Годованці Сонця - Билкун Николай Васильевич - Страница 33

— От так майстер по «фітилях»! — тільки й зміг сказати Чайчян, бо решта присутніх заніміла з подиву.

Олесь Єфремович, у якого загорілися очі, вже обмацував з усіх боків пластинку і тільки хитав головою.

— Де ви її знайшли? — видихнула Оля Чуб.

— Я точно можу вказати місце, де я знайшов її, але мені чомусь здається, що там більше нічого нема. Правда, я не провадив археологічних пошуків за всіма правилами, але вона там лежала зовсім поодиноко і навколо не було ніяких слідів. Власне, я шукав Сашка, і…

Завжди спокійний і мовчазний, Омельченко зараз зрадив своїм звичкам. За весь час товариші почули від нього менше слів, ніж сказав він зараз:

— Ця пластинка не земного походження. За це я можу поручитися. Матеріал, з якої зроблено її, дуже схожий на той… Ну, словом, пригадуєте, який вигляд мав Чимчів контейнер з жовто-оранжевими киснетворцями Бекута? Їх можна порівняти… І я прошу дозволу командира корабля, негайно вирушити в район, де Валерій Федорович знайшов цю пластинку. Там треба продовжити пошуки. Я розумію, що кораблеві треба повертатись, тому прошу залишити мене на Місяці самого до прильоту другого космоплана…

— А їстимете ви тут суп з місячних черепах? — серйозно запитав Чайчян. — Мені чомусь здається, що вони дуже погано уварюються.

Всі засміялися, але стримано, бо кожен розумів, що зараз відбувалося в душі археолога.

І тоді встав з місця Орлик:

— Залишати на Місяці пам'ятники у вигляді трупів археологів зовсім не входить до моїх планів. Дорогий Олесю Єфремовичу, я розумію ваш душевний стан, але затримуватись на Місяці ми більше не маємо права. Наш старт з Місяця розраховано з точністю до однієї десятої секунди. Це по-перше. По-друге, наше завдання ще не виконано до кінця. Ви, мабуть, забули, що ми прийшли сюди не тільки для того, щоб дослідити Місяць, але й для того, щоб подарувати йому небо. На борту корабля чекають свого часу дві ракети з жовто-оранжевими киснетворцями, і час цей теж вираховано з точністю до секунди. Нам належить вистрелити ракети з корабля над Північним і Південним полюсами Місяця. А по-третє, шановний Олесю Єфремовичу, не будьмо хлопчиськами. Одного вас ніхто не залишить, а розгадати таємницю цієї пластинки за кілька днів вам все одно не пощастить. Навіть тоді, коли ви знайдете ще одну таку…

— За таких умов наукові відкриття можуть робити тільки хлопчиська, — буркнув Омельченко.

— І дилетанти, — додала Оля Чуб, глянувши на Валерія.

У нього був такий вигляд, ніби він хотів просити пробачення за те, що знайшов оту кляту пластинку…

А за годину всі почали лаштуватися в путь…

ЕПІЛОГ

(Яким він народився в авторовій уяві)

Минуло десять років. Та що там минуло! Пролетіли так, ніби кожен календар мав фотонні прискорювачі, і вони допомагали йому струшувати листочки-дні… І ось через десять років після описаних вище подій доля занесла мене на Місяць..

Це було ординарне редакційне відрядження, і я міг тільки позаздрити тим моїм товаришам, яким пощастило з редакційними відрядженнями в кишені полетіли на Марс чи знімати на кольорову стрічку кільце Сатурна. Щастить же людям. А моє завдання — зробити репортаж на двісті, двісті п'ятдесят рядків про кращих людей Місячної колонії.

Ви, певно, здогадуєтесь, що Місяць на той час уже мав досить густу атмосферу. У всякому разі, в легені мешканців Місяця надходило значно більше кисню, ніж надходить його у легені горян якого-небудь альпійського селища. Аборигени[12] Місячної колонії вже давно не користувались кисневими приладами. Але мені, нетренованому землянинові, довелось на перших порах не розлучатись з кисневою маскою.

У космопорту мене зустрів хлопчик років восьми-дев'яти, міцний, засмаглий, такий собі боровичок.

— Драстуйте, — сказав він. — Я вас знаю. А ви мене не знаєте. Правда ж, не знаєте?

