Таємниця піратських печер - Валеро Рудольфе Перес - Страница 7

Він обережно переліз через Маркоса, відхилив сітку і опинився надворі.

Високо на небосхилі сяяв місяць. Ніч була прохолодна. Сюрчали цвіркуни. За кілька кроків усе губилося в темряві. Пако розім’яв затерплі руки й ноги, не відходячи від намету. Щоб не боліли в’язи, покрутив головою справа наліво, потім зверху вниз.

І тут він побачив світло. Воно з’явилося над наметом і зникло. Був тільки спалах, такий миттєвий, що Пако, коли знову стало томно, засумнівався, чи справді він його бачив.

Після розминки й морського повітря, що проникало поміж сосон, його почало хилити до сну, Хлопчик уже подумав був, що то оптичний обман — наслідок утоми, — як побачив його знову на тому самому місці.

— Мандрівний вогник, — прошепотів він, і його голос якось дивно пролунав у мертвій тиші.

«Тепер він має з’явитись в іншому місці й рухатись, немов великий світляк», — подумав хлопчик і почекав ще трохи.

За мить новий спалах прорізав морок.

«Не зрушив з місця, — сказав Пако сам до себе і позіхнув. — Уранці побачимо, що там таке. Може, це піратське кладовище. Якщо пощастить — знайдемо скарб».

Тихенько, щоб нікого не розбудити, він вліз до намету й ліг.

«Завтра дізнаємось, що то за світло», — вирішив хлопчик і, подумки будуючи плани, заснув.

Таємниче шепотіли сосни, та місяць сяяв у височині.

Минуло трохи часу. Пако спав. Але сон його був неспокійний. Йому наснилося, що він заблукав у печері, де шукав Мочіту, і не міг знайти виходу. Уві сні він штовхнув ліктем Маркоса.

Той прокинувся і не зразу зрозумів, де він.

«Як пахнуть сосни і яке чудове повітря!» — подумав хлопчик і повернувся на бік, щоб спати далі. Крізь сітку було видно непорушні тіні високих дерев. А в гомоні сосон до нього долинав лагідний шепіт хвиль. Десь далеко почувся звук, схожий на людський голос, а потім якийсь невиразний шум. Маркос зібгав удвоє ковдру, що правила йому за подушку, поклав на неї голову і заплющив очі.

«Голос?» — раптом усвідомив він.

Так. Він чув голос. Спершу хлопчик не надав цьому значення. Та за мить де й сон подівся. Невже там хтось є?

Хлопчик завмер, вичікуючи. Напружено прислухався. Не почув нічого незвичного й усміхнувся з полегшеним. «То був Хасінто», — подумав він.

Але з цього відразу випливало логічне питання, яке нову його занепокоїло: з ким він розмовляв?

Маркос довго шукав пояснення і зрештою махнув рукою. «Просто той чоловік несповна розуму. Він балакає сам із собою», — переконував себе хлопчик.

Проте напруження на спадало. Він дослухався до кожного звуку, який йому здавався підозрілим, і вдивлявся в юрок, у чорні сосни. Місяць зник, і стало темно. Це його тривожило ще дужче.

Та невдовзі повиднішало. Тим часом чоловік, голос котрого чув Маркос, віддалявся, трохи припадаючи на носу. Він щось говорив своєму супутникові.

А Маркос спав, знеможений сном.

Розділ IX

ПУСТКА

Вранці Маркос пішов по воду до джерела.

«Може, то мені вчулося, — думав він, повертаючись з відром назад. — Мабуть, то просто вітер шумів у соснах».

У таборі Пако саме розповідав про мандрівний вогник, який він бачив уночі.

— Он там, — показав хлопчик ліворуч.

— Не може бути, — заперечив його брат, поглянувши в той бік. — Увечері ми бачили світло з протилежного боку.

— А може, то був інший мандрівний вогник?

— Але де, хлопче? — втрутився Селестіно. — На скелі Корсака? Звідки йому там узятися? Адже на скелі немає ані звалища, ані чогось подібного.

— Я бачив світло саме там, — повторив Пако. Однак засумнівався і почухав потилицю. «Селестіно має рацію. Там вогника не могло бути. Він таки помилявся».

— Заждіть, — сказав хлопчик і увійшов до намету.

Мочіта подалася за ним. За хвилину Пако виліз рачки у супроводі цуценяти. Він звівся, обернувся до виходу, завішеного сіткою від москітів, розім’яв руки й ноги, в потім глянув на скелю.

