Габрієла - Амаду Жоржи - Страница 13

Араб Насіб пристав до гурту, що палко обговорював важливі політичні питання. Він ще не зовсім прокинувся і мав досить заклопотаний і розгублений вигляд.

— Про що мова?

Капітан пояснив:

— Полковники через свою відсталість не розуміють, що тепер уже не ті часи, бо зараз усе виглядає інакше. І проблеми сьогодні стоять не ті, що стояли двадцять-тридцять років тому.

Але араба ця тема не зацікавила, хоча в інший час неодмінно схвилювала б його. Він ніяк не міг зжитися з думкою, що бар залишився без куховарки напередодні бенкету, тому він лише кивнув головою у відповідь на слова Капітана.

— Ви чого це такий розгублений. Що трапилось?

— Куховарка поїхала...

— Оце так причина!..— Капітан знову поринув у дискусію, яка набирала все гостріших форм і в яку вступало все більше людей.

«Оце так причина!.. Оце так причина!..» Насіб відійшов на кілька кроків, немовби зберігаючи безпечну відстань. Гучний голос Доктора переплітався з м'яким, але вольовим голосом полковника Амансіо. Але, зрештою, його, Насіба, зовсім не обходить префектура Ільєуса, депутати, сенатори і тому подібне! Зараз для нього немає в світі нічого важливішого, ніж завтрашній обід на тридцять осіб... Коли сестри Дос Рейс і згодяться допомогти йому, то злуплять з нього, як з батька... Треба ж було трапитись біді саме в цей час, коли все йшло добре... Адже коли він купив бар «Везувій» на майдані Сан-Себастьяна в житловому кварталі далеко (проте навіть не далеко, оскільки відстані в Ільєусі мікроскопічні, а швидше — за межами) від торгового центру і зони порту, де були його основні конкуренти, то дехто з друзів і його дядько вирішили, що він збожеволів. Бар був занедбаний, ніхто його не відвідував, мухи роями вкривали стіни. А кафе в порту розквітали, там завжди було повно відвідувачів. Але Насіб не хотів, як раніше, міряти матерію за прилавком крамниці, що дісталася йому в спадщину від батька. Йому не подобалась ця робота, а ще більше товариство дядька і свояка, агронома з дослідної станції какао. Доки батько жив, крамниця торгувала добре, старий був людиною діловою і користувався повагою серед мешканців навколишніх кварталів. Дядько ж, руки в якого були зв'язані численною родиною, боявся усього нового, лякливо тупцював на місці, вдовольняючись малим. Насіб продав свою частину паю, пустив кошти в обіг, здійснив низку ризикованих операцій, продаючи і купуючи какао, і нарешті купив бар; це було майже п'ять років тому. Купив він його в одного італійця, який виїхав у провінцію, в пошуках кращої долі на плантаціях какао.

Бар в Ільєусі давав значний прибуток, навіть більший, аніж кабаре. В місті завжди було багато людей, які приїхали сюди, повіривши в чутки про можливість розбагатіти на землях какао. Юрми комівояжерів тіснились на вулицях, чимало було й приїжджих. Не одну справу було влаштовано за столиками барів, до того ж існував звичай демонструвати свою доблесть у випивці і стала модою звичка, занесена англійцями в період спорудження залізниці: пити перед сніданком і перед обідом аперитив, розігруючи в кості, кому платити. Цю звичку перейняло все чоловіче населення Ільєуса. До полудня і після п'ятої вечора бари були переповнені.

Бар «Везувій» був найстаровиннішим у місті. Він містився на першому поверсі будинку, що стояв на розі невеличкого затишного майдану неподалік від моря. Поруч височіла церква святого Себастьяна. На протилежному розі нещодавно відкрився кінотеатр «Ільєус». «Везувій» занепав не тому, що стояв віддалік од торгових вулиць, де розквітали кафе «Ідеал», бар «Шик», бар «Золота горілка» Плініо Араси, з якими конкурував Насіб. До цього занепаду спричинився італієць, який марив плантаціями какао. Він не піклувався про бар, не поновлював запасів вина, не вживав жодних заходів, аби закликати відвідувачів до себе. Старезний грамофон з комплектом платівок із скрипучими оперними аріями стояв зламаний, вкритий павутинням. Стільці порозсихалися, ніжки в столиків були поламані, сукно на більярді подерлося. Навіть назва бару, написана вогненними літерами на тлі виверження вулкана, вицвіла і вилиняла під сонцем та дощами і ледве читалась. Насіб придбав увесь цей мотлох, а також назву і приміщення за безцінь! Італійцю залишився тільки грамофон і платівки. Насіб все пофарбував заново, замовив нові столи, стільці, дістав шахівниці, збув більярд барові Макуко, влаштував у глибині бару куточок для гри в покер. У нього завжди був широкий вибір вин, морозиво для сімейних відвідувачів в час вечірніх прогулянок по набережній і в години закінчення кіносеансів, а під аперитив подавали вишукані закуски і солодощі.

