Годованці Сонця - Билкун Николай Васильевич - Страница 1

1

Микола Білкун

ГОДОВАНЦІ СОНЦЯ

Малював Анатолій Василенко

ЧАСТИНА ПЕРША

НА ЗЕМЛІ

Вулиця називалася Західною. І це була правильна назва, бо вулиця пролягала на західній околиці міста, що розкинулось на берегах великої ріки.

Власне, це було поки що піввулиці, бо з другого боку її ще лежав степ. Але така половинчата вулиця подобалася хлопцям навіть більше, ніж будь-яка інша, звичайна. Вибіг з дому — і ти вже в степу. Бігай, футбола ганяй, планери запускай і, взагалі, роби все, що заманеться.

Так було до недавнього часу. А от віднедавна на вулиці з'явився бульдозер і почав поволеньки, поволеньки насувати кучугури землі, вирівнювати дорогу — доробляти вулицю.

За роботою отого бульдозера вже хвилин з десять спостерігали Сергій і Сашко, старожили Західної. І Сергій, і Сашко були звичайнісінькими собі хлопцями, яких у кожному селі десятки, а в місті, де вони жили, — тисячі. Сергій і Сашко навіть схожі були один на одного, обидва засмаглі (наче сковороди навиворіт — як каже Сашком бабуся), обидва вихрясті і навіть в однакових сорочках, бо жили вони в одному будинку, і їхні мами купляли для них амуніцію в одному магазині.

Тільки й різниці між ними, що Сергійко не дуже любив біологію, а Сашко не був у злагоді з математикою. Були, правда, й інші прикмети: Сергій стоптував у черевиках спершу підбори, а вже потім обшморгував носки, а в Сашка навпаки — підбори залишалися цілі навіть тоді, коли черевики спереду вже починали просити каші. І ще Сергій був рідкозубий, а в Сашка ніс наче хтось обсипав золотавим ластовинням. Сергій, розмовляючи, завжди махав руками, а Сашко полюбляв слово «желєзний», в розумінні «хороший». І борщ його мама варила «желєзний», і кінофільм він дивився «желєзний», і товариша він мав «желєзного». Це Сергія.

Інших відмінностей у них, мабуть, не зміг би відшукати навіть Шерлок Холмс. Хлопці як хлопці, нічого особливого.

Словом, вони не дуже поспішали йти робити уроки, а стояли й дивилися, як працює бульдозер.

Та ось бульдозерист, молодий, з круглим, як соняшник, обличчям хлопець, раптом загальмував машину. Під ніж бульдозера потрапляв гарний крислатий кущ шипшини. Молодик дав задній хід. Але мотора не глушив, і той нетерпляче буркотів.

— Гей, хлопці! — гукнув бульдозерист. — Принесіть лопату, треба швиденько викопати та пересадити. Шкода ж куща!

— Желєзно, дістанемо, — гукнув Сашко і разом з Сергієм побіг до двірнички тітки Марти, — у кого тут найшвидше добудеш її!

… Куща Сашко викопав сам. Сергієві не довірив — аби той корінців не пошкодив. Але нести у двір дозволив. Бо в цьому було мало приємного — надто Колючий він.

Сергій ступив крок і, перечепившись об щось, упав. Бульдозерист зареготав так, що й мотора не стало чути, і почав запалювати сигарету. Він ніби відчував, що поспішати йому нікуди.

Так воно й сталося.

Сергій підвівся, обтрушуючи глину й пісок із своїх штанів, і почав роздивлятися, об що ж це він перечепився.

Із землі стирчав якийсь вусик, що дуже скидався на тарганового, але був, мабуть, металевий, міцний і, видно, закопаний дуже глибоко в землю.

Сашко смикнув обома руками за вусика, але той ані рушив.

У бульдозериста вилетіла з рота сигарета.

— Стій! — крикнув він перелякано.

