Пригоди Румцайса - Чтвртек Вацлав - Страница 24

Того ранку сиділа їчинська княгиня на дзиґлику, а навколо неї поралися три покоївки. Вмивали її голубиним молоком і мазали маззю із жайворонячого сала. І примовляли при цьому по-німецькому:

— Шон, шон![20]

Потім накрутили княгині високу зачіску, ще й потрусили порошком з алебастру, щоб було личко біленьке всім на диво.

Коли все було готово, покалатала княгиня срібним дзвіночком, щоб прийшов пан князь.

— Оля-ля, княгине, ви сьогодні прекрасні, як, як… — промовив князь, але затнувся і ніяк не міг пригадати, як же сказати далі. Спинився він на півслові і покивав княгині пальчиком, щоб почекала, поки він згадає. Та вже й згадувати не треба було.

У розчинене вікно влетів віночок сажі, вдарився княгині об зачіску, і сажа посипалася вниз. Враз минулась і вся княгинина краса. Княгиня сиділа, ніби посипапа маком.

Пан князь уже був сердитий через свою забудькуватість, а тепер розлютився ще дужче. Визирнув він із вікна і закричав:

— Сажа прилетіла із кузні. Ну, я цього так не залишу!

Коваль Жегула саме приладнав заклепочку і вдарив по ній молотом, коли раптом прибіг пан князь. Пішки! Навіть карети не чекав.

— Чим можу служити панові князю? — запитав коваль Жегула. Але вже бачив, що при такій нагоді нічим не послужиш.

Князь сіконув очима по кузні і помітив, що там стоять Румцайс та Ціпісек. Це ще підсипало йому жару. Став він посеред кузні, розставив ноги, мов цілу годину промовляти зібрався, і почав вимахувати рукою, аж мереживо на рукаві залопотіло.

— Якщо ти, Жегуло, думаєш, що будеш мені й далі кидатись сажею у княгиню…

Злість відібрала у пана князя мову, і він далі не міг видушити з себе ані словечка — тільки сичав.

Жегула підсунув князю ковадло, щоб той міг присісти, і сказав:

— Це не я. Це димар.

І коваль хотів уже вдарити по заклепці вдруге, та всередині у пана князя щось відпустило, і він промовив до Жегули роздільно, по складах:

— Ди-мар, ка-жеш? Як-що ви-нен ди-мар, я на-ка-зую ро-зіб-ра-ти йо-го по цег-ли-ні!

— Тоді горн не потягне, — злякався Жегула. — Без димаря кузня нанівець зведеться.

— І не буде сажі, — відрубав пан князь, як сокирою, — і я не турбуватимусь про біле личко княгині.

Крутнувся він на золотому підборі і подріботів із кузні. На порозі спинився і милостиво кинув через плече:

— А щоб ти, Жегуло, не скаржився, що у вас в Їчині лихий володар, то ось тобі моя воля. Скуєш ти в кузні без димаря підкову — я дозволю тобі поставити новий димар на дах.

— Підкову з холодного заліза?! — вигукнув услід князю Жегула і третім ударом спересердя трішки скривив заклепочку у Румцайсовому розбійницькому пістолі.

Як пан князь наказав, так і сталося. Димар розвалили, і кузня стала ні до чого. У Жегули від того аж голова пішла обертом. Він ходив навколо порожнього ковадла і розводив руками:

— Ну, як його нагріти залізо без вогню?!

Та через день прийшов туди Румцайс знову і привів із собою якогось чоловічка, наче з випаленої глини. Дивний чоловічок не мовив ані слова і шаснув у темний куток за горном.

— Що це за дивак? — спитав Жегула.

Румцаііс ніби й не почув його запитання і повів таку мову:

— Оце я допіру проходив попід замком і передав через лакеїв, щоб погукали пана князя, бо ти йому нині скуєш підкову.

— Я? — здивувався Жегула.

Та від замку вже сурмили сурми, деренчали колеса, і пан князь уже став на порозі.

— Цікафо, цікафо, як воно куватиметься без вогню, — промовив він і пихато подивився на небо через дірку, що залишилась від димаря.

Жегула засновигав по кузні, не знаючи, за що взятись, мов приблуда з іншого міста, який опинився на чужому базарі.

Румцаііс накинув на нього шкіряний фартух, дав у руки молоток і підштовхнув до ковадла.

А пан князь товче своє:

— Це мені туше цікафо, як мошна тут кувати.

