Марево - Загребельный Павел Архипович - Страница 17

Караванний шлях ішов попід самими скелями, по вузькій смужці рівнини, відгородженої від пустині широкими полями «дурних земель» — адирів, розмитих водою піщаних глин. Вони були зовсім непрохідні через величезну кількість ярків і просто глибоких рівчаків, захованих подекуди під шаром солончакової пудри або різноманітного «гірського сміття», нанесеного сюди весняними й осінніми потоками.

Через деякий час караванний шлях звернув у гори.

— В горах нам робити поки що нічого, — заявив Олег. — Марево треба шукати в пустині, отже, поїдемо й далі побіля підніжжя.

— А що коли там немає проїзду? — запитав його Кайнаров.

— Дурниці. Хіба є такі місця, де не зміг би проїхати водій Кайнаров на своїй машині? — засміявся Трубачов.

— Може таких місць і немає, — сказав Кайнаров, — але боюся, що є такі місця, де Кайнаров з своєю машиною просто застряне. Адже недаром караванний шлях звернув тут у гори.

— Каравани звертають у гори, бо неподалік звідси, очевидно, є селище. Чи не так, Зрбі?

— Ви вгадали, — підтвердив Зрбі. — Тут дійсно є невелике містечко, яке славиться своїми скакунами.

— Ну от, — вдоволено промовив Олег. — Виходить, я не помилився. Нам же скакуни не потрібні, тому ми поїдемо прямо.

— Боюся, що ці скакуни нам можуть знадобитись, — пробурмотів Кайнаров.

— Ніколи не думав, що ти такий полохливий, — дратуючи його, сказав Олег. — То, може, не будемо їхати?

— Я поїду, але за наслідки не відповідаю, — похмуро промовив Кайнаров. — Не люблю я таких вузеньких доріжок, де не звернеш ні вправо, ні вліво.

Стемніло. Не стало видно ні кам'яних скель зліва, ні далеких горбів пустині, тільки попереду біліла смужечка кам'янистого шляху, освітлюваного фарами машини. І вдень цей шлях не здавався особливо рівним, а зараз, у цьому мертвому, мерехтливому світлі, для незвичного ока являв собою суцільні ями й горби. Доводилося дивуватися, як може Кайнаров вести машину по цих неможливих баюрах. Щоразу, коли машина скочувалася передніми колесами в ямку, тим, що сиділи в будці, здавалося, наче вона летить у бездонне провалля, з якого вже ніколи не вибереться. Але проходила мить — і машина вже дерлася на бугор, щоб через хвилину знову пірнути в темну баюру.

Але ось її підкинуло особливо високо, щось ніби тріснуло в ній, і хоч вона ще прокотилася кілька метрів, та всі зрозуміли, що трапилась катастрофа.

Кайнаров заглушив мотор і вискочив з кабінки, бурмочучи собі під ніс щось по-туркменськи.

Він освітив кишеньковим електричним ліхтариком кузов, поліз для чогось під машину, потім виліз, погасив ліхтарик і сказав по-туркменськи:

— Іші гайтмак!

— Що таке, Кайнаров? Що ти говориш? — стривожено запитав його Трубачов.

— Я кажу: зовсім погана справа, — похмуро відповів Кайнаров. — Тріснула полувісь заднього колеса.

— А замінити її не можна?

— Можна. В Ашхабаді.

— Не говори дурниць, Кайнаров, — строго сказав Олег. — Хіба ти не розумієш, що зараз не час для жартів.

— А я й не жартую, — відповів шофер. — Запасної полуосі в мене немає, та й у всьому Ірані до нашої ГАЗ-51 ви не знайдете жодної деталі. Вихід один: треба їхати в Ашхабад брати там вісь, привозити її сюди, ставити, а вже потім шукати ваше марево.

— Воно таке ж моє, як і твоє, — відмахнувся Трубачов. — Ти краще скажи, що тепер робити?

— Я не знаю. Шукайте професора, він скаже, що робити. А я тим часом буду сидіти й вартувати машину.

— Що будемо робити, Зрбі? — звернувся Олег до студента.

— Якщо зупиняється машина, то це ще не значить, що зупиняється й людина, — відповів той.

— Тобто ти хочеш сказати, що ми мусимо йти далі пішки?

— Я хочу сказати, що ми мусимо йти далі, але це ще не значить, обов'язково пішки.

— Але ж їхати в нас ні на чому, — зітхнув Олег.

— Треба діставати коней або верблюдів.

— Де?

— А це вже наша справа.

