бачиш? Вiн удома сидить. Навiть якщо, за твоєю теорiєю, вiн для чогось перевдягається привидом, за двадцять хвилин звiдси до свого дому не добiжить. А живе вiн, як я розумiю, на протилежному кiнцi мiста.