Пригоди Румцайса - Чтвртек Вацлав - Страница 14

Манка добре знала, що важкі думки забирають у людини силу. Тому вона всміхнулася до Румцайса любенько і сказала:

— Знаєш, краще скочу я до льоху, принесу горнятко меду, і ти трохи підкріпишся.

І побігла по мед.

У лісі тим часом темнішало й темнішало. Десь над Їчином спалахнуло кілька далеких блискавок і прокотився грім.

Потім гримнуло зовсім близько, і Румцайс побачив, як од льоху мчить Манка із горнятком меду в руках.

— Оце так! Ти тільки поглянь сюди, Румцайсику!

Поставила вона горнятко перед Румцайсом. А мед мовби кипить увесь, щось там ворушиться і перекидається.

— Що воно таке? — здивувався Румцайс.

— Блискавка! — відповіла Манка. — Впала просто у мед.

Румцайс скочив з каменя.

— Гляди, щоб тобі не зашкодила!

— Та де там, — заспокоїла його Манка, — вона ж уся в меду і ледве ногами ворушить.

Тим часом у горнятку щось затріщало. Блискавка вистромила голову з меду і сумно сказала:

— Так погано мені ще зроду не бувало. Ніколи вже я, мабуть, не повернуся назад на моє рідне небо.

В горнятку щось зашелестіло і здалося, ніби блискавка плаче.

— Бідненька! — щиро зітхнула Манка.

Румцайс саме вчасно нагадав їй:

— Ти тільки сама сльози не пусти, а то зовсім її згасиш. Краще потримай горнятко, а я ту блискавку витягну, щоб не стало з неї тут грудки меду.

Манка міцно вхопила горнятко за вушка, Румцайс змастив собі руки борсучим салом і спритно витяг блискавку з меду. Чистенько її витер, вишарував ганчіркою і поставив на землю.

Дівча з блискавки було хоч куди. Не стояло на одному місці, стрибало, кожна жилочка в ньому так і грала. Полізла блискавка рукою у вогняну кишеню, витягла дивну машинку, поглянула на циферблат і каже:

— О, вже б я могла знову вжарити цілу бурю. Тільки як же я вам оддячу? Може, вам треба щось зруйнувати, посікти, розтрощити?

— Цього краще не треба, — відповів Румцайс. — А от чи не могла б ти зробитися кругленькою і маленькою, щоб залізти до мене в кишеню?

— О, це мені за іграшку, — весело мигнула блискавка і скрутилася в кульку. Вся вона яскраво сяяла і тихенько шелестіла.

Румцайс запхав її собі в кишеню.

Тільки встиг він зробити це, як прибіг велетень. Якусь хвильку тупав довкола печери, аж каміння саме викочувалося із землі і лісові струмки виливалися із своїх річищ. Тоді заревів:

— Гей, Румцайсе, вже й обід скоро. Пора мірятися силою! Я починаю!

Велетень вибрав бук — здоровенний, наче замкова башта, ступив до нього ближче і махнув рукою. В ту ж мить бук тріснув і розчахнувся згори до низу надвоє. Довго ще після цього все трусилося навколо в лісі.

Румцайс відхилився від трісок, що розлетілись на всі боки, обійшов розчахнутий бук і знавецьки промовив:

— Добряче зроблено. Таке в наших краях не часто побачиш.

— Тепер ти, — сказав велетень. — Правда, ти менший, тому можеш тільки доробити після мене оце діло.

Та Румцайс похитав головою:

— Я ніколи після інших не доїдаю.

Вибрав він бук у два рази більший. Ступив кілька кроків убік і обережно застромив руку до кишені.

— Наміряєшся ти добре. Тільки ж присідай нижче! — зареготав велетень.

Румцайс витяг руку з кишені і пошпурив у дерево кулю-блискавку.

Спершу все заблискотіло синім, а по краях засвітилися вогники. Потім довго гриміло, наче розсипалася купа ящиків. Це блискавка рубала бук на здорові кругляки. Тоді трохи стихло — це блискавка колола кругляки на тріски. Нарешті застрибали іскри — це блискавка сікла гілочки і складала їх у в'язанки, щоб після неї в лісі було добре прибрано. Потім стриб туди, стриб сюди, вклонилася й зникла. Залишилося після неї сім саженів чисто нарубаних букових дров.

Велетень тільки очі вибалушив, помовчав і зрештою сказав Румцайсові:

— Ну, хлопче, якщо вже твоя прислужниця отак порається, то як воно буде, коли ти сам за діло візьмешся?

І чимдуж дав драла назад, до Праховського скелища.