Мені довелось чесно признатися, що я його

таки не знаю.

— Мене звуть Костем, на честь Костянтина Едуардовича Ціолковського, — гордо пояснив він.

— Дуже приємно. А прізвище твоє як?

— Холод. Тобто Холодовський, — виправився він. — Але нас більше Холодами звуть.

— Ти Костянтин Валерійович? Точно?

— Точно.

— А твою маму звуть…

— Моя мама археолог, її звуть Ольга Яківна.

— Ну, як я міг тебе не впізнати? Ти ж викапаний Валерій Холод! А де ж тато?

— Тато поїхав на відкриття навігації в Океані Бур. Там майже вся редакція. Хіба ви не знаєте, що наші моря заповнюють водою?

Я, звичайно, знав. Але мені було приємно почути про це від місячного аборигена.

— Стривай, Костю, ти, здається, і народився тут, на Місяці?

— Народився тут. Тоді ще у нас майже не було атмосфери, і ми жили в таких герметичних павільйонах.

Я не знав, з чого почати розпитувати мого юного провожатого. А він вів мене вулицями Місяцегорська і щебетав не вгаваючи:

— Олександра Петровича вам, може, і пощастить сьогодні зустріти, а от Сергія Аркадійовича ви так скоро не побачите, він пішов у рейс. У перший рейс. І тато з ним…

Мені було соромно, але я ніяк не міг пригадати, хто ж такі ці громадяни — Олександр Петрович та Сергій Аркадійович.

Я почав здалеку:

— Стривай, стривай, Сергій Аркадійович…

Малий Холод здивовано і, підозріло подивився на мене, і в його погляді я прочитав: «Ну, як це можна не знати Сергія Аркадійовича?» Але Кость був гарно вихований хлопчик і тому стримано пояснив:

— Еге, Сергій Аркадійович Орендар — капітан першого корабля на підводних крилах, що піде у перший рейс по Океану Бур…

Хлопчику, любий, з цього б ти й почав!

Як же я міг забути Сергія Орендаря! Та я зовсім і не забув його, колишнього практиканта на борту космоплана «Микола Кибальчич», просто для мене він завжди залишався хлопчиськом, і я ніколи не думав, що отой просто Сергійко може колись стати Сергієм Аркадійовичем.

— А як його судно зветься, ви знаєте? — продовжував Холод-молодший.

— Не знаю, — щиро збрехав я, щоб у мого молодого гіда краще розв'язався язик.

— «Чимч», — сказав Кость, — а назвало його так на честь знаєте кого?

Тут вже було нічого хитрувати, і я мусив сказати:

— Знаю!

Тим часом я думав про Олександра Петровича Блажка. Хотілося знати про нього якомога більше, а хто мені міг розповісти, як не Кость. І я почав брати своє перше інтерв'ю на Місяці. Інтерв'ю вдавалося.

— Олександр Петрович зараз головний агроном нашої колонії. І ще він уміє виводити всякі породи дерев… У нас тут на Місяці знаєте яка земля? У нас тут на Місяці одне каміння, а тато казав, що Олександр Петрович робить так, щоб у нас тут земля була, грунт, одним словом…

— А дерева до чого ж?

— А-а, дерева! Дерева він такі виводить, що води їм зовсім мало треба, а землі ще менше, вони просто на камінні ростуть.

— І які ж дерева?

— Та всякі. І вишні, і абрикоси, і персики!

— Солодкі?

— Ого, ще й які солодкі! Тут знаєте, скільки сонця? Тато писав у газеті про Олександра Петровича… бо тато казав, що від робіт Олександра Петровича подвійна користь. Дерева ще й кисень додають у атмосферу.

— Добре, Костю, а тепер будь ласкавий, скажи, куди це ти мене ведеш?

— Як то куди? До нас додому. Тато мені доручив, щоб я вас додому привів і простежив, щоб ви в готель ні ногою! Ні-ні!

— Добре, а що ми будемо робити у вас вдома?

— Відпочинете. Завтра з розколу повернеться мама, а увечері, мабуть, повернеться тато. Увечері — це коли по-вашому, по-земному. Бо у нас на Місяці вечір ще не скоро настане, через кілька ваших земних днів.

Мене якось дивно вразило оте «по-вашому, по-земному» й «по-нашому, по-місячному», і я запитав: