Айвенго - Скотт Вальтер - Страница 22

Лицар скорився, і принц Джон поклав на кінець списа вінець із зеленого атласу, окільцьований золотим обручем, прикрашеним зубцями у вигляді сердець і наконечників стріл, на кшталт того, як герцогська корона облямована суничним листям, яке чергується з кульками.

Зробивши прозорий натяк щодо дочки Вальдемара Фіцурса, принц Джон думав одночасно поцілити двох зайців, тому що розум його являв собою дивну суміш безтурботності й самовпевненості з хитрістю й підступом. По-перше, йому хотілося загладити в пам'яті почту недоречний жарт щодо Ребекки, а по-друге — прихилити до себе батька Алісії, Вальдемара, якого він побоювався й чиє невдоволення він викликав уже кілька разів протягом цього дня. Та й до самої Алісії він не проти був увійти в милість, тому що Джон був майже настільки ж розпусний у своїх забавах, наскільки аморальний у своєму честолюбстві. Крім того, він міг забезпечити лицареві Позбавленому Спадщини (до якого він уже відчував найсильнішу відразу) могутнього ворога в особі Вальдемара Фіцурса, який би образився, якби його дочку обійшли вибором, що було досить імовірно.

Саме так і сталося. Лицар Позбавлений Спадщини проминув розташовану поблизу трону принца ложу, де Алісія сиділа у всій славі своєї гордовитої краси, і повільно проїхав далі уздовж арени, користуючись своїм правом пильно розглядати численних красунь, які прикрашали своєю присутністю ці блискучі збори.

Цікаво було спостерігати, як по-різному вони поводилися в той час, коли лицар об'їжджав арену: одні червоніли, інші намагалися прийняти гордий і неприступний вигляд; інші дивилися просто перед собою, прикидаючись, що нічого не завважують. Деякі відкидалися назад із трохи робленим переляком, тоді як їхні подруги ледь втримувалися від посмішки; дві чи три відверто сміялися. Були й такі, які поспішили сховати свої зваби під покривалом; але, за свідченням саксонського літопису, це були красуні, уже років десять відомі у світі. Можливо, мирська суєта трохи їм набридла, і вони добровільно відмовлялися від своїх прав, поступаючись місцем молодшим.

Нарешті лицар зупинився перед балконом, де сиділа леді Ровена, і очікування глядачів досягло найвищого ступеня напруги.

Слід зізнатися, що якби лицар Позбавлений Спадщини, намічаючи свій вибір, керувався тим, де під час турніру найбільше цікавилися його успіхами, він мав віддати перевагу саме цій частині галереї. Седрик Сакс, окрилений поразкою тамплієра, а ще більше невдачею, яка спіткала обох його підступних сусідів — Фрон де Бефа й Мальвуазена, — перехилившись через поруччя балкона, стежив за подвигами переможця не лише очима, але всім серцем і душею. Леді Ровена не менше за нього була захоплена подіями, хоча вона нічим не виказувала свого хвилювання. Навіть незворушний Ательстан начебто позбувся своєї звичайної апатії: він зажадав великий кухоль мускатного вина й оголосив, що п'є за здоров'я лицаря Позбавленого Спадщини.

Інший гурт, що розташувався саме під галереєю, зайнятою саксами, не менше за них цікавився результатом турніру.

— Праотче Аврааме! — промовляв Ісак із Йорка в ту хвилину, як відбувалося перше зіткнення між тамплієром і лицарем Позбавленим Спадщини. — Як прудко скаче цей християнин! Доброго коня привезли здалеку, із самої Берберії, а він із ним так обходиться, начебто це осля! А чудовий панцир, яка так дорого обійшлися Иосифу Перейрі, зброяру в Мілані! Він зовсім не береже їх, ніби знайшов серед дороги!

— Але якщо лицар ризикує власним життям і тілом, батьку, — сказала Ребекка, — чи можна очікувати, що він берегтиме коня й панцир у такій страшній битві?

— Дитино, — заперечив Ісак з роздратуванням, — ти сама не знаєш, що верзеш! Його тіло й життя належать йому самому, тоді як кінь і озброєння… О отче наш Якове, про що я кажу… Він гарний юнак. Молися, дитя моє, за порятунок цього доброго юнака, його коня й панциря. Дивися, Ребекко, дивися! Він знову збирається вступити в бій з філістимлянином. Боже батьків моїх! Він переміг! Нечестивий філістимлянин упав від його списа, точно як Ог, цар Бешана, і Сихон, цар Армаритів, полягли від мечів батьків наших[36]! Ну, тепер він відбере їхнє золото й срібло, їхніх бойових коней і лати. Усе буде його здобиччю!

