Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Таємниця піратських печер - Валеро Рудольфе Перес - Страница 15


15
Изменить размер шрифта:

— Бернардіно, — відповів Хасінто. — Так його звали. Отож одного разу він з’явився зі шпагою і сказав, що вона піратська. Люди зрозуміли, що він її купив у місті, і відтоді почали говорити, що він з’їхав з глузду, бо тринькав гроші на витребеньки, а сам голодував… Він був такий щедрий, що подарував її мені — єдиному, хто йому вірив. Але ніколи більше не згадував про піратів.

Значить, прощайте, всі надіїї Навіть шабля виявилася несправжньою. Не було скарбу, не заходили пірати на узбережжя. Усе неправда.

— Якщо тобі подобається шпага, я тобі її подарую, — сказав Аліні Хасінто і, звертаючись до дітей, додав:

— Коли хочете, то завтра я можу повести вас в одне місце, де дуже добре клює. Що скажете?

Звичайно, всі погодились. Зрештою, хоча скарбу й нема, узбережжя не втрачало своїх принад. Воно вабило своєю красою і обіцяло багато цікавого — печери, гарні місця, купання, риболовля.

Човен плив уздовж берега. Потім Хасінто скерував його в Індіанську бухту. Дітлахи купалися, стрибали з човна, як з трампліна. Пако знову показав себе вправним плавцем. Маркос збирався пірнати вже втретє, коли раптом помітив Артеміо, який подавав йому з берега знаки.

— Чого це він так рано прийшов? — уголос здивувався хлопчик. Він кинувся у воду, дістався до берега і підійшов до чоловіка.

— Добридень, Артеміо. Щось трапилось?

— Нічого особливого, — винувато усміхнувся чоловік, не наважуючись засмутити хлопчика. — Тільки те, що у моєї дружини ось-ось почнуться пологи, і вона хоче, щоб я їхав до міста і був неподалік від неї, коли вона народить хлопчика… Бо буде хлопчик або хлопчики…

— Отже, ви…

— Я не зможу залишитися сьогодні з вами, бо мушу негайно їхати. Прийшов попередити вас, щоб знали.

Маркос знаками заспокоїв друзів, а сам разом з Артеміо рушив до табору, де вони й розпрощалися.

Маркос зажурився. Єдине, що їм лишилось — це повертатись до селища. Але що скажуть друзі, коли дізнаються, що треба повертатися цього вечора?

Коли діти з’явились через якусь годину в таборі, то застали його розібраним. Маркос їм пояснив, що сталося, і дітей взяв відчай. Іти в такий момент! Це неможливо!

Але іншого виходу не було. Пепе запропонував нашвидкуруч пообідати. Потім вони помили посуд, взяли рюкзаки і рушили. Йшли зажурені. По дорозі Пако, щоб розвіятись, грався з Мочітою, кидаючи вперед червону палицю.

Зі скелі Корсара за ними спостерігали. То були Ірма та Енріке.

Хасінто ловив рибу з човна, коли археологи повернулись у табір. Ірма підійшла до джипу і причесалась перед бічним дзеркальцем.

— Енріке, — мовила вона. — Вже, мабуть, можна їхати.

Чоловік згодився. Вони зібрали речі, склали намет і повкидали все до машини.

Невдовзі джип від’їхав, здіймаючи хмари куряви. Місце, де був табір, стало безлюдним чи майже безлюдним, бо на вершині з-поза кущів вийшов якийсь вусань.

Хасінто тим часом ловив собі рибу з човна. Червоне сонце було вже на прузі.

Розділ XIX

ДІТИ СПЕРЕЧАЮТЬСЯ І…

— Та скільки тебе можна просити? — благала Аліна свого брата. — Не будь упертим.

— Ні, так робити не годиться, Аліно, — доводив Маркос, присівши на рюкзак. — По-моєму, це негарно.

Перед входом до ущелини Аліні спала на думку одна ідея: лишитися ночувати на узбережжі самим. Близнята відразу підтримали її. Лише Маркос був проти. Вони вже довго сперечалися, не доходячи згоди.

— Ми всі пообіцяємо, — сказав Пепе, — не виходити з намету без твого дозволу. Все буде гаразд.

— Можна послати голуба до Хосефи, — підказав Пако, — і сповістити її, що залишаємось самі й не будемо вночі виходити з намету. Щоранку відправлятимемо голуба, щоб вона не турбувалась. А коли Селестіно залагодить свої справи, то прийде сюди до нас.

— А якщо тато не прийде, — пообіцяла Аліна, — повернемось. Але залишімось тут сьогодні, будь ласка.

