Князь Кий - Малик Владимир Кириллович - Страница 20

З цими словами він підвівся на стременах, натягнув лук і пустив у ворожий бік стрілу.

І тоді, запалені його словами, гунни ринули в бій. За ними пішли і підлеглі їм племена.

Почалася битва — люта, стравана, уперта. Повноводий струмок, що перетинав Каталаунські поля, розлився в низьких берегах від крові й перетворився на бурхливий потік.

Аттіла з кращими гуннськими полками намагався розколоти ромейське військо і захопити Аеція. Та збити ромеїв з горбів не зміг. Підвладні гуннам племена билися без запалу, бо нікому не хотілося вмирати за своїх пригноблювачів. Всі вони поволі почали відступати.

Не зупинила цього відступу навіть хтозна-ким принесена звістка, що загинув верховний вождь противника.

Аттіла невимовно зрадів. Аецій загинув! Колишній друг, що став найненависнішим ворогом! Віщування волхвів збувається!

— Гунни, вперед! Ви чуєте — Аецій загинув! Вороже військо обезголовлене! Ще один натиск — і ми переможемо!

Він кидався від роду до роду, кричав, підбадьорював, погрожував, завертав відступаючих і йшов попереду них у бій.

Та ніщо не допомогло — гунни відступали. До всього — налетіла кіннота вестготів, розколола їхній стрій і замалим не затоптала самого Аттілу. Він змушений був тікати, як останній боягуз, і врятувався тільки тому, що заховався разом з ліпшими мужами й охоронцями в таборі, зробленому з возів.

Всю ніч відбивав він натиск ромеїв і вестготів, готуючись до найгіршого. Щоб не потрапити в руки ворога, ладен був спалити себе і для цього наказав посеред табору розкласти з кінських сідел велике багаття. Та до цього не дійшло.

Нічна темрява все згущувалась і згущувалась — і битва поволі вщухла…

А вранці стало відомо, що загинув не Аецій, а старий король Теодорід, котрий під час атаки упав з коня і був розтоптаний своїми ж.

Аттіла мало не плакав: битва програна, і ненависний Аецій живий!

Тим часом зійшло сонце, розвіявся туман — і всі вжахнулися. Безмежний простір всуціль покритий трупами. Всюди хрипіли поранені. Бродили у пошуках не залитої кров'ю трави осідлані коні. Лежала розкидана в безладді зброя — луки, стріли, списи, мечі, щити… Важкий дух смерті піднімався від землі до неба, наганяючи ще більший жах на тих, хто залишився живий.

Переможений, але не до кінця розбитий, Аттіла знявся з Каталаунських полів і пішов в Італію, щоб здобути Гонорію і хоча б цим присолодити гіркоту поразки.

Однак і тут на нього чекало велике розчарування. Дізнавшись про намір сестри одружитися з вождем гуннів, імператор Валентиніан поспішно відіслав її у Царград до двоюрідного брата — візантійського імператора Феодосія. А той швиденько підшукав їй нареченого, якогось незначного вельможу, і видав заміж.

Розлютований Аттіла сплюндрував півІталії. Погрожував, кричав:

— Я візьму Рим! Спалю його! Не залишу каменя на камені!

Римляни тремтіли і готувалися до найгіршого. До Аттіли поїхав сам папа Лев — просити миру. Привіз багаті дарунки — і золото, і срібло, і самоцвіти, і одяг… