Таємниця піратських печер - Валеро Рудольфе Перес - Страница 5

— Погляньте! Як тут гарно! — захоплено вигукнула Аліна.

Перед ними простягалося вкрите пагорбами, чагарниками, плавнями й соснами узбережжя. А ще — море: широке, блакитне, могутнє, прекрасне і ясне, як безхмарне небо.

Вони стояли на природному спостережному пункті, звідки було видно величезний обшир суші, обмежений праворуч і ліворуч далекими горами.

— Це єдиний вихід до моря, Ніно? — спитав Пако, який притримував Мочіту, щоб вона не виривалася вперед.

— Майже єдиний, хлопче, бо є й інший шлях, там, праворуч, — показав Селестіно, — між отією горою і морем. Але це надто далеко від селища, і треба робити великий гак. Там можна проїхати на джипі.

Діти подивилися у той бік, куди показував Селестіно. Безлюдний і прекрасний краєвид тішив око. Заради цього варто було здолати важкий шлях.

— А де ми станемо табором? — роззирався Пепе в пошуках зручного місця.

Усім до вподоби припала галявина між соснами, що здалася їм сухою, чистою і тінистою. Була вона на півдорозі між берегом і струмком. А Аліна любила запах живиці.

— Гайда вниз! — вигукнув Пако і рушив схилом гори.

За півгодини вже нап’яли намет. Діти перевдяглися для купання. Вони саме допомагали Селестіно розкласти вогнище, щоб приготувати їжу, коли з-поміж сосен вибігла Мочіта, а за нею — Пепе, підперезаний червоною Аліниною хустиною.

— Це моя земля, — виголосив він удавано грубим голосом. — Я касік [4] Гуанабаю. Бачите мій пояс?

— Ура! Ура! — заплескала в долоні Аліна і почала стрибати навколо Пепе. — Я теж хочу бути касіком.

— Жінка не може бути касіком, Аліно. А ось я можу, але мені ще потрібне намисто із зубів акули… і ще одна річ.

— Яка саме? — поцікавився його брат.

— Татуювання на тілі.

— О! Так! — заплескала знову Аліна. — І я себе розмалюю. Я буду «касікою».

— Ні,— заперечив хлопчик. — Тільки чоловіки…

— Так! — підвищила голос Аліна. — Я буду «касікою»! Я розмалюю себе! Хочеш ти цього чи не хочеш!

— Та годі вам сперечатися, — втрутився Маркос, усміхаючись, і вказав до моря: — Нумо, наввипередки!

Зчинивши великий галас, діти помчали до берега. Селестіно лишився в таборі готувати сніданок. На узліссі у Пепе спала хустина, і йому довелося зупинитись, щоб підняти її. Коли він нарешті добіг до Індіанської бухти, товариші почали кепкувати з нього.

— «Касік» програв, — вигукнула Аліна. — Він слабак.

Вода була тепла й прозора, і дітям захотілось помірятися силами в плаванні. Пако виявився неабияким плавцем: весь час був першим. Вони пустували, бризкаючйсь водою. Точилися справжні морські баталії.

— Здаюсь, — загукав Пепе, коли на нього напали всі гуртом. — Здаюсь, бо…

— Дивіться! — перебив його Маркос. — Он там, у кущах…

— Що там? — запитав Пепе. — Нічого не бачу.

— Я теж, — прошепотіла Аліна.

— Там хтось є,— запевнив хлопчик. — Гілки загойдались.

Діти прикипіли очима до берега, вичікуючи. Жодного звіра вони не помітили. Отже, якщо чагарник ворушився, то це була людина. Але хто? Може, за ними хтось стежить:

— Дивіться! — вигукнув цього разу Пако. — Там знову заворушилось.

— Піду погляну, хто там, — сказав Маркос і без зайвих вагань поплив до берега. Він вийшов з води й заглибився в нетрі.

На якусь мить діти розгубились, та потім, ніби змовившись, кинулись за товаришем.

— Маркосе! Маркосе! — покликала Аліна, продираючись крізь хащі.

— Я тут.

Вони зійшлися на галявині, де висока трава була прим’ята.

— Ось погляньте, — показав Маркос на трохи витолочене місце.

На вологій землі було видно сліди босих ніг.

— Сліди людини, — сказав Пепе. — Досить великі. Має бути хтось високий.

Аліна притулилась до брата.

— Може, це той божевільний, про якого говорив касир Антоніо? — спитала вона.

«Хасінто» — промайнуло в кожного. Звичайно, це був Хасінто — той старий, що блукає берегом і лякає людей. Їх бентежило, що за ними спостерігає той волоцюга.

