Марево - Загребельный Павел Архипович - Страница 32

— Як же це робиться?

— Дуже просто. Тобто, я хотів сказати просто по ідеї, тому що саме проведення вимагає величезних затрат людської сили. Робиться ж це так. Десь в передгір'ях знаходять джерело, здебільшого підземне, тобто таке, яке обіцяє бути більш-менш постійним. Від цього джерела в тому напрямку, де потрібна вода, починають рити підземний тунель. Тому що довго під землею без повітря не просидиш, та й вириту землю треба кудись викидати, через кожні п'ятдесят чи сто метрів роблять колодязь на зразок оглядових каналізаційних колодязів у наших містах. Розумієте? І от цей кяриз, або канат, тягнуть на кілька кілометрів у пустиню, аж доки вода не вийде на поверхню. Вгадати, де проходить підземний тунель, можна по цих колодязях. Тільки що я пройшовся вздовж канату, який постачає воду в наш колодязь, і переконався, що він тягнеться далеко в піски, очевидно, до самих передгір'їв.

— Все ж мені не зовсім зрозуміло, яке відношення має цей кяриз до нас з вами, — сказала Елла.

— Ну, це вже зовсім просто, — засміявся професор. — Хто з нас в дитинстві не читав романів, герої яких подорожують по підземеллях. А в нас з вами тепер є цілком реальне, позбавлене всякої романтики підземелля, яке виведе нас в гори.

— Хіба кяриз можна використати для цього?

— А чому б ні! Тунель має достатню ширину й висоту, щоб в ньому вільно могла пролізти людина. Я не кажу, що це буде дуже приємна прогулянка — повзти кілька кілометрів у тісному підземеллі по холодній воді, але в нашому становищі й це добре.

— А коли раптом з гір поллється вода і затопить тунель?

— Тунель ніколи не буває заповненим до краю, — запевнив Еллу Григорій Микитович. — Зараз же в ньому майже зовсім зникла вода. Це, очевидно, пояснюється тим, що тривалий час стоїть спека, в горах теж не випадають дощі, й головне джерело обміліло. Крім того, я ж вам вже сказав, ще через кожні п'ятдесят метрів є колодязі, куди при потребі можна буде вилізти.

— Але ж чим ближче до гір, тим колодязі, мабуть, будуть глибшими?

— Про це я, дійсно, не подумав.

— І можна добратися до самого джерела і не мати змоги вилізти на поверхню? — продовжувала Елла.

— Так, так, — прикусив губу професор. — Ви маєте рацію. Можна, звичайно, допустити, щоб будівники канату залишили в колодязях виїмки або ж робили їх такими вузькими, щоб з них можна було легко вилізти, впираючись ногами й спиною в протилежні стінки, але це тільки припущення.

— У всякому разі, його можна перевірити на найближчих колодязях, які, я сподіваюся, по настільки глибокі, щоб з них не можна було вилізти, — сказала Елла.

— Це добра думка, — зрадів Григорій Микитович. — Повернутися ми можемо завжди. Це не проблема.

— Чому ви говорите «ми»? — запитала Елла.

— Тому що нас двоє, коли я не помиляюся.

— Але полізу по канату я одна.

— Це ж чому? — дозвольте довідатися.

— Тому, що, по-перше, для вашого здоров'я тривале перебування в крижаній воді небезпечне…

— А по-друге? — поцікавився професор. — Що ви ще вигадали?

— А по-друге, зникнення нас обох бандити помітять швидше. А так я вже буду в горах, поки вони встигнуть кинутися в погоню. Вам вони нічого не зроблять, бо Алаяр-хан боятиметься втратити лікаря. А тих кількох днів, поки бандити вас не чіпатимуть, мені цілком вистачить для того, щоб добратися в Келат, знайти Олега й Кайнарова, попросити допомоги у фармандара і звільнити вас звідси.

— Все це досить дотепно вигадано, але я не відпущу вас одну, — твердо сказав професор.

— А я не дозволю вам лізти у воду, — заявила Елла. — Не відпустити ж мене ви не маєте права, як начальник експедиції, за долю якої ви відповідаєте.

— Ми ще подумаємо про це, — ухильно відповів Григорій Микитович.

— Нічого думати, сьогодні вночі я спускаюся в кяриз!

— Ну, гаразд, гаразд, — примирливо сказав професор. — Давайте снідати. Нам вже несуть он страви з кухні самого Алаяр-хана.

А пізно вночі, коли бандитський табір спав міцним сном, Григорій Микитович тихо підняв задню полу намету, і Елла, поцілувавши старого професора, непомітно вислизнула надвір.

