Айвенго - Скотт Вальтер - Страница 6

Біля помосту на стінах висіли строкаті, із грубим малюнком драпірування, а підлога була вистелена таким самим яскравим килимом. Над довгим нижнім столом, як ми вже говорили, зовсім не було ніякої стелі, не було ні балдахіна, ні драпірувань на грубо вибілених стінах, ні килима на глиняній підлозі; замість стільців тяглися масивні лави.

По центру верхнього столу вище за інші стояли два крісла, що призначалися для господині й господаря, які очолювали всі трапези й тому носили почесне звання «роздавачів хліба». До кожного з цих крісел була підставлений ослінчик для ніг, прикрашений різьбленням і візерунком зі слонової кістки, що вказувало на особливий стан тих, кому вони належали.

На одному з цих крісел сидів зараз Седрик Сакс, нетерпляче очікуючи вечері. Хоча він був за своїм званням не більше як знатний тен або, як називали його нормани, Франклін, однак усяке запізнення обіду або вечері дратувало його не менше, ніж будь-якого шляхетного олдермена старого чи нового часу.

З обличчя Седрика було видно, що він людина прямодушна, нетерпляча й запальна. Середнього зросту, широкоплечий, із довгими руками, він вирізнявся міцною будовою людини, що звикла переносити суворі злидні на війні або втому на полюванні. Він мав голову правильної форми, білі зуби; широке обличчя з великими блакитними очима дихало сміливістю й прямотою й виражало таку благодушність, яка легко змінюється вибухами раптового гніву. У його очах блищали гордість і постійна нашорошеність, бо ця людина все життя захищала свої права, зазіхання на які безперестану повторювалися, а його швидка, палка й рішуча вдача завжди тримала його в тривозі за свій надзвичайний стан. Довге русяве волосся Седрика, розділене рівним проділом, який йшов від тімені до чола, падало на плечі; сивина ледь пробивалася в ньому, хоча чоловікові вже повернуло на шістдесят.

На ньому був каптан зеленого кольору, оброблений біля коміра й обшлагів сірим хутром, що цінується нижче горностая й виробляється, як вважають, зі шкурок сірої білки. Каптан не був застебнутим, і під ним виднілася вузька, припасована до тіла куртка із червоного сукна. Штани з такого ж матеріалу доходили лише до колін, залишаючи гомілки оголеними. Його взуття було тієї ж форми, що й у селян, але із кращої шкіри, й застібалося спереду золотими пряжками. На руках він носив золоті браслети, на шиї — широке намисто з того ж дорогоцінного металу, навколо талії — пояс, багато оздоблений дорогоцінним камінням; до пояса був прикріплений короткий прямий двосічний меч із сильно загостреним кінцем. За кріслом висіли довгий плащ із червоного сукна, облямований хутром, і шапка з ошатним гаптуванням, що становили звичайний парадний костюм багатого землевласника. До спинки крісла була притулена коротка рогатина із широкою блискучою сталевою голівкою, що правила Седрикові під час прогулянок замість тростини або як зброя.

Декілька слуг, чий одяг був ніби перехідним щаблем між розкішним костюмом господаря й грубою простотою одягу свинаря Гурта, зазирали в очі своєму повелителеві й очікували його наказів. Із них двоє чи троє старших стояли на помості, за кріслом Седрика, інші трималися в нижній частині зали. Були тут слуги й іншої породи: три волохаті хорти із тих, з якими полювали на ті часи на вовків та оленів; кілька величезних сухорлявих гончих і два маленькі песики, які тепер називаються тер'єрами. Вони з нетерпінням очікували вечері, але, угадуючи своїм особливим собачим нюхом, що господар не в гуморі, не зважувалися порушити його похмурого мовчання; можливо, вони побоювалися й білого кийка, що лежав на столі біля прибору й був призначений для того, щоб запобігти настирливості чотириногих слуг. Один лише страшний старий вовкодав із розв'язністю розпещеного улюбленця підсів ближче до почесного крісла й час від часу наважувався привернути до себе увагу господаря, то кладучи йому на коліна свою велику кошлату голову, то тицяючись носом у його долоню. Але навіть і його відстороняли суворим окриком: «Геть, Болдере, геть! Я не в гуморі бавитися з тобою!»