І Зрбі виклав свій план. Вони з товаришем повернуться назад, піднімуться караванним шляхом в гори до найближчого містечка й там дістануть коней. До речі, спробують дізнатися, чи дійшли туди чутки про марево. Олег згодився. Він вручив студентам невеличкий балон з водою. Кайнаров наклав їм мішечок продуктів, дав ліхтарик, хотів було нав'язати їм і свою мисливську рушницю, але Зрбі відмовився, запевнивши шофера, що їм не загрожує ніяка небезпека.

Студенти пішли, а Олег і Кайнаров ще довго сиділи в темряві, не розпалюючи навіть вогнища, мовчали і думали про цих молодих тонкошиїх юнаків, які не шкодували своїх сил, не побоялися невідомого шляху, щоб тільки допомогти своїм новим друзям.

— Молодці хлопці, — першим порушив мовчанку Олег, — правда ж, Кайнаров.

— Угу, — згодився шофер, у якого з думки не йшла поламана машина.

Надвечір наступного дня прибув Зрбі з своїм товаришем. Зрбі сидів на високому світлосірому жеребці, у якого через всю спину проходила темна смуга, і держав на поводі м'язисту чалу кобилку, його товариш гарцював на чорному кара-баїрі.

— З вдалим поверненням! — радісно кинувся їм назустріч Олег. — Вітаємо вас, милі друзі!

— Повернення не дуже вдале, — після привітання сказав Зрбі. — Ми навіть вагалися, чи їхати сюди, чи ні.

— Це ж чому? — не зрозумів Трубачов.

— Не могли дістати коней. Всі зайняті або на літніх пасовиськах далеко в горах, трапилися нам тільки ці…

— Але ж це добрячі коні! — вигукнув Олег. — Чого вартий хоча б отой сірий красень, на якому ти приїхав.

— Якраз він і хвилює нас. То — поганий кінь.

— Та чому ж він поганий? — здивувався Трубачов. — Кайнаров, скажи, добрий це кінь?

— Дуже добрий, — сказав Кайнаров, обдивляючись жеребця. — За такого коня можна віддати цілий табун.

Зрбі і його товариш дивилися на Олега й Кайнарова з неприхованим подивом і навіть жахом.

— Але це ж сур! — вигукнув Зрбі.

— А що таке «сур»? — запитав Трубачов.

— Сур — це кінь, який приносить нещастя, — пояснив товариш Зрбі. — Світлосірий кінь з темною смугою на спині — це проклятий кінь. Його ніхто не купить, не візьме навіть даром.

— Ну, це дурниці, — засміявся Олег. — Невже ви вірите в такі речі? Ви ж студенти!

— Так говорить народ, — повчально зауважив Зрбі. — А народ ніколи не помиляється.

— Помиляєтесь ви, мої милі, — поплескав його по плечу Олег. — Забобони вигадані не народом, а окремими людцями, яким вигідно тримати народ у страху й покорі. А щоб довести вам всю безпідставність ваших побоювань, я сам сяду на цього сура, і ми ще побачимо, чи принесе він мені нещастя!

— Але ви гість в нашій країні, і ми не можемо наражати вас на небезпеку, — спробував заперечити йому Зрбі.

— На жаль, я вже не тільки гість, а й людина, яка повною мірою зв'язала свою долю з долею тих людей, на землі яких вона перебуває, — відповів Трубачов. — Так що не будемо говорити про це.

На ранок вони вирушили в дорогу. Сильні коні легко понесли вершників, і Кайнаров, вилізши на будку, ще довго бачив, як пустиня, вилискуючи чорними пісками, все щільніше обгортає маленьку групу верхівців.

Підіймалося сонце, ставало жарко. Вітру не було, і серпанкові хвилі легкого марева вже побігли над далеким обрієм.

Поки не дуже пекло сонце, Кайнаров вирішив назбирати дров на ніч і, почепивши на плече рушницю, пішов в передгір'я, де серед скель виднілися дерева ялівцю й невисокі кущі дикого терну.

Він забрався доволі високо, як раптом позад нього почувся страшенний гуркіт. В першу мить Кайнарову здалося, що то гірський обвал, і він інстинктивно притиснувся до кам'яної стіни, ніби хотів знайти під нею захист від шаленої лавини, яка неслася десь зверху. Але гуркіт охоплював його з усіх боків, він ішов хвилями, то наростаючи, то майже зовсім затихаючи.

Оглянувшись, Кайнаров закляк від подиву й жаху. Просто на нього з пустині мчали нескінченні хвилі ні на що не схожих примар. Примари були такі страшні, їх було так багато, що Кайнаров відчув: ще мить — і він не витримає цього видовища й збожеволіє.

«Ось воно, — подумав він, через силу заплющуючи очі, — почалося…»