Маркосу, як і всім, не хотілося йти звідси. Але що скаже батько, коли дізнається, що вони залишились самі? З другого боку, у них був такий переконливий аргумент, що він сам не мав сили опиратись. Хасінто обіцяв узяти їх із собою ловити рибу, зрештою, показати гарні місця — приховані від стороннього ока чарівні куточки узбережжя.

Якщо вони зараз підуть, то втратять цю чудову і, можливо, єдину нагоду.

— Я не розумію, чого ти так затявся, — запально доводила Аліна. — Тато сам казав тобі, що покладається на нас, і майже давав згоду ще до того, як Артеміо зголосився приходити ночувати з нами. Таж ми й не самі — Хасінто вже наш друг. Чи не так?

— Так. То правда.

— Отже, братику, — провадила далі дівчинка, — тут немає ніякої небезпеки…

На ці слова Пепе опустив голову, бо згадав про археологів. Чи справді вони нічим не ризикують, залишаючись на узбережжі? І знову хлопчика охопили сумніви. Але чи ж може він допустити, щоб через ці його сумніви друзі відмовились від таких захоплюючих прогулянок? А якщо він помиляється, якщо то був просто якийсь невинний, невідомий йому інструмент? Ні, краще вже мовчати. А вранці можна знову навідатися до намету археологів, якщо вони не виїхали, і все з’ясувати. А тепер… Тепер він мовчатиме.

— Гаразд, — повагавшись, згодився нарешті Маркос. — Повертаймось. Але пообіцяйте мені, що ніхто не вийде з табору вночі. Згода?

— Так! — гукнули всі гуртом.

До дітей повернувся добрий настрій. Вони рушили назад, але, на пропозицію Маркоса, вирішили отаборитися в іншому місці. Намет у них невеликий, а спорядження займало багато місця, тож хлопчик запропонував стати біля Карликової печери. Якщо розчистити чагарник перед входом, то можна поскладати свої речі до грота. Тоді спати буде вільніше й зручніше.

Отож попрямували до скелі Корсара. Діставшись до обраного місця, завидна поставили намет.

— Обіцяйте, що ніхто не вийде вночі,— звернувся Маркос до Аліни й Пепе, які порядкували в новому таборі.

— Обіцяю, — промовив кожен з них.

Пако саме подався до джерела по воду, а його брат пішов йому назустріч. Перестрівши його на півдорозі, він узяв відро, щоб допомогти. Побачивши їх, Маркос звернувся до Пепе:

— Пако, обіцяй, що не вийдеш вночі з намету.

Пепе звик, що його часто плутають з братом, і вирішив пожартувати з товариша, як уже не раз робили близнята.

— Обіцяю, — серйозно сказав він, поставивши відро перед наметом.

Пако відвернувся, щоб не видно було, як він сміється, А Маркос звернувся до всіх:

— Скоро ніч. Ми вже попоїли, тож немає потреби розпалювати вогнище. Завтра пошукаємо хмизу і сухого листя. А зараз можна присвітити ліхтарем.

Діти спорядили голуба до Хосефи. В листі написали, що залишились ночувати самі і пообіцяли добре поводитись. Щойно Аліна випустила голуба, як на руку їй упала краплина води.

— Зараз піде дощ, — сказала вона.

Невдовзі справді почався дощ. Діти поквапились до намету. Мочіта, як завжди, тулилась до свого друга. Маркос увімкнув ліхтар.

— Таки добре, що ми зупинились тут! — сказав Пако, — Галявину на узліссі незабаром заллє, бо там низина, а ми тут залишимося сухісінькі.

Сидіти в затишку й слухати, як дощ лопотить по брезенту, було приємно. Намет упирався в Карликову печеру, тому вода не загрожувала залити долівку. Світло ліхтаря створювало домашній затишок.

— А що робили індіанці під час дощу? — спитала Аліна. І сама ж відповіла: — Ховалися в печерах, звичайно.

Їхні оселі теж добре захищали від дощу, — озвався Пепе.

— Але циклони руйнували їхні житла. Багато людей гинуло, — додав його брат. — Послухай, Пепе! Як сталося що на Кубі не лишилось індіанців?

— Через пошесті, що їх принесли з собою іспанці, та через свою волелюбність. Ось, скажімо, Гатуей підняв повстання, і його спалили на вогнищі.

— Що ж вони, не вміли воювати? — поцікавився Маркос.

— Ще й як! Гуама із своїм загоном нападав на іспанські поселення, потім зникав і знову нападав. Отак! Індіанці були хоробрі люди!

Злива вщухла. Маркос відкинув запону. Знадвору дихнуло п’янкими пахощами мокрої трави.