Князь Кий - Малик Владимир Кириллович - Страница 29

Потім жінки принесли брашно — хліб, смажене м'ясо, кисіль і ситу — і дорослі, відіславши зі старими жінками дітей додому, сіли до поминальної учти.

Коли стемніло, запалили вогонь. Полум'я осявало бородаті обличчя старих, веселі, захмелілі від сити очі отроків і жінок. Хоча Добромир і був князем, але князем чужим, і ніхто за ним особливо не тужив. Тому велися жваві розмови про купальську ніч, про княжича Чорного Вепра, про гуннів, а молодь жартувала і навіть потихеньку затягувала далеко не сумних пісень.

Тільки Києві та Боривоєві було не до веселощів. Княжич почервонілими від сліз очима дивився на пригасле вогнище, де лежали перепалені кістки його батьків, і кусок не ліз йому до горла. А Кий думав про Цвітанку. Де вона? Куди запроторив її Чорний Вепр? Як визволити дівчину?

Побачивши на очах у хлопця сльози, Кий обняв його за плечі, пригорнув до себе, прошепотів:

— Не плач! Ти ж княжич, муж, воїн! А мужеві не личить плакати!..

Боривой уткнувся старшому другові обличчям у груди і заридав ще дужче. Потім перегодя затих і довго так сидів, зігрітий теплими руками Кия, прислухаючись, як гучно й розмірено стукає в нього серце.

Опівночі зійшов місяць — осяяв усе довкола. З Росі повіяло нічною прохолодою, дихнуло вологим туманом і запахом водоростей.

Але ніхто з родовичів не рушив додому. Всі ждали сходу сонця.

Коли за лісом зарожевів край неба і на тисячі ладів заспівали, затьохкали пташки, волхв звелів подати корчагу — великий череп'яний глечик. З ним попростував до попелища, де вже згасла остання іскра. Обережно ступив у нього, взяв череп князя Добромира. Білий, перепалений, він захрускотів, зашурхотів — і розпався в його руках на дрібні скалки.

Волхв висипав їх у корчагу. Потім простягнув руку по череп княгині…

Так він визбирав усі кістки небіжчиків — наповнив ними посудину майже по вінця і, підкликавши до себе Хорива і Ясена, звелів нести до кладовища.

Хлопці повернули на лівий берег Росі. Мовчазні родовичі рушили за ними слідом.

Кладовище було розташоване на похилому горбі між двома ярами. Тут уже темніла свіжа неглибока яма. Біля неї сиділо кілька дідів з дерев'яними заступами.

Волхв забрав від хлопців корчагу — опустив у яму. Потім кинув на неї жменю землі. За ним підійшов Тур — зробив те ж саме. А тоді у мовчанні рушив увесь рід — чоловіки, жінки, старі й молоді. Кожен нахилявся — кидав пригорщу глини, примовляв:

— Хай буде вам, князю й княгине, легкою наша полянська земля!

Коли перейшли всі, чоловіки взялися за лопати, і над могилою незабаром виріс свіжий округлий горб.

ПЕРЕД ГРОЗОЮ

До півночі загін Чорного Вепра, наздогнавши Крека, швидко мчав на схід ледь помітною доріжкою, що звивалася по горбистому Пороссю. Позаду залишилися лісові хащі, звідки долітали тривожні крики нічних птахів, невеликі селища в глибоких балках, вузькі ниви побіля них, засіяні достигаючим житом. Врешті всі стомилися — і коні, й люди. Зморював сон.

Тоді княжич вибрав затишну місцину на узліссі і наказав стриножити коней.

Багаття не розкладали. Було тепло. З безхмарного неба світив сріблястий місяць, зі степу подихав легкий, настояний на запахові полину, чебрецю та ромашки вітрець, і стомлені вої, попадавши на траву, миттю поринули в глибокий молодечий сон.

Не спало двоє — Чорний Вепр і Крек.

Переконавшись, що всі міцно сплять, а коні мирно хрупають соковиту пашу, Чорний Вепр подав знак гуннові, і вони, відійшовши вбік, прилягли в тіні, під кострубатим стовбуром старої груші.

— Ну, розповідай — кагана Ернака бачив? — спитав тихо княжич.

— Бачив, — відповів Крек. — І все зробив так, як ти наказував, — талісман передав, про твою матір і про тебе розповів…

— Ну й що?

— Каган зрадів, що його сестра жива і що в нього є племінник…

— А про мій намір піддатися гуннам і з їхньою допомогою стати полянським князем казав?

— Аякже!

— Ну, й що відповів на це мій вуйко?

