Пригоди Румцайса - Чтвртек Вацлав - Страница 16

А Волшовечек на те:

— Спасибі тобі, Румцайсе, що не поховав ти мене у своєму розбійницькому животі!

Сказавши це, махнув двома схрещеними пальчиками собі за плече і показав проти води. За хвилинку звідти по хвилях припливла стара катеринка.

— Оце тобі, Румцайсе, моя подяка, — промовив Волшовечек, скочив на глибину та й зник з очей.

Румцайс катеринку виловив, оглянув з усіх боків і покрутив головою:

— Ну й потішив мене Волшовечек! Хіба ж це подарунок для розбійника?

За хвилину Румцайса наздогнала Манка із смаженим курчам на глиняній тарілці.

— Ти ж і юшки як слід не попоїв, — бідкалася вона. — Я за тобою ганяюсь із такою смакотою, а ти граєшся цяцьками!

Та коли Манка краще роздивилась катеринку, подарунок їй сподобався.

— Знаєш що, Румцайсе, я на ній заграю, щоб тобі курча іще більше смакувало.

Румцайс одломив смажене крильце і почав полуднувати, а Манка покрутила ручку катеринки. Всередині щось зарипіло, але музика не заграла.

— Мабуть, треба крутити ручку в інший бік, — сказала Манка і закрутила знов.

У катеринці щось зітхнуло, а потім заграла музика і почали діятися дивні речі: смажене курча перед Румцайсом блідло та й блідло і врешті-решт стало не печене! На ньому наросло пір'я, курча дзьобнуло Румцайса в палець і втекло в гущавину.

— Волшовечек з нами пожартував, — засміявся Румцайс. — Заховай, Манко, цю штуку до нас у печеру, вона нам знадобиться.

Манка понесла катеринку додому, а Румцайс сказав, що піде далі — до гірського млина. Аж тут він побачив, що назустріч іде понад річкою бідний селянин Команек із села Подулшя. На плечі несе порожній мішок і зітхає.

— Чого ти крекчеш під тим мішком, коли він порожній? — запитав Румцайс.

— Тим-то й зітхаю, що він порожній, — відповів Команек. — Ще недавно був він повний пшениці, яку я ніс молоти до гірського млина, а мельник забрав її в мене.

Румцайс так спохмурнів, що аж смеркло навколо.

— Присядь-но, Команеку, отут на бережку, — сказав він. — Я саме йду туди. Що в тебе мельник узяв, те він і поверне.

Перекинув він порожній мішок собі через плече і легким розбійницьким кроком рушив проти води далі до млина.

Млин був гарний, справний, як годинник. Млинове колесо крутилося легко, вода так і грала, спадаючи вниз. Скрізь навколо млина стояли лантухи з борошном, мов солдати на параді.

На балкончику палив собі люлечку мельник — увесь білий від борошна. Румцайс подав йому порожній мішок.

— Ти із цього мішка забрав пшеницю у Команека з Подулшя. Так ти насип її назад.

Мельник оглянув себе, наче голуб, який милується сам собою.

— Таке кожен може сказати.

— Ану поглянь! — мовив Румцайс. Вхопився він за лопать млинового колеса і могутньою румцайсівською силою одразу ж зупинив млин. — Отак… І поки ти не повернеш Команекові пшеницю, доти не змелеш жоднісінької зернини.

Мельник пихато промовив:

— Все одно ти це колесо пустиш.

— Ні, не пущу!

— Ба пустиш, — сказав мельник, гукнув у млин, і на балкончик вийшла його дочка.

Це була справжня красуня, викохана на білих булках і червоних яблучках. Сперлася вона на стовпець і почала до Румцайса усміхатися. Всміхається і всміхається. Румцайс спробував одвести погляд, але очі не слухались його, і він прикипів ними до вродливої мельниківни. Млинове колесо випручилося у нього з руки, і Румцайс зітхнув:

— Я програв.

У цю пору сиділа Манка біля струмка перед печерою і натирала клоччям бронзові гвіздочки на подарованій катеринці. Раптом із струмка вистрибнула зелена жабка і промовила:

— Мерщій біжи з катеринкою до гірського млина!

— А чого?

— Біжи!

Манка вхопила катеринку і подалася. Прибігла до млина і побачила, що там робиться.

— То це ви удвох напали на мого Румцайса! — вигукнула Манка, вхопилася за ручку катеринки і покрутила її у зворотний бік.