Річ утім, що Седрик, як ми вже зазначили, почувався не надто радісним. Леді Ровена, яка їздила до вечерні в якусь віддалену церкву, щойно повернулася додому й забарилася в себе, змінюючи одяг, змоклий під дощем. Про Гурта не було ні слуху, ні духу, хоча той давно вже мав пригнати череду додому. Тим часом часи стояли тривожні, і можна було побоюватися, що череда затрималася через зустріч із розбійниками, яких у навколишніх лісах розвелося безліч, або через напад якого-небудь сусіднього барона, настільки впевненого у своїй силі, щоб зневажити чужу власність. А позаяк більша частина багатств саксонських поміщиків припадала саме на численні череди свиней, особливо в лісистій місцевості, де ці тварини легко знаходили харч, то Седрик мав обґрунтовані причини для занепокоєння.

На додачу до всього наш саксонський тен скучив за улюбленим блазнем Вамбою, який своїми жартами приперчував вечірню трапезу й надавав особливого присмаку вину та елю. Звичайна година вечері Седрика давно минула, а він нічого не їв від самого полудня, а це й у наш час могло б зіпсувати настрій поважному землевласникові. Він висловлював своє невдоволення уривчастими зауваженнями, то бурмочучи їх про себе, то звертаючись до слуг, найчастіше до свого чашника, який час від часу підносив йому для заспокоєння срібну чарочку з вином.

— Чому леді Ровена так забарилася?

— Вона зараз прийде, лише перевдягнеться, — відповіла одна з покоївок із тією розв'язністю, з якою улюблена служниця пані зазичай розмовляє з головою сімейства. — Ви ж самі не захочете, щоб вона з'явилася до столу в самому капорі й у спідниці, а вже жодна дама в нашій окрузі не одягається швидше за леді Ровену.

Такий незаперечний доказ начебто задовольнив Сакса, який у відповідь промимрив щось незрозуміле, а потім зауважив:

— Дай Боже, щоб наступного разу була ясна погода, коли вона поїде до церкви Святого Йоанна. Однак, — продовжував він, звертаючись до чашника й раптово підвищуючи голос, немов зрадівши випадку зірвати свою досаду, не побоюючись заперечень, — якого дідька Гурт дотепер стовбичить в полі? Так і дочекаємося поганих звісток про нашу череду. Але ж він завжди був старанним і обачним слугою! Я вже подумував дати йому кращу посаду — хотів навіть призначити його одним зі своїх охоронців.

Саме тут чашник Освальд скромно насмілився зауважити, що сигнал до гасіння вогнів було подано не більш як годину тому. Це заступництво було невдалим, бо чашник торкнувся теми, нестерпної для вух Сакса.

— Диявол би хопив цей сигнальний дзвін[15], — вигукнув Седрик, — і того мучителя, що його вигадав, та й безголового раба, який сміє говорити про нього по-саксонськи саксонським вухам!.. Сигнальний дзвін, — продовжував він, помовчавши. — Як же… Сигнальний дзвін змушує чимало людей гасити в себе вогонь, щоб у темряві злодії й розбійники могли легше грабувати. Так, сигнальний дзвін! Реджинальд Фрон де Беф і Філіп де Мальвуазен знають користь сигнального дзвону незгірше за норманських пройдисвітів, які боролися під Гастингсом. Так і чекай звістки, що моє майно відібране, аби врятувати від голодної смерті їхню розбійницьку зграю, яку вони можуть утримувати лише грабуваннями. Мій вірний раб убитий, моє добро вкрадене, а Вамба… Де Вамба? Здається, хтось казав, що й він пішов із Гуртом?

Освальд відповів ствердно.

— Отакої, що далі в ліс, то цікавіше! Тож і саксонського дурня теж забрали служити норманському лордові. То й правда: всі ми дурні, коли погоджуємося їм служити й терпіти їхні глузування; будь ми від народження недоумками, і то в них було б менше підстав знущатися з нас. Але я помщуся! — вигукнув він, підхоплюючись із крісла й хапаючись за рогатину при одній думці про уявлювану образу. — Я подам скаргу в Головну раду — у мене є друзі, є й прихильники. Я викличу нормана на чесний бій, як личить чоловікові. Нехай виступить у панцирі, в кольчузі, у повному обладунку, що надає боягузові відваги. Мені траплялося таким ось дротиком пробивати огорожі, втроє товщі за їхні бойові щити. Може, вони вважають мене старим, але я їм покажу, що, хоча я й самотній і бездітний, усе-таки в жилах Седрика тече кров Герварда! О Вілфреде, Вілфреде, — вимовив він гірко, — якби ти міг перебороти свій безрозсудний потяг, твій батько не залишався б на старість як самотній дуб, що простягає свої поламані й оголені гілки назустріч буревію!