— Це було там, — ствердив, тепер уже з цілковитою певністю. — Я виліз із намету точнісінько так, як уночі… Світло було на скелі Корсара.

Але його докази не могли переконати інших. Усі зійшлися на тому, що Пако помилявся.

Після сніданку ескпедиція рушила на пошуки мандрівного вогника, якого бачили минулої ночі. Пішли Пако, Аліна й Селестіно. Мочіта, як завжди, супроводила Пако. А Маркос та Пепе залишилися ловити рибу в Індіанській бухті.

Сонце вже припікало, коли пошукова група дісталася до вершини Соснової гори. Звідти вони замилувались новим краєвидом. За високими деревами, що вкривали крутосхил, щось виднілося.

— Там хатина, Аліно! — вигукнув ГІако, вказуючи у видолинок.

Дівчинка перезирнулася з батьком. Під горою, біля моря, стояла якась халупа. Дах і стіни були з колод і старих дощок. Дерево подекуди прогнило, а псе навколо було всіяне папірцями та іншим сміттям.

— Домівка Хасінто, — промовила зачаровано Аліна.

Діти й чоловік подалися вниз. За кілька хвилин вони опинились разом з Мочітою біля занедбаної оселі.

Аліна наблизилась до хатини. Було тихо. Здавалося, що там нікого немає. Аліна подумала, що той чоловік таки несповна розуму. Тільки божевільний міг жити в такій оселі. «Але ж лиш така людина здатна переховувати скарб, стежити за нами і лякати, щоб ми тримались якнайдалі від моря. Якщо Хасінто заволодів скарбом, то напевне, закопав його неподалік від свого дому… а, можливо, й у самій оселі».

— Ближче не підходь, — застеріг Селестіно.

— Але так ми нічого не побачимо, тату. Я хочу знати, як він живе. Це дуже цікаво.

Але Селестіно стояв на своєму. Адже Хасінто міг повернутись будь-якої хвилини. Тому вони обійшли кругом хатину і рушили далі.

Аліна подумала, що батько мав слушність. Негарно зазирати до чужої оселі. Але якби знати, що це безпечно, то вона б залюбки заглянула туди. Може, ще буде негода…

— О! Що це? — вказав Пако праворуч, на невелику улоговину.

Видовище було таке саме непривабливе, як і запах. Там були накидані на купу недоїдки від риби: хвости, голови, хребти, луска. Смерділо нестерпно.

— Ну от! — вигукнув Селестіно. — Це те, що ми шукали: кладовище. Риб’яче кладовище!

Діти збагнули, що саме тут виникали мандрівні вогники. А Пако так мріяв знайти піратське кладовище.

В Індіанській бухті Маркос уже вшосте закидав вудку.

— Добре, що не послухали тебе і взяли консерви, — сказав він. — Якби нам довелося їсти тільки те, що можемо самі добути, то померли б з голоду. З тебе був би поганий індіанець.

— Але ж я кажу правду, — сказав Пепе. — Вони робили гачки з риб’ячих кісток і ловили усяку рибу… — Хлопчик затнувся і промовив — Він знову тут.

— Хто?

— Той, що за нами стежить. Я обернувся підняти котушку і випадково помітив його. Він ховається в отих кущах.

Маркос нараз підхопився.

— Я його спіймаю, — рішуче промовив він. — І скажу йому, що нам не подобається, коли за нами шпигують.

Та тільки він намірився йти, як з переліску вибігли Пако та Аліна й покликали їх снідати.

Поки Пепе збирав вудки, дівчинка розповіла, де вона була з Пако й татом. Діти вже рушили до табору, коли Маркос показав на кущі:

— Знову він. І не набридло йому?

Вони помітили, як загойдалися гілки. Але ж їм обридло, що за ними хтось стежить. Вони вдивлялися в кущі, де ховався незнайомець. Тільки Пепе махнув на все рукою, повернувся в бік табору… і завмер.

— Неймовірно! — вигукнув він. — Погляньте на скелю!.

Діти не повірили своїм очам. На стрімкій скелі на тлі неба вирізнявся силует людини.

— Він би не встиг… — проказала Аліна і відразу замовкла. Бо біля першої постаті з’явилася друга, менша на зріст. Вони стояли на скелі й дивились на дітей.

— На узбережжя прибули гості: чоловік і хлопчик, — сказав з досадою Пако. Це утруднювало пошуки скарбу.

— Може, це ми гості,— відказав Маркос. — Адже ми не знаємо, хто прибув сюди раніше.

Постаті поменшали і зникли так само раптово, як і з’явились.