Румцайс ніби й не чує. Узяв він у кліщі шмат заліза і нишком підійшов з ним до кутка за горном.

А там стояв якийсь чоловічок, що був ніби з випаленої глини.

Румцайс одразу сунув йому холодне залізо в долоню і — ні слова. Дав йому трохи потримати залізо, і тоді кинувся до ковадла.

— Бий! — гукнув він ковалеві.

Жегула вдарив молотом і здивувався:

— Дивне залізо! Воно ж у мене під молотом м'яке, наче віск! — Ударив ще, потім ще. — Ось вам підкова, пане князь! Беріть!

Князь крутив над тією підковою головою до самого замку.

Але мулярів послав, щоб знову поставили димар на кузню.

Коли пан князь розповів про все княгині, та теж хитала з подиву головою, аж алебастровий порошок летів на всі боки.

А Румцайс у ту пору прощався на узліссі з ржаголецьким вогневиком. А на прощання сказав йому:

— Ну, за добру службу тепер я знову в боргу перед тобою.

9. Як Румцайс вигнав у війта вогонь із печі

Одного разу йшов Румцайс дорогою, а було саме по дощу, і земля була мокра. Біля великої калюжі побачив він помічника вчителя з Їчина Вочічка.

Вочічко витягав з кишені один аркуш паперу за другим і щось писав на них олівцем.

— Що це ти все пишеш? — запитав Румцайс.

Вочічко спершу зробив заміточку, щоб не збитися, і тільки після цього сказав:

— Я вираховую, чи висохне ця калюжа до того, як у неї знову наллє дощ.

— Я в такі вчені справи не втручаюся, — мовив Румцайс. — Скажи мені краще, що нового в Їчині?

Вочічко замислився і відповів:

— Серед їчинських учених людей точаться чутки, що війт будує цегельню, але не має чим топити в ній.

— А чому про це балакають учені люди? — здивовано покрутив головою Румцайс.

Вочічко вже знову заглибився у свої розрахунки, але кинув:

— Вони думають, чи не можна було б поставити туди якусь фізичну штуку.

— Хіба що надумають топити у війтовій цегельні блискавкою! — засміявся Румцайс і пішов далі своєю дорогою.

Дома, в печері, він поміркував над новиною і сказав Манці:

— Якщо війт щось надумає, це може скінчитися зле.

Погукав він Ціпісека від гребельки на струмку, і вони вдвох пішли до Їчииа.

Коли прийшли у місто, підняв Румцайс сина до вікон у ратуші. Ціпісек зазирнув у кожне і нарешті сказав:

— Ось вони сидять!

За столом у секретній кімнаті сиділи їчинський війт і якийсь чужий чоловік у чорному каптані. Був то найтаємніший радник з питань опалення імператорського палацу у Відні. А що був він і великим ученим, то відразу напався на війта:

— Перш за все я повинен знати, який рівень наук у місті Їчині.

Війт забринькав собі пальцем по губі.

— Науку в нас спольняють вчені люди. А особливо пустельник у Любосаді, в якого є навіть якісь книжки.

Найтаємніший радник суворо промовив:

— Цього мало.

— А ще помічник учителя Вочічко, — пригадав війт. — Цей увесь час мудрує в кабінеті над якоюсь машиною, а вона потріскує і сипле іскрами.

— Іскрою цеглу не випалиш, — засміявся по-вченому найтаємніший радник.

Війт зітхнув, наче з ковальського міха:

— А що ж робити з цегельнею, коли вона вже майже збудована?

Найтаємніший радник зробив такий вчений вигляд, що по секретній кімнаті аж пробігли вогники, і мовив:

— А що, хіба у ваших лісах не водяться фойєрмани?

Війт хвилину здивовано помовчав, а потім сказав, що не розуміє. Довелося шукати в словнику, що фойєрман — це все одно, що вогневик.

— Та біга тут один по Ржаголецькому лісу, — процідив через губу війт. — А жару в ньому, як у розпеченому залізі.

Найтаємніший радник сказав на це повільно, немов кидаючи з кожним словом по дукату:

— Такого фойєрмана замикають у піч і обкладають сирими цеглинами. Потім його треба розгнівати. Фойєрман розпарюється і випалює цеглу так, що вона аж дзвенить.

— Це діло не пройде! — сказав унизу під ратушею Румцайс. Він висадив Ціпісека на плече і рушив назад, до Ржаголецького лісу, щоб розповісти про все вогневику.