Таємниця піратських печер - Валеро Рудольфе Перес - Страница 10

Діти напружено чекали. Старенька опустила голову, але за хвилину підняла очі й звернулась до дівчинки:

— А Атанасіо не прийде сьогодні?

Аліна не знала, що відповісти, і поглянула на брата.

— То не пригадуєш, як він називався, бабусю? — наполягав Маркос.

— Хто? Атанасіо? Його так і звати — Атанасіо. Він не прийде сьогодні?

Діти перезирнулись. Аліна зітхнула. Думки старої вже перескочили на іншу, далеку від скарбу тему. Тепер треба чекати, поки вона знову щось згадає.

— Якщо тобі буде щось треба, гукнеш мене, бабусю, — сказав хлопчик і вийшов із сестрою з кімнати.

Близнята поверталися з бібліотеки з книжкою, коли перед ними зненацька різко загальмував автомобіль. Брати аж підскочили з несподіванки.

— Овва!! То ви такі лякливі? — пожартував Омар, племінник Белісаріо. — Цей ридван не кусається.

— Так не можна їздити по селищу, — дорікнув йому Пако.

— Гаразд. А як справи з екскурсією? Я бачив вас з рюкзаками біля садиби мого дядька. Ви ходили на узбережжя, еге ж?

— Ходили, — відповів Пепе. — Там було дуже цікаво.

— Мені казали, що це безлюдне місце. Не знаю, як ви наважились ночувати там.

— І навіть збираємось туди ще раз, — похвалився Пепе. — Ми провадимо археологічні дослідження.

— Надовго? Знову заночуєте? — спитав чоловік і, помітивши, з якою поважністю дивляться на нього хлопчики, розреготався. — Дивні бувають уподобання. Забруднити весь одяг землею і грязюкою заради якихось індіанських черепків… Крім того, я певний, що ви нічого не знайдете. Там нема ані цурки. Підводне каміння, багно, трохи трави… та й годі. Ну гаразд, поїду, бо мені нема коли.

Він натиснув на акселератор, і авто рушило далі з пекельним гуркотом. Діти відійшли вбік.

— Який дивак! — сказав Пако по дорозі додому.

їх уже чекали на порозі.

— Дивіться, що я взяв у бібліотеці! — показав Пепе книжку. — Це про індіанців Куби.

— То, мабуть, цікаво. Але куди цікавіше те, що нам розповіла бабуся, — відказав Маркос, входячи в дім. Та тільки-но він зібрався поділитися з ними почутим від старої, як його перебив голос:

— Аліно! Аліно! Йди сюди!

Це бабуся озвалася з кімнати.

— Добридень, Атанасіо! — привітала вона Пепе, коли той зайшов до кімнати. — Ти знаєш, я, здається, пригадала назву корабля.

— Якого корабля, бабусю? — здивовано спитав хлопчик.

— Так-так, корабля, — втрутився несподівано Маркос і моргнув близнятам, щоб ті не заважали. — То як він називається, бабусю?

— Оце згадала. Він мав три щогли з вітрилами і чорний прапор з черепом та схрещеними кістками. І звідти вивантажували скриню за скринею.

— А як він називався? — наполягала Аліна.

— Зажди. Щось схоже на Коко… Коко… Погано було видно. Коко… Кокону. Так, саме так. Корабель називався так — «Кокону». «Кокону».

У кафетерії діти ласували морозивом, але одна річ не давала їм спокою. По дорозі сюди вони тільки й говорили про судно «Кокоанут», про шаблю та про скарб. Він таки існує! І якщо зараз панувала мовчанка, то лише тому, ще їм принесли замовлене.

— Хлоп’ята! — пролунав голос від сусіднього столика. Діти озирнулись.

Це був касир Антоніо, який теж ласував морозивом.

— Чи сподобалось вам узбережжя? — спитав він.

— Авжеж, — відповів Маркос. — Було дуже цікаво. Ми багато чого бачили.

— І що ж саме?

— Печери й таке інше, — сказав Пепе і похвалився: — Ми навіть заприятелювали з археологами.

— О! То й печери ви оглядали разом з ними, еге ж?

— Оглядали, — відповів близнюк. — І нічого не знайшли Але завтра ми будемо там, і я ще схожу до печер.

— Ви знову йдете на узбережжя? — серйозно спитав чоловік і, не чекаючи на відповідь, застеріг — Ви не повинні цього робити.

— Чому, Антоніо? — спитала Аліна, здвигнувши плечима.

— Ви бачили Хасінто?

— Бачили, — відповіла дівчинка.

— А він не підглядав за вами?

Діти змовчали. Вони не хотіли брехати. Але ж за ними хтось таки підглядав.

— Він завжди так робить, коли хто-небудь туди заходить. Я вам дам одну пораду: не ходіть на узбережжя. Так буде краще для вас.

— Хасінто й мухи не скривдить, — промовив не дуже впевнено Пако.

— Хтозна, — сказав чоловік, обвівши дітей поглядом.

І тут Аліна перекинула вазочку з морозивом. Кілька крапель шоколаду бризнули їй на блузу.

— Треба швидше йти додому, щоб мама замила плями, — сказала дівчинка.

— Так, ходімте, — підвівся Маркос, глянувши, що всі вже упорались із морозивом.

Потай діти раділи, що так склалось. Розмова з Антоніо стала трохи неприємною, бо чоловік брав під сумнів найпривабливіше і найтаємничіше з усього, що вони будь-коли бачили. Діти попрощалися з ним і пішли, жваво обговорюючи, як вивести плями на одязі.

Касир лишився сидіти в мовчазній задумі, доки зграйка дітей не завернула за ріг, прямуючи додому. Потім він глянув на своє морозиво, відсунув його вбік і підвівся.

Коли Антоніо вийшов з кав’ярні, стало помітно, що він трохи припадав на ногу.

Розділ ХIII

ДОБРІ ТА ПОГАНІ НОВИНИ

Наступний ранок почався добре. Сусіда Артеміо приніс їм свій ліхтарик та міцний мотузок, і діти лаштувались у дорогу, щоб вийти після сніданку.

Але прийшов Селестіно з новиною: його посилали за кордон на курси з генетики, і він мав їхати на кілька днів до міста, щоб підготуватись до подорожі. І те, що іншим разом було б причиною радості, зараз не тішило, бо доводилось відкладати похід на узбережжя.

Маркос, Аліна та близнята навіть подумки не допускали цього. Хоча вони там уже побували й оглянули гарні місця але узбережжя вабило їх своєю безлюдністю, таємничістю і передчуттям пригод. Що ж його робити? Скориставшись із того, що Селестіно читав у вітальні газету, вони мовчки обступили його.

— Ми могли б піти й самі,— звернувся Маркос до батька.

Селестіно закурив і сказав так: він довіряє їм, навіть Аліні, хоч вона й найменша. І, зрештою, під час попереднього походу всі четверо могли ходити, де їм заманеться. Але одна річ — день, коли, якби щось трапилось, одразу б усе стало відомо, і зовсім інше — ніч, коли панує темрява і важко знайти дорогу додому.

— Я, можливо, й погодився б, — запевнив чоловік, — але Хосефа, що лишається тут, у селищі, дуже непокоїтиметься, як ви там будете самі вночі. Отож…

І тут на допомогу прийшов Артеміо, який у них щодня снідав, відтоді як його дружина лежала в пологовому будинку.

— Що сталося, хлоп’ята? Чому зажурились? — життєрадісно спитав він.

Маркос та Аліна розповіли про свою скруту.

— Ну що ж, — промовив чоловік, — оскільки я поки ідо сам, то мені однаково, де ночувати — вдома чи з ними на узбережжі. Чи не так, Ніно?

Селестіно обвів дітей пильним поглядом… і усміхнувся.

— Якщо навіть сусіди до ваших послуг… то змушений погодитись, — сказав він і додав — Не забудьте взяти голубів.

Друзі не вірили своїм вухам. Невже їм так пощастило? Таки пощастило. Вони кинулися збирати речі. Перш ніж вирушати, вони пояснили Артеміо, де стануть табором. Потім попрощалися з Селестіно та Хосефою.

У садибі Мануєля діти забрали Мочіту. Вони аж сяяли від вдоволення. Співаючи й жартуючи дійшли до узбережжя і попрямували на узлісся. Мочіта пустувала як навіжена: хапала зубами кінці вірьовок, ганяла голубів, плигала на рюкзаки.

По обіді Пако пішов забрати кілочки, які він приховав минулого разу, і прибіг з важливою звісткою:

— Ірма та Енріке нас одурили. Вони нікуди не поїхали. Я щойно бачив їх на скелі Корсара.

— Отже, щось знайшли, — жваво озвався Пепе, який сидів під сосною, розглядаючи книжку з археології.— Як тільки дочитаю розділ, піду з ними на пошуки.

— А я з Аліною — до хатини Хасінто, — сказав Маркос, забиваючи кілочок. — Хочу побачити шаблю з написом «Кокоанут». Може, ти кинеш книжку і допоможеш нам поставити намет?

— Зажди, — сказав близнюк, зводячись на ноги. — Зараз дочитаю. Ось послухайте як цікаво: «Коли іспанці прибули на Кубу, то зустріли тут дві великі етнічні групи: перша, що складалася з гуанахатабеїв та сібонеїв, гончарної культури не знала, друга — таїно — мала високорозвинуту гончарну культуру». Ну що? Не розумієте?