Все це скидалося на дрібниці, які на перший погляд не грали жодної ролі: пиріжки з маніоки, запіканки з ніжних креветок і тріски, тістечка з солодкої маніоки і кукурудзи.

Ідея належала Жоанові Фулженсіо.

— Чому ви не готуєте цих страв для продажу в барі? — запитав він якось, ласуючи шербетом старої Філомени, приготовленим для араба, любителя смачних страв.

Спершу бар відвідували лише приятелі Насіба: товариство з «Папеларіа Модело», яке з'являлось сюди посперечатись після закриття крамниці, аматори покеру і шашок, а інколи й респектабельніші особи, наприклад суддя, а також адвокат Маурісір, які не любили портових барів, бо там вештались різні підозрілі постаті, що розв'язували свої «принципові» суперечки бійкою і стріляниною.

Потім бар почали відвідувати цілі родини, яких спокушало морозиво і прохолоджувальні напої. Але відвідувачів значно побільшало і одразу настала ера відродження для бару лише після того, як в години аперитиву з'явились на столах закуска і солодощі.

Чимало людей приходило пограти в покер. Для постійних відвідувачів: полковника Амансіо Леала, Малуфа, полковника Мелка Тавареса, Рібейріньйо, власника взуттєвої крамниці сірійця Фуада, Оснара Фарії (єдиною роботою для якого була гра в покер та інтрижки з негритяночками на пагорбі Конкіста), Езекієла Прадо та ще декого — Насіб приберігав до півночі запіканку, пиріжки, солодощі. Пили в барі багато, прибутки Насіба зростали.

Через деякий час «Везувій» досяг розквіту. Він обігнав кафе «Ідеал», бар «Шик», лише в «Золотій горілці» відвідувачів було, мабуть, більше. Насіб не скаржився на долю, хоча працював, як віл. Йому допомагали Шіко Молеза і Біко Фіно, інколи негреня Туїска, що сиділо із своїми щітками і гуталіном на широкому тротуарі біля бару. Справи йшли пристойно, робота припала Насібові до душі, в барі обговорювались різні новини і найдрібніші міські події, а також звістки з-за кордону. Відвідувачі симпатизували Насібові, «людині порядній і роботящій», як любив висловлюватись суддя, всідаючись після обіду за один із столиків на вулиці і розглядаючи море і натовп на майдані.

Все йшло добре до сьогоднішнього дня, коли божевільна Філомена виконала свою давню погрозу. Хто тепер готуватиме страви для бару і для нього? Нічого було й думати про те, щоб постійно користуватися послугами сестер Дос Рейс,— навряд чи вони погодяться, та й платити їм довелось би чимало, адже вони відомі здирниці. Слід сьогодні ж знайти куховарку, та ще до того ж справжню, бо інакше...

— Пароплавові, очевидно, доведеться скинути вантаж в море, аби знятися з мілини,— зауважив чоловік без піджака.— Він, мабуть, засів таки по-справжньому.

Насіб на мить забув про свої турботи й клопоти: машини на пароплаві працювали на всю потужність, але спроби знятися з мілини були даремні.

— Час уже покласти край цьому неподобству...— пролунав голос Доктора, що брав участь у суперечці.

— Ніхто до пуття не знає, хто він такий, цей Мундіньйо Фалкан,— як і раніше, м'яко говорив Амансіо Леал.

— Ніхто не знає? Ну, а я вам скажу, що він — саме той, кого потребує Ільєус.

Пароплав тремтів од напруги, кіль його терся об пісок, машини надсадно ревли, лоцман вигукував команди. На капітанському містку з'явився чоловік, ще молодий, гарно вдягнений. Затулившись рукою від сонця, він намагався знайти в натовпі тих, що зустрічали, своїх друзів.

— Он він... Мундіньйо! — вказав рукою Капітан.