Годованці Сонця - Билкун Николай Васильевич - Страница 28

Справді, невідомий місячний камінець начебто всмоктав папір, що в нього був загорнутий, причому всмоктав з боку гладенької поверхні, а на внутрішній папір був цілий. Складалося таке враження, що зовнішня поверхня загадкового каменя була змащена якимось надзвичайно густим мастилом, яке чомусь розтопилося і пройшло крізь папір, а потім знову застигло.

Саме про це подумала Оля, коли запитала:

— Скажи, Сергійку, ти не пам'ятаєш, де саме знайшов цього камінця?

— Як то? — не зрозумів Сергій. — Вас цікавить — в якому місці?

— Ні, я не про те. Мене цікавить — він лежав у тіні чи на осонні?

Сергій задумався на хвилинку, а потім впевнено сказав:

— Ні, ні, я добре пам'ятаю, що підняв його біля високого каменя з затіння… Коли б він не виблискував своєю спинкою, я його не помітив би. Знаєте, яка тут тінь?

— Потім ти загорнув його в папір і приніс на борт корабля?

— Ні, це ще було не скоро. Я його взяв і поклав на осонні, бо мене покликали. Мені здавалося, що ним можна пускати зайчиків, так він блищав. А потім сонячні промені начебто згасали в ньому, начебто провалювались…

— Ти хочеш сказати, що в затінку він виблискував, а на сонці ніби ковтав сонячні промені і розчиняв їх у собі?

— Я про це й кажу…

Раптом Сергій замовк і очима прикипів до камінця. Зіниці його ставали все ширшими й ширшими.

— Скажіть, — чомусь пошепки запитав він Олю, — ви його як поклали на стіл?

— Як то — як? — не зрозуміла дівчина.

— Зовнішною поверхнею чи внутрішньою до столу?.. Я хотів сказати спинкою чи животом?

— Коли вважати гладеньку поверхню спинкою, то він лежав догори черева.

— Тоді… тоді… тоді він сам перекинувся на животик! Тоді… тоді виходить, він живий?

— Не мели дурниць! — розсердилася Оля і раптом сама вигукнула на всю каюту: — Дивись, дивись, він рухається! Він рухається!

Поволі і майже непомітно рухався загадковий камінець, але в тому, що він рухається, тепер не було жодного сумніву…

Валерій Холод розпочав пошуки Сашка за всіма правилами. Йому згадалося, як колись у студентські роки вони з товаришем поїхали на Кавказ і там, у туристському кемпінгу… Ех, не хотілося Валерієві згадувати, як вони з товаришем на світанку непомітно покинули кемпінг і махнули в гори. Та так махнули, що потім їх ледве знайшли з допомогою вертольота. А здавалося — як можна в горах заблудитись?

До того випадку Валерій вважав це неможливим. Вилізь вище, стань, роздивися, і тобі зразу стане ясно, в якому напрямку йти. Але це саме той випадок, коли теорія дуже розходиться з практикою. І відтоді Валерій вже добре знав, що в горах заблудитися значно легше, ніж у найгустішому лісі.

Тому, прийшовши на те місце, де, за словами Омельченка, залишився Сашко, Валерій вирішив передусім ретельно провести тут обстеження.

«Значить, так. Омельченко сказав, що Сашко сів на камені спочивати, а коли археолог повернувся, хлопця там вже не було. Подивимось, на якому з цих каменів міг сидіти Сашко. На цьому він не сяде, бо він занадто низький — сидіти тут дуже незручно. Цей високий, ребристий, Сашко на нього навряд чи полізе. Ну, а цей ще вищий і такий гострий, що на ньому важко всістися навіть горобцеві».

Дивно, але на місці розкопок Валерій не міг знайти жодного каменя, на якому можна було б зручно сидіти і відпочивати. А в тому, що Омельченко залишив Сашка саме на цьому місці, сумнівів бути не могло… Сліди людей тут були незаперечні — чіткі, ні вітром, ні дощем не попсовані. Особливо чітко виднілися сліди Омельченка. Ось він тут стояв, працюючи киркою, а Сашко йому допомагав… Мабуть, брили набік відносив, подроблену породу розбирав. Далі видно місце, де Омельченко, прихиливши кирку до скелі, стояв і казав щось Сашкові. Ось сліди їхніх ніг — носки до носків. Вони стояли один навпроти одного… Розмовляли… Потім Омельченко пішов, залишивши кирку (до речі, вона й досі тут стоїть), його сліди видно у напрямку до того місця, де працював він з Олею. Омельченко пішов, Сашко зостався. Не міг же хлопець стояти непорушно весь час, поки той повернеться, тим більше що археолог запевняє, ніби Сашко ще при ньому сів спочивати.