І не встигли хлопці отямитись, як той одним стрибком вилетів з кабіни і опинився біля них. Ніби всі пружини його сидіння спрацювали, мов катапульта.

— Стійте! Відійдіть! Міна! — кричав бульдозерист, хоча тупцював тут-таки ж і сам мав чимало шансів злетіти в повітря разом з хлопцями.

Вусик випорснув із Сашкових рук і зараз дрібно, дрібно вібрував, наче тремтів од холоду.

— Яка міна?.. — чомусь пошепки перепитав Сашко.

— Мальована!.. Після війни, знаєте, скільки всяких складів з боєприпасами позалишалося?! Хіба ви не читали чи в кіно не бачили? В одному місті екскаватор підірвався на міні і екскаваторник загинув. Ану, киш звідсіля!

Хлопці з острахом відійшли на кілька кроків.

— А ви? — зважився запитати Сергій.

— Що я? І я відійду… Хоч машини не кину, не положено. Ось тільки мотора заглушу. Словом, хлопці, біжіть дзвоніть у міліцію, а я тут постережу, щоб хтось не напоровся.

… Через півгодини район було оточено, і сапери з міношукачами вовтузилися на місці, де ще недавно р:іс кущ шипшини.

Але що за диво! В навушниках міношукачів не чулося нічого особливого, хоча можна було сподіватися, що вони будуть розриватися від гудіння й скреготу.

Сергія з Сашком, як і інших хлоп'ят, ніхто, звичайно, до цього місця близько не підпускав. Солдати з червоними прапорцями в руках стояли щільною стіною, та, між іншим, це не заважало хлоп'ячому населенню Західної вулиці крутитися поблизу і робити спроби прошмигнути за солдатський кордон.

— А де ті хлопці, що перші натрапили на цього вусика? — запитав капітан, який керував пошуком.

— Вони десь тут, поблизу, — відповів кругловидий бульдозерист. Він залишався біля бульдозера, і в метушні про нього, здається, забули.

— Покличте їх! — наказав капітан.

Так Сашко і Сергій, єдині з усього хлоп'ячого гурту, опинилися по той бік червоних прапорців. Але заздрили їм не тільки їхні товариші. Заздрив їм і кореспондент міської вечірньої газети Валерій Холод. Власне, прізвище його було Холодовський, але підписував він усі свої статті і кореспонденції «Вал. Холод».

Валерій Холод був зовсім не схожий на тих кореспондентів, яких ми звикли бачити на сцені театрів та в кінокомедіях. Не було у нього чудернацької папки, куртки з десятком блискавок від коміра до пояса та ще на кишенях, не було лі численних блокнотів, ні авторучок, що їжаковими голками мали б стирчати з усіх кишень, на шиї у нього не теліпався фотоапарат-дзеркалка з телеоб'єктивом та бліцом. Крім того, Валерій Холод ніколи не метушився. Здавалося, що ця людина аж ніякісінької уяви не має про те, що таке поспіх, але на місце, де відбувалася подія, Валерій Холод завжди встигав за сорок п'ять секунд до початку самої події.

Старенький фотоапарат «Мир» з обшмульганим ремінцем Валерій Холод носив у кишені плаща, авторучки в нього взагалі не було, бо він завжди писав недогризком олівця на клаптях паперу. Але навряд чи хто з фотокорів міста приносив до редакції такі чіткі знімки, і навряд чи хто в місті вмів писати такі точні й цікаві інформації.

Зараз ніхто не встановив би, як пронюхав Валерій Холод про подію на вулиці Західній, але не встиг Сергій обтрусити до решти з своїх штанів глину й пісок після отого сторчака, як Валерій Холод уже був тут. Проте, на його власну думку, він був не зовсім «тут», йому хотілося бути біля самого загадкового вусика. На жаль, на солдатів-саперів редакційне посвідчення не справляло ніякісінького враження, і по той бік кордону його не пускали. Тому він і заздрив Сергієві й Сашкові. А з ними вже розмовляв капітан.