Марево - Загребельный Павел Архипович - Страница 19

— Вони хочуть вилікувати твою рану, — коротко відповів той і пішов допомагати Еллі розшукувати серед тюків необхідні медикаменти.

А Григорій Микитович тим часом вже розмотував руку Алаяра. Під шовковим сувоєм виявилася бараняча шкура.

— Це що? — строго запитав професор хана. — Для чого ще тут баран?

— Баран? — засміявся Алаяр.

— З бородою, а дурень. Чого смієшся? — суворо сказав Григорій Микитович і різко смикнув шкуру вниз. Шкура, виявилося, була міцно обшита навколо руки, так то зняти її можна було тільки розрізавши. Озирнувшись, професор побачив у одного з бандитів за поясом кинджал, спокійно підійшов до нього, витяг кинджал з ножен, повернувся до Алаяра й полоснув шкуру гострим лезом. Довгорукий чолов'яга злякано загаласував, потрясаючи кораном перед носом Алаяр-хана. Але той, скривившись чи то од болі, чи то од цього пронизливого вищання, відмахнувся від свого надокучливого опікуна.

Рана почала вже гнити. Шкіра навколо неї почервоніла, вкрилася пухирцями, а в глибині рани ворушилися білі черви. Все це зверху було присипано якимсь сіруватим порошком.

— Та-ак, — сказав професор. — Тепер зрозуміло. Свіжу рану присипали порошком з потовченого панцира черепахи, потім зашили руку в шкуру тільки що зарізаного барана й читали коран, чекаючи, поки почнеться гангрена.

— Табіб? — суворо запитав він Алаяра, вказуючи по черзі на брудну рану й на чоловіка з кораном, що ніяк не міг вгамуватися.

— Табіб, — ствердно кивнув головою хан, який став зовсім лагідним, глянувши на свою жахливу рану.

— Жени його в шию звідси! — сказав професор, беручи з рук Елли, що підійшла в супроводі двох носіїв, шматок мила.

— Вода у вас є? — запитав він перекладача. — Руки мені треба помити…

Один з бандитів приніс у череп'яному глечику холодну прозору воду. Професор вимив руки й почав робити перев'язку.

— Послухайте, — звернувся він до перекладача. — Що значить по-персидськи слово «баран»?

— Дощ, — відповів той. — Чому це вас цікавить?

— Та так, — тамуючи посмішку, сказав професор, обмотуючи товсту, схожу на жіночу ногу руку Алаяр-хана білосніжним бинтом. — Тепер передайте своєму ханові, щоб він нікого до пораненої руки не допускав, гнав під три чорти всіх своїх табібів і не займався ніякими справами. Спокій для нього — це зараз найголовніше.

Перекладач передав слова Григорія Микитовича Алаярові і, вислухавши його відповідь, вклонився професорові.

— Мудрий Алаяр-хан обіцяє, якщо ти вилікуєш його рану, подарувати тобі свого найкращого коня.

— Передайте ханові мою подяку, — звернувся Григорій Микитович до перекладача. — Скажіть, що мої роки й моя професія не особливо сприяють такому заняттю, як гарцювання на скакунах. Зараз же я хочу, щоб нас негайно відпустили звідси, тому що в Марестані залишилась тяжко поранена фельдшерка — член нашої експедиції, а також десятки хворих людей, яких ми повинні лікувати.

Алаяр у відповідь на ці досить різкі слова професора запросив його бути гостем його намету.

— Тільки при тій умові, що зі мною буде й моя помічниця, — відповів Григорій Микитович.

— Але наші звичаї не дозволяють жінці бути присутній при чоловічій бесіді, — зітхнув Алаяр-хан.

— А наші звичаї не дозволяють старому батькові лишати свою доньку одну між чужих людей без допомоги й підтримки, — сказав професор і ще раз повторив: — Я прошу негайно відпустити нас!

Алаяр-хан заявив, що, на жаль, він повинен буде затримати їх на деякий час, але хай ця затримка їх не хвилює, про їхніх друзів і хворих потурбуються.