Така ж тривога й таке ж хвилювання охоплювали поважного єврея при кожному новому подвигу лицаря, бо він щораз намагався нашвидкуруч обчислити вартість коня й обладунків, які повинні були перейти у власність переможця. Тож у тій частині публіки, перед якою зупинився лицар Позбавлений Спадщини, особливо цікавилися його успіхами.

Чи то з нерішучості, чи то з якихось інших причин переможець зо хвилю стояв нерухомо. Глядачі мовчки, з напруженою увагою стежили за кожним його порухом. Потім він повільно й граційно схилив спис і поклав вінець до ніг прекрасної Ровени. У ту ж мить заграли труби, а герольди проголосили леді Ровену королевою кохання й краси, погрожуючи покарати кожного, хто насмілиться їй не скоритися. Потім вони повторили свій звичайний заклик до щедрості, і Седрик у пориві сердечної піднесеності вручив їм велику суму, та й Ательстан, хоча й не так швидко, додав зі свого боку таку ж солідну подачку.

Серед норманських дівиць почулося незадоволене перешіптування: вони так само мало звикли до того, щоб ними нехтували задля саксонок, як норманські лицарі не звикли до поразок у запроваджених ними ж лицарських іграх. Але ці спроби висловити невдоволення потонули в гучному лементі глядачів: «Нехай процвітає Ровена — королева кохання й краси!» А з юрби простого народу чулися вигуки: «Хай живе саксонська королева! Хай квітне рід безсмертного Альфреда!»

Хоч як неприємно було принцові Джону чути такі вигуки, проте він був змушений визнати вибір, зроблений переможцем, цілком законним. Наказавши подавати коней, він зійшов із трону, сів на свого жеребця й у супроводі почту знову виїхав на арену. Призупинившись на хвилину в галереї, де сиділа леді Алісія, принц Джон привітав її з великою люб'язністю й сказав, звертаючись до оточуючих:

— Клянуся всіма святими, добродії, хоча подвиги цього лицаря показали нам сьогодні міцність його м'язів і кісток, але слід визнати, що, судячи з його вибору, він не вельми гострозорий.

Але цього разу, як і протягом всього життя, принц Джон, на свою біду, не міг відгадати характер тих, кого прагнув піддобрити. Вальдемар Фіцурс радше образився, ніж відчув себе влещеним тим, що принц так явно підкреслив зневагу до його дочки.

— Я не знаю жодного правила лицарства, — сказав Фіцурс, — яке було б таким дорогоцінним для кожного вільного лицаря, як право обрати собі даму. Моя дочка ні в кого не шукає переваги; у своєму колі вона, звісно, завжди одержуватиме ту частку поклоніння, якої вона гідна.

Принц Джон на це нічого не відповів, але так ушпорив свого коня, наче хотів зірвати на ньому досаду. Кінь рвонув із місця й умить опинився поряд із тією галереєю, де сиділа леді Ровена, біля ніг якої досі лежав вінець.

— Прекрасна леді, — сказав принц, — прийміть емблему вашої королівської влади, якій ніхто не підкориться щиріше, ніж Джон, принц Анжуйський[37]. Чи не буде вам завгодно разом із вашим шляхетним батьком та друзями прикрасити своєю присутністю наш сьогоднішній бенкет у замку Ашбі, щоб дати нам можливість познайомитися з королевою, служінню якій ми присвячуємо завтрашній день?

Ровена не мовила ні слова, а Седрик відповів за неї рідною мовою:

— Леді Ровена, — сказав він, — не знає тієї мови, якою повинна була б відповісти на вашу люб'язність, через те вона не може взяти участь у вашому святі. Так само і я, й шляхетний Ательстан Конінгсбурзький розмовляємо лише мовою наших предків і дотримуємося їхніх звичаїв. Тому ми із вдячністю відхиляємо люб'язне запрошення вашої високості. А завтра леді Ровена прийме на себе обов'язки того звання, до якого призвав її добровільний вибір лицаря-переможця, затверджений схваленням народу.

З цими словами він підняв вінець і поклав його на голову Ровени на знак того, що вона приймає тимчасову владу.