19. Як Румцайс ловив рибу

Коли в Ржаголецькому лісі перестала двигтіти земля після лихого велетня, промовив Румцайс:

— От бачиш, Манко, вже й дрова нарубані. Тепер піду я по рибу, що обіцяв наловити на обід.

— Ти ж тільки не барися, Румцайсику. А то вже й до полудня хилиться, — сказала Манка.

Румцайс збігав у ліщину і виломив собі прут. На прут прив'язав волосінь, сплетену вшестеро з кінського хвоста, а на гачок насадив мурашину лялечку. Потім сів із вудкою на березі лісового озерця вище печери, де з давніх-давен господарював водяник цього лісу Волшовечек.

Хвилі гралися з поплавцем, але наживки риба навіть не торкалася.

Румцайс уже підвівся був, щоб піти до Їчина по оселедці, та в цей час поплавець застрибав, а потім занурився у чорну глибінь. Румцайс підсік вудку з такою силою, що аж у лісі загуло. Та замість риби побачив на гачку якусь дивну затичку — велику, виточену з твердого дуба.

Румцайс похитав головою, зняв затичку з гачка і закинув у траву.

Тим часом вода в озеречку зануртувала й закрутилася швидше і швидше. Водночас води меншало й меншало і зрештою відкрилося голе дно. В ньому чорніла дірка. Біля дірки сидів водяник Ржаголецького лісу Волшовечек. Він кисло мовив до Румцайса:

— Ну, Румцайсе, дякую тобі красненько, що ти осушив моє озеро.

І нещасний Волшовечек сумно наморщив свою жаб'ячу губку.

— Не журись, ми зарадимо цій біді, — відказав Румцайс. — Зараз я тобі затичку поверну.

Шукав він, шукав у траві понад берегом — затички не знайшов…

Водяник Волшовечек тим часом швидко висихав і все меншав та меншав.

— Ох, Румцайсе, якби тобі так пекло, як мені! — бідкався він. — Коли ти зараз же не поставиш затичку на місце, я геть висохну…

Волшовечек меншав і меншав. І якби в ту пору не нагодилася Манка з мискою води, то було б уже по Волшовечекові. Румцайс хутенько посадив водяника у миску і ну вихваляти нове його мешкання:

— От бачиш, як тут тобі добре!

Та Волшовечек тільки-но трохи просяк водою і пожвавішав, знову забідкався:

— Мені тут тісно! Хіба може водяник жити у мисці?

І все крутився у воді, трохи миски не вивернув.

— Ну, Румцайсе, кидай свої цяцьки, — мовила Манка, — треба конче дістати добрячу затичку і привести озеро до ладу.

Румцайс зміряв дірку на дні озера очеретинкою і вирушив до Їчина.

Покресавши чобітьми по майдану й вуличках, дістався він до майстерні бондаря Фейфера.

— Що тобі треба, Румцайсе? — запитав бондар.

Румцайс показав очеретинку.

— Затичку отаку завширшки.

Фейфер почав перебирати готові затички.

— Ні, такої великої у мене немає.

Румцайс почимчикував далі. На одному подвір'ї вино-торговець Кастл мив бочки, була їх там у нього ціла купа. І з кожної бочки стирчала затичка. Румцайс нишком присунувся й заходився вимірювати їх очеретинкою. Підійшла затичка аж із тієї бочки, що лежала на самому споді.

— Оце те, що треба, — мовив Румцайс.

Та коли він почав витягати затичку, бочка зрушила із свого місця, й уся купа розвалилась. А що садиба стояла на схилі, бочки покотилися просто на Румцайса. Попереду біг Румцайс, за ним гриміли бочки, а позаду перевальцем тюпав гладкий виноторговець Кастл.

Усе це мчало вулицею аж до майдану. Кастл уже не міг бігти далі; він зупинився, почервонів, як півонія, і розлючено закричав навздогін Румцайсові:

— Годі вже нам твоїх коників! Недаремно кажуть, що пан князь поскаржиться на тебе у Відні самому імператору!

Та бочки гуркотіли, і Румцайс навіть не почув Кастлових слів. Він гнав попереду бочок дорогою, що вела до солдатських казарм. Сам іще встиг проскочити ворота, але бочки ні. Вартовий, що стояв біля воріт, крикнув їм:

— Хальт, стріляти буду!

Бочки перелякались і спішилися перед ворітьми.

А Румцайс уже бродив по двору казарми, роздивляючись, чи не знайде десь тут затички для Волшовечека.

Аж ось він побачив у кутку двора гармату. В її ствол була забита затичка з найміцнішого дуба, щоб у гармату не затікав дощ.