Професора й Еллу одвели в невеличкий намет з цупкого білого брезенту, що стояв на самому кінці цього маленького тимчасового селища. Бандити жили в наметах, більш зручних і легких при переїздах, ніж повстяні кибитки кочовиків. Озброєні бандити буди коротенькими автоматичними гвинтівками, що, без всякого сумніву, мали таке ж іноземне походження, як і ці намети. Одягнені вони були по-різному. Одні в шовкових халатах і дорогих папахах з золотистого каракуля, інші в простих бавовняних чапанах, підперезаних дешевими хустками, за якими стриміли кинджали й ручні гранати. Деякі красувалися в білосніжних чалмах і важких англійських ботинках на товстелезній підошві. Цілий день над табором вився дим від вогнищ, на яких жарили баранів, варили плов і юшку-шурпу. Час од часу невеличка група їхала кудись у піски і через півгодини звідти поверталася інша група. Можна було подумати, ніби десь за буграми через рівні проміжки часу змінюються караули.

Професорові й Еллі принесли велетенське блюдо з паруючою бараниною, але вони були такі змучені довгою подорожжю, що, навіть не доторкнувшись до їжі, поснули на кошмах, які прикрили зверху своїми простиралами.

Проснулися, коли вже стемніло, та й то не від того, що спати вже не хотілося, а від неясного відчуття, що в їхньому наметі є хтось сторонній.

Справді, біля входу сидів, склавши калачиком ноги, старий перекладач і беззвучно ворушив губами. Професор, думаючи, що перекладач хоче йому щось сказати, деякий час посидів теж, але, нічого не почувши, пішов умиватися. Вийшла умиватися й Елла. Якусь хвилину вони постояли біля намету, з задоволенням вдихаючи прохолодне вечірнє повітря.

— Куди ми потрапили? — прошепотіла Елла. — Цей дервіш…

— Ходімо в намет, негоже залишати гостя самого, — замість відповіді сказав професор.

Вони повернулися до намету, сіли. А гість все мовчав і ворушив губами.

— Чого ж ти мовчиш? — сказав йому професор. — Ти ж, мабуть, прийшов щось нам сказати?

— Багато думок товпиться в моїй голові, — відповів перекладач. — А хто багато думає — мало говорить.

— Припустімо, — згодився Григорій Микитович.

— У кожного правовірного мусульманина в складках чалми завжди схований шматочок рідної землі, кесек. І тому, де б він не був, де б не носили його руки часу й долі, він завжди спить на зігрітій теплом свого тіла землі дідів і батьків, — замислено промовив перекладач.

— Я чув про цей хороший звичай, — сказав Григорій Микитович. — його зберігають і китайці, які врізають в підбори свого взуття коробочки з землею, щоб завжди ступати по рідній землі.

— Ти не зрозумів мене, — сумно всміхнувся старий. — Я хотів сказати тобі, що ось вже більше тридцяти років ношу в своїй чалмі кесек, взятий в землі Бухари, благословенного міста, де пройшла моя молодість, де жили мої батьки й діди, де була в мене любима дівчина під червоною паранджею…

— Он як! — здивувався професор. — Тоді я тобі співчуваю, нещасний ти чоловік.

— Роки мої вже кволі, скоро я помру, моє тіло завернуть у тюрбан, який я проносив на голові половину життя, і поховають з шматочком бухарської землі, з таким маленьким, зовсім маленьким шматочком…

— Ти міг би жити й трудитися на тій землі, а не вдовольнятися цим крихітним кавалком, — осудливо зауважив Григорій Микитович.

— У мене там надто багато ворогів, — похитав головою перекладач.

— Навпаки, ти, очевидно, колись був їхнім ворогом, — сказав професор. — Але якби ти повернувся на землю своїх батьків і сказав, що хочеш разом з іншими прикрашати її трудами своїх рук, ніхто б не вважав тебе більше за ворога. Твій народ далеко великодушніший, ніж ти вважаєш.

— Хто вважає, що в нього немає ворога, той тішить своїх ворогів, — відповів перекладач.

— Мати друзів — це набагато краще, ніж наживати собі ворогів, — не згодився з ним Григорій Микитович.

— У гордих людей завжди є вороги, — стояв на своєму старий. — Хіба доля змагається з кимось, крім тих, кому висока ціна?

— То гордись тим, що доля змагається з тобою, — не приховуючи насмішки, подивився на нього професор.

— Я надто старий і немічний, щоб підтримувати зелений прапор пророка в священній боротьбі проти зневіри, — заплющуючи очі, промовив перекладач. — Все переплуталося на цім світі, мов шерсть на папасі у молодого джигіта. Ми думали мати все і не маємо нічого, як Зул-Карнейн, якого ви називаєте Олександром Македонським.