Вона прокралася якнайдальше від наметів, знайшла другий колодязь, закиданий сухими гілками саксаулу, і, обережно відсунувши гілки вбік, полізла в чорне страшне підземелля.

Вона ніколи не відзначалася особливою хоробрістю. Вже дорослою, маючи диплом лікаря в кишені, продовжувала боятися темної кімнати, вночі могла прокинутися й потім довго не спати, бо їй все ввижалося, що хтось лізе у вікно. А під час грози мерщій витягала з волосся всі металеві шпильки, вважаючи, що вони можуть притягувати атмосферну електрику, хоч добре знала всю безглуздість подібних побоювань.

Але зараз треба було забути всі свої страхи, відкинути всі вагання, побороти нерішучість і повзти по цьому тісному, задушливому, наповненому запахом цвілі тунелю. Зігнувшись, на колінах вона поповзла в холодній воді по гострих крупинках піску, яким вода за довгі роки щільно покрила дно тунелю. Випростати спину й хоч трохи відпочити можна було тільки в наступному колодязі, але шлях до нього здався Еллі таким довгим, що вона вже навіть почала непокоїтися: а може, Григорій Микитович помилився і колодязів попереду немає? Та ні, професор сказав правду. Ось, нарешті, над спиною вже не нависає шар темної землі, вже можна стати на весь зріст, набрати повні легені свіжого, запашного повітря, що лине сюди з безмежних просторів пустині, дати спочинок зітертим ниючим колінам і втомленим до краю рукам. Але часу обмаль, вона не має права стояти тут, милуючись спокійними зорями в дивовижно чорному небі над пустинею і рясним дощем кривавочервоних метеоритів, що сиплються й сиплються з високості на мовчазну невидиму землю. Вона мусить іти вперед і вперед.

І знову холодна до судорг вода і гострий, мов сотні ножів, пісок під долонями рук і колінами, знову непроглядний морок перед очима. Скільки вона так повзла, їй уже важко було сказати. Пам'ятала тільки, як все світлішими й глибшими ставали колодязі — то наближався день, а вона занурювалася все глибше в канат. Здається, стояла в одному колодязі і, вкрай стомлена, спала, обіпершись спиною, але чи довго спала, не могла потім згадати. Спочатку пробувала лічити колодязі, але, нарахувавши їх з сотню, збилася з ліку. Та й яке це мало значення. Вона повзла під землею не десяток і не сотню метрів, а вже кілька кілометрів і буде ще повзти стільки. Так, кілометр за кілометром, далі від табору бандитів.

Світло в колодязях поступово стало згасати, і Елла зрозуміла, що настає знову ніч. А може, це колодязі вже були такі глибокі, що на їхнє дно не проникало світло? Адже всі вони зверху були прикриті сухими колючками, які, хай нещільно, але все ж закривали отвір. Може, спробувати вилізти на поверхню, скориставшись тими ледь помітними виїмками, що їх залишив у стінці колодязя заступ будівника канату? Ні, треба йти вперед! До кінця, в гори, де її вже ніхто не зможе знайти.

Раптом вона відчула, що тунель скінчився. Це не був колодязь, бо рука не намацувала його шорстких стінок, а око не вловлювало хоч слабких променів світла, але це вже не був і канат. Перед Еллою одкрився якийсь великий підземний простір, може, водосховище, може, підземне озеро, які, вона читала про це колись, трапляються іноді в горах Тут Елла вперше за весь час свого перебування під землею згадала про сірники, коробочку яких Григорій Микитович завбачливо поклав їй в нагрудну кишеню. Вона спробувала засвітити сірник, але сірка на ньому від вологи стала м'якою, кришилася і не давала навіть іскорки.

Але як же знайти вихід звідси? Якщо це підземне водосховище, то воно обов'язково мусить бути з'єднаним з поверхнею землі, інакше як же його могли будувати. Боячись загубити в темряві тунель, Елла зробила кілька несміливих кроків вперед і мало не закричала з жаху. Над головою у неї раптом почулися звуки, схожі на зітхання, щось черкнуло по її обличчю, ще й ще раз, і вся печера наповнилася шумом і вітром. Серце у Елли стукотіло так гучно, що вона злякалася. Хвилину-другу стояла нерухомо, важко дихаючи. Чи не дурепа! Адже це напевне якісь птахи або ж летючі миші, що люблять такі темні закапелки. Чого ж тут боятися? Ось зараз вона візьме й гукне на всю печеру. Хай вони її бояться!