— Обіцяв допомогу і захист.

— А якщо мені не пощастить спекатися брата Радогаста?

— Тоді — князювання у племені уличів… Каганові потрібна там віддана людина.

Чорний Вепр полегшено зітхнув:

— Це добре… Коли ж чекати вуя з військом? Крек здвигнув плечима.

— От цього не знаю… Каган своїх намірів не розкриває нікому.

— Мені, своєму племінникові, міг би й розкрити, — образився княжич.

— Його довіру ще треба заслужити, Чорний Вепре.

— Я заслужу її… Так і передай Ернакові — заслужу! — сказав після роздуму Чорний Вепр. — І хай каган не гається, а йде на Рось! Князь Божедар, мій отець, уже такий старий і хворий, що боги от-от покличуть його до себе… Було б добре, щоб гунни підійшли до Родня ще до його смерті. Тоді мій брат Радогаст не встиг би зібрати під свою руку всю полянську силу… Розумієш?

— Ще б пак!

— У мене тут багато ворогів, та найстрашніші для мене двоє — Радогаст і воєвода молодих русів Кий. Хай допоможе мені вуйко знищити їх, а з іншими я сам розправлюся!

— Передам каганові про це…

— Тоді не гайся… Бери коня — і в путь!.. Жду тебе в першу ніч молодого місяця біля Родня.

— Гаразд, — сказав Крек і вклонився княжичеві в ноги. — Дякую, Чорний Вепре, що вдруге врятував мене від смерті. Повік не забуду цього. Хай береже тебе Тенгріхан!

Він підвівся, розтриножив коня, скочив у сідло і тихо, без шуму зник у сріблясто-синій імлі місячної ночі.

Родовичі, всі, як один, одягнуті в біле, з кладовища рушили додому, розтягнувшись попід горою купками, мов гуси, що повертаються з пастівника додому.

Тур ішов з волхвом, але Кий притримав його за рукав.

— Отче, відпусти нас з Боривоєм — пошукаємо Цвітанку, — промовив стиха, і в його голосі відчувся глухий, прихований біль.

— Де ж ви будете її шукати? Світ великий…

— Родня вона не минула… Або десь поблизу нього… Більше нікуди Чорному Вепрові її везти… Там і шукатимемо.

— А якщо потрапите княжичу до рук?

На все воля богів, отче. Але ж я не ликом шитий — сам постараюся обхитрити Чорного Вепра!

Тур з любов'ю глянув на сина. Гарний отрок! Уже, власне, муж! Спокійний, дужий, розумний! Як би радувалася душа Білиці, коли б боги не покликали її до себе! І старому батькові — радість, і молодшим братам та сестрі — опора!..

Однак дати згоду не поспішав.

— А якщо гунни посунуть?.. Я міркував, що ти станеш не тільки на чолі молодшої дружини, а поведеш усю силу руську. Бо мене вже роки гнуть донизу… А що гунни нападуть — чує моє серце. Недарма Крек так швидко об'явився в наших краях!

Кий задумався.

— Я не затримаюсь, отче… У поле ж пошлемо посилену сторожу. А замість себе залишу Щека, — він глянув у сині, трохи примерхлі очі батька. — Він впорається…

— Кого ж ти ще, крім Боривоя, візьмеш з собою?

— Хорива, Братана і Грозу.

— Гадаєш, досить буде?

— Гадаю, досить… Ми ж ідемо не на відкритий бій, а вивідачами. Чим менше нас, тим краще.

— Гаразд, їдьте… Але якнайшвидше повертайтесь!

— Повернемося, отче.

Повеселілий Кий підійшов до гурту отроків, котрі ждали на нього.

— Ну, що? — кинувся Боривой.

— Їдемо!

— Зараз?

— Який ти швидкий! — усміхнувся Кий і повернувся до отроків. — Друзі, хто хоче піти в поле сторожувати гуннів?

Всі ступили наперед.

— Я!

— Я!

— Я!

Кий підняв руку.

— Ні, так не годиться. Я сам назначу старших… Ясен, Вовчий Хвіст, Ломинога, Велемир! — названі отроки виходили наперед і ставали поряд з Києм. — Ви будете болярами… Кожен з вас візьме по п'ять воїв, коней, зброю, харчів на тиждень — і сьогодні в степ! Побачите гуннів — негайно дайте знати нашим!.. А ти, Щеку, залишишся воєводою замість мене… Отець скаже, що робити… Хорив же, Боривой, Братан і Гроза поїдуть зі мною… Всім вирушати не гаючись!