Аліні стало моторошно. Водночас її розбирала цікавість, де живе той чоловік і де тримає своє майно. Звісно, якщо воно в нього є. Припущення, що Хасінто давно знайшов скарб, викликало в Аліни Острах. Маркос теж непокоївся.

— Я не люблю, коли за мною підглядають, — виголосив він. — І хто знає, може, він і досі тут.

Усі роззирнулися навкруги. Берег був спокійний.

— Діти! — долинув здалеку хрипкий від натуги голос Селестіно. — Ідіть їсти.

Це їм було більше до вподоби, ніж відчувати на собі очі якогось дивака. За Маркосом вони попрямували до табору і невдовзі вже обідали. Навіть Мочіті подали їжу на металевій тарілці.

— Ну що, Пепе, ти хотів жити, як індіанець, — нагадала насмішкувато Аліна, — а зараз ласуєш консервами.

— Це не моя вина. Я залюбки їв би те, що вони. Наприклад, папуг, черепах, смачних морських корів або м’ясо… як його? Кобо![5] Так, кобо. Крім того, з їхнього панцира робили ложки та інші речі.

— А хліб? — спитав Маркос.

— У них не було хліба, але…

— Та ні, я питаю не про їхній хліб, а про наш. Де він подівся?

— А, згадав, Маркосе! — зрадів Пепе. — У індіанців не було хліба, вони пекли коржі з маніоки. Це робилося так…

— Пепе не хоче десерту, — у Аліни в очах заграли бісики. — Йому солодко від консервів.

— Якщо нема нічого іншого, то давай, — сказав юний археолог. — А індіанці, щоб ти знала, їли гуайяву, ананаси та всякі інші фрукти.

Після десерту помили в морі посуд, сполоснули водою з джерела зуби і посідали на галявині.

— Не можу й поворухнутись — так наївся, — признався Селестіно. — Полежу трохи на травичці, а тоді, якщо хочете, можемо сходити до печер.

— Ура! — вигукнув Пепе, який давно цього чекав. — Може, знайдемо індіанське поселення.

— Або скарб, — сказав Пако й підморгнув Аліні.

Дівчинка пропустила жарт повз вуха. У глибині душі вона не вірила, що скарб у печерах. Після вранішнього випадку на морі Аліна майже не сумнівалась: скарб здобув Хасінто. Треба тільки з’ясувати, де саме він його ховає.

— А де живе Хасінто? — спитала вона.

— Не знаю, Аліно, — відповів батько. — Кажуть, де йому заманеться.

Дівчинка нахилилась, узяла камінець і з, досади пожбурила його якнайдалі. Потім лягла горілиць у траву.

Тим часом неподалік хтось зачаївся між соснами і пильнував за кожним рухом дітей, кожним жестом. Невідомий прислухався до розмови. Його дуже зацікавили останні слова Аліни. Невідомий спостерігав.

Розділ VII

ПІРАТСЬКІ ПЕЧЕРИ

— Ось ми й прийшли, — вдоволено сказав Маркос. — Нумо, на пошуки!

Гурт рушив довкола бескиду Корсара, і Аліна натрапила на печеру завглибшки не більше метра, яку вони нарекли Карликовою. Тоді дісталися до вузенької тераси, що тяглась від скелі до берега. Вкритий чагарниками схил обривався так круто, що годі було розгледіти, де ті печери.

Маркос запропонував розійтися і спробувати шукати поодинці. Спереду озвався Пепе.

— Тут якась печера! — показав він на скелясту стіну.

Дітлахи підняли голови і справді побачили трохи вище від того місця, де зупинилась Аліна, щось схоже на вхід до грота, напівзакритого виступом.

— Гайда туди, — кинув Селестіно і подерся крутосхилом угору.

Пако прикинув, що не зможе взяти з собою Мочіту, тому вирішив залишити її внизу. Цуценя плигнуло на камінь і загавкало на них, але вгору лізти не зважилось. Слідом за Селестіно спритно вибрався на виступ Маркос. Близнята видерлись самі, Аліні ж допомогли брат і батько.

Коли вони вступили до печери, чоловік, що крався за ними від самого табору, вигулькнув з чагарника, де він ховався, і наблизився до скелі. Мочіта, побачивши його почала задкувати й гарчати.

— Геть! Геть! — прикрикнув він і спробував відігнати цуценя.

Він був худорлявий і високим зростом. Крізь його пошарпаний одяг видно було смагляву шкіру, що задубіла за багато років самотнього й невлаштованого життя. З-під драного капелюха на плечі спадали сиві пасма волосся. Це робило ще довшим його змарніле обличчя з неспокійними й настороженими очима.