Що за чортовиння! Починається якась містика! Більше Сашкових слідів Валеріеві знайти не пощастило. Не пішов він ні праворуч, ні ліворуч, ні вперед, ні назад. Залишається припустити, що, не сходячи з цього місця, Сашко сів на камінь. Все правильно, все логічно. Сашко сів. Але на що він сів? Де той камінь чи, бодай, те місце, де він сів? Припустимо, Омельченко помилився, поспіхом не роздивившись, що хлопець сів не на камінь, а просто на грунт. Тоді будьте такі ласкаві, покажіть мені те місце, де він сидів?

Складалося враження, що Сашко Блажко повиснув над поверхнею, а потім його кудись занесло вітром. Але звідки ж на Місяці взятися вітрові? Дурниці всякі лізуть у голову, а часу для дурниць немає зовсім.

Валерій Холод недарма був Валерієм Холодом. Ще трішки подумавши, і проаналізувавши все бачене, він прийшов до такого висновку:

«А чому, власне кажучи, я намагаюся чотирнадцятирічного хлопця озути у дорослу логіку і примушую його діяти так, як би діяв я сам, чи Омельченко, чи ще хто-небудь з дорослих? Коли я хочу простежити за Сашком, то мушу деякі роки з своїх плечей скинути, мушу знову стати хлопчиськом. Припустимо, що Сашко зовсім не збирався сідати на якомусь камені (до того ж і каменя підходящого нема). Що робить у такому випадку Сашко? Ну? Він постоїть, постоїть, а потім стрибне. Ні Сашко, ні Сергій не забувають, що на Землі їм не вдасться по-чемпіонському пострибати, от і стрибають кожної нагідної хвилини. З усього видно, що Сашко не розбігався, стрибав з місця, бо слідів розбігу не видно. Значить, приземлитися, чи то пак, примісячитися він мусив десь отут…»

Валерій впевнено пішов уперед, але ніяких слідів не знайшов. Це його не дуже здивувало і не дуже розчарувало. Вія добре знав з власного досвіду, що хлоп'ячі витівки невичерпні. Хіба не міг Сашко вистрибнути на вершину цієї скелі або іншої, а потім з неї на другу, третю? Треба спробувати і такий варіант…

В найближчі півгодини Валерій облазив усі підозрілі скелі і каміння, видерся на найвищу, приклав руку до шолома, озирнувся на всі боки і… побачив Сашка.

— Сашко, Сашко-о!.. — закричав що було сили Холод, зовсім забувши, що РУ вийшло з ладу і ніхто його однаково не почує. Але радість була така велика, що Валерій не міг мовчати, і, стрибаючи з каменя на камінь, перестрибуючи через тріщини, він не переставав кричати:

— Сашко, Сашко-о-о!

Тільки що це він робить, гемонський хлопець, що він робить! За це варто таки добряче шию намилити! Сів на якийсь камінець і розгойдується на ньому, балансує, грається зі смертю в піжмурки над таким проваллям! Місяць то Місяць, що менша вага, то менша, але цього провалля досить, щоб скрутити в'язи. Що б там не говорили про сучасне виховання без застосування тілесних покарань, але цей хлопець заробив сьогодні доброго потиличника.

Валерій з тієї миті, як побачив Сашка, заспокоївся і тепер тільки обурювався його поведінкою. Перестрибуючи велике каміння і шкодуючи, що доводиться обминати вже зовсім величезне, він побіг у напрямку до нього.

І сталося те, чого газетяр найбільше боявся. Сталося те, що дуже часто трапляється між скель та каміння в горах: чи то Валерій взяв не зовсім правильний напрямок, чи трохи схибив, коли стрибав і оббігав велике каміння, але коли він вибіг на видне місце, то виявилось, що Сашко десь зник.

— Сашко-о! Сашко-о-о! — знову і знову кричав Валерій, вже в котрий раз забуваючи, що РУ не працює.

Що залишалося робити? Знову видертися на найвищу скелю і роздивитися, куди ж подівся хлопець? Що він, врешті, в піжмурки з ним грається?