Марево - Загребельный Павел Архипович - Страница 24

— А не боїтеся ви підірвати віру в свого бога тим фактом, що його служитель знається з нечистою силою? — запитав Олег.

— О, навпаки, — жваво відповів місіонер. — Якщо навіть служитель господній зумів приборкати нечисту силу і примусив її служити собі, то яким же сильним в такому випадку буде сам бог!

— Справді, я над цим не подумав, — неуважно промовив Трубачов.

Щоб хоч трохи розважити свого гостя, доктор Томберг вирішив влаштувати біля притулку ослячі скачки.

Площадка біля струмка була розмічена білими камінцями, на стартовій лінії вишикувалося вісім верхівців, що сиділи на низеньких худих ішаках. Доктор Томберг махнув жовтим прапорцем — і скачки почалися. Учасники змагань повинні були проїхати в кінець площадки, повернутися назад і втретє перетнути площадку, щоб дістатися нарешті до фінішу.

Приймаючи до уваги витривалість ослів і невеликі розміри площадки, можна було подумати, що скачки ці не являють особливого інтересу, але вже з першої ж хвилини стало ясно, що це зовсім не так. Одразу ж після сигналу доктора Томберга всі верхівці загаласували, намагаючись зрушити своїх ішаків з місця, почали штрикати їх у гриви гострими паличками, але лише двом вдалося від'їхати від старту на кілька метрів. Всі інші осли стояли на місці, не звертаючи ніякісінької уваги на галас своїх хазяїв і на штрикання паличками. Верхівці почали бити ішаків ногами в здухвини, вони підстрибували на них так, ніби хотіли переламати маленьким тваринам хребти, але це дало зовсім незначні наслідки. Деякі ішаки починали навіть бігти якимсь собачим галопом, але раптом ставали, мов вкопані, і їх господарі від несподіванки падали на землю. Деякі робили спробу просуватися вперед, але потім, мабуть, роздумавши, повертали назад, незважаючи на прокльони, якими осипали їх верхівці. Ще інші повертали вліво або вправо. Але жоден ішак не біг в потрібному напрямку, і Олег зрозумів, як важко примусити цих впертих тварин тричі підряд пробігти по площадці.

Але ось один з верхівців, високий молодий перс з красивими чорними очима, нарешті знайшов спосіб, щоб примусити свого великого хамаданського осла бігти вперед. Він зскочив з осла, вхопився за його пишний, мов новий віник, хвіст, і щосили потягнув до себе. Осел злякано заревів і, щоб звільнити свій хвіст, зробив кілька стрибків уперед. Але перс, не одстаючи від осла, не випускав хвоста з рук і ще дужче смикав його до себе. Тоді осел, вже зовсім переляканий, пустився учвал. Він добіг до кінця площадки і, побачивши, що його переслідувач не відстає, кинувся назад. Інші верхівці, помітивши вдалу вигадку свого товариша, теж почали хапати своїх ослів за хвости, але наздогнати молодого перса вже не пощастило нікому.

Доктор Томберг урочисто вручив переможцю приз — халат з кольорового шовку — і оголосив скачки закінченими.

— Як вам сподобалося? — запитав він Олега, витираючи сльози, що виступили в нього від нестримного сміху. — Бачили, мій Хедаят виявився найхитрішим.

— Це ваш слуга? — кивнув Трубачов на молодого перса, хоч одразу впізнав у ньому того юнака, який приносив йому в кімнату їжу.

— Так. Я врятував його від голоду, взявши з однієї бідної сім'ї, — не без гордощів відповів місіонер. — І тепер маю розумного й відданого помічника. Слуга — це не те слово. Одна людина не може служити іншій, це недобре. Допомагати — інша річ.

— Сподіваюся, що ви не образитесь, коли я нагадаю вам про деяку допомогу мені? — запитав його Трубачов.

— Для вас я зроблю все, що ви захочете, — запевнив його доктор Томберг. — Кажіть — і я покоряюся.

— Ви самі говорили мені про необхідність повідомити іранські власті про те, що трапилося з нашою експедицією.

— А, пам'ятаю, пам'ятаю. Не турбуйтеся про це й повністю покладіться на мене.

— Але я теж хотів би зустрітися з кимось з представників місцевої влади. У шофера нашої експедиції зберігається офіційний лист фармандара, я б зміг…

— Гаразд, гаразд, — закивав головою місіонер. — Про все це ми ще домовимося. У нас є ще час…

— Я не бачу цього часу, — здвигнув плечима Олег. — Мої товариші, можливо, десь страждають, вони, може, в смертельній небезпеці, а я тут дивлюся ослині скачки, п'ю прохолодний шербет і слухаю ваші, нехай і не позбавлені певної чарівності, але все ж не зовсім доречні в моєму становищі розповіді.

— Обіцяю вам завтра ж розпочати турботи про вашу долю, — урочисто пообіцяв йому місіонер.

Вночі, коли Олег вже збирався лягати спати, до нього в кімнату прийшла дівчина.

Легкий халатик з стрільчастої тканини вільно облягав її постать, окреслюючи ніжні лінії плечей і грудей, крізь широкі блакитні шаровари з хан-атласа чітко вимальовувалися стрункі сильні ноги. В руках у дівчини був бронзовий кумган з водою для вмивання. Поставивши кумган на столик, вона повернулася до Трубачова, і Олег побачив її обличчя. Від природи смагляве, воно зараз було бліде, під чорними бровами, що становили майже суцільну лінію, тривожно поблискували очі, вологі й налякані, мов у тієї газелі, затравлеиої Томбергом у пустині.

Дівчина стояла біля дверей, мовчки дивлячись на Олега, ніби ждала його наказів.

— Спасибі, — по-фарсидськи сказав їй Олег. — Тепер можете йти, спокійної вам ночі.

Та дівчина не йшла.

— Ви, мабуть, хотіли щось мені сказати? — запитав її Трубачов.

Не то посмішка, не то болісна гримаса пробігла по блідому обличчю дівчини, але й після цього вона не промовила й слова.

— Ви маєте якийсь наказ доктора Томберга? — починаючи де про що догадуватися, знову запитав Олег.

Дівчина злегка кивнула головою.

— Що ж це за наказ?

— Він сказав, щоб я не виходила звідси до ранку, — хрипким голосом відповіла дівчина.

— До ранку? — червоніючи, вигукнув Трубачов. — Послухайте, та він негідник, цей ваш доктор Томберг!

— Він велів мені показати тобі моє тіло, — продовжувала вона, потупившись, — тіло, якого ще не торкалася рука чоловіка, яке вже тричі натирали розім'ятим кишмишом, щоб на ньому не було жодної волосинки, бо руський юнак любить тільки ніжну, мов пелюстка, шкіру. Так він звелів сказати.

— Який негідник! — вхопився Олег за голову й почав бігати по кімнаті, соромлячись глянути в очі дівчині.

— Як тебе звуть? — нарешті запитав він її.

— Сетард.

— Так от, Сетард, я зараз піду до Томберга й заявлю йому, що він падлюка й мерзотник.

— Хазяїн буде лаятися! — злякано сказала Сетард.

— Розумію, — потер лоба Трубачов. — Ти його боїшся. Ну, гаразд. Тоді йди, спокійно спи, ми йому нічого не скажемо поки що. А потім, може, щось вдасться придумати.

— Спасибі тобі, — тихо промовила дівчина і, низько вклонившись, безшумно зникла з кімнати.

Олег, розлючений таким ганебним вчинком місіонера, продовжував міряти кімнату вздовж і впоперек.

— От тобі й слуга господній, — бурмотів він. — От тобі й свята людина.

Зненацька його погляд упав на двері. Вони були нещільно причинені, і в темній щілині блищало чиєсь чорне велике око. Сумніву не могло бути, це знову той же Хедаят, якому, мабуть, доктор Томберг наказав слідкувати за кожним кроком свого в'язня.

— Хедаят! — сердито покликав Олег.

Двері відчинилися, молодий перс увійшов до кімнати і впав навколішки.

— Це ще що таке? — здивовано відступився Олег. — Ану встань!

— Я не встану до тих пір, поки моя подяка не дійде до твого серця, великодушний рус, — прошепотів Хедаят, і Олег побачив, як у нього побігли по щоках сльози.

— Та що з тобою? — не зрозумів Трубачов. — Ти, мабуть, випив?

— О, ти помиляєшся, рус, — сказав Хедаят. — Нічого, крім води, не було в моїм роті. Але я бачив Сетард, і вона все мені розповіла.

— Ну, це не твоє діло, — похмуро промовив Олег.

— Ми з Сетард любимо один одного, — знову прошепотів Хедаят, і знову на його засмаглих щоках блиснули прозорі краплі.

— Он як, — сказав Трубачов. — Тепер зрозуміло. Хоча багато дечого для мене ще неясно. Ну, досить тобі стовбичити на колінах, вставай, сідай отут поруч зі мною і розповідай про все.