І знову почали діятись дивні речі. Все раптом пішло навпаки: борошно посипалось із мішків і перетворилося на зерно, зерно вкладалося назад у колоски, колоски молоділи на очах, аж поки стали з них зелені вруна, а тоді й вони вросли назад у землю. Так воно й ішло мішок за мішком. Коли ж біля млина залишився один-однісінький мішок борошна, Румцайс гукнув:

— Годі, Манко!

Манка спинила катеринку, Румцайс завдав собі повний мішок на плечі і поніс його до річечки, біля якої сумно сидів Команек із села Подулшя.

Мельник вибіг на балкончик і кляв Румцайса, аж борошно летіло у нього з рукавів:

— Ох, урветься тобі скоро бас, Румцайсе, і забудеш ти про свої витівки! Кажуть люди, що пан князь скаржився на тебе аж у самому Відні, і сам імператор розгнівався на тебе!

Та Румцайсові так було смішно, що у млині все пішло задом наперед, що він пустив повз вуха і це попередження.

22. Як Румцайс допоміг машиністові

Ржаголецьким лісом щоранку літала поштова сойка і кожному, хто хотів чути, повідомляла, де і що сталося нового. У той день сойка була така схвильована, що мало не вдарилася об Румцайсів капелюх. Мчала вона, як стріла, і весь час кричала:

— Ой, людоньки, скоро із Їчина до Садської поїде парова машина!

— Я такого ще ніколи не бачила, — сказала Манка. Вона пригорнулась до Румцайса і любенько йому всміхнулася: — Ти мені вже давно обіцяв показати залізницю.

Румцайс порахував собі на пальцях.

— Я, Манічко, зовсім про це забув. Але сьогодні ми підемо туди.

Манка заплела собі в косу стрічку, а на палець одягла сонячний перстень. Румцайс узяв її за руку і повів на узлісся, повз яке проходила колія. Сіли вони на траву, і Румцайс сказав:

— Зачекаймо тут на те диво.

Незабаром до них причвалав із хащів вогневик того лісу. Обійшов обережно Румцайса і Манку, щоб не обпалити їх, і витріщив свої палючі очі.

— Кажуть, із тої штуки іскри летять?

— Я не знаю, — відповіла Манка. — Ми її ще не бачили.

Вогневик вигріб собі ямку в землі, вмостився в ній, щоб нічого від нього не зайнялося, і теж став чекати поїзда.

Минуло чимало часу, і от у рейках ніби задзвеніли маленькі молоточки. Вдалині біля Їчина заклубилася хмарка диму і почала швидко наближатись. Поряд знову пролетіла поштова сойка, репетуючи:

— Ой боже ж мій, уже воно суне!

Відразу за сойкою примчав паровоз з тендером, повним вугілля. Паровоз гуркотів на рейках, колеса крутилися, кривошипи кривошипились, і тяги тягли. З труби бурхала пара і вилітав вогонь. Із будки на паровозі визирав машиніст Гнотик, пильно оглядав колію аж до станції Садської.

З брязкотом і сичанням, розсипаючи іскри, пролетів паровоз повз узлісся.

— Сто чортів! — тільки й промовив Румцайс.

Манка перевела подих аж за хвилину.

А з вогневиком сталася дивна річ. Коли його обвіяло жаром і парою, вселилось у нього якесь шаленство. Він вискочив із ямки, подмухав на всі боки, розжарився аж до червоного, та й ну гасати понад лісом, промовляючи:

— Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш!

— Заспокойся, — сказав йому трохи згодом Румцайс, — і не розкидай іскор, бо ліс сухий, як порох.

Вогневик не послухав розумного слова і розжарився ще дужче — так, що почало з нього шугати полум'я і зрештою зайнялася трава. Далі спалахнув чагарник, і вогонь побіг у глибину лісу.

Румцайс зірвав капелюх і кинувся збивати ним вогонь, Манка гасила його спідницею. А вогневик бив себе по розпеченій голові і все повторював:

— Ой, що це я наробив!

Вогонь захоплював більше й більше лісу. Коли стало видно, що самим пожежу не погасити, витяг Румцайс пістоль і промовив:

— Треба стріляти, щоб прислали з Їчина поміч.

Вистрелив він, і всі троє стали чекати на допомогу.

Та тільки того дня пожежники в Їчині самі стріляли на честь відкриття залізниці, і на Румцайсів постріл ніхто не звернув уваги.

Полум'я буяло серед дерев. І вже можна було сказати Ржаголецькому лісові: «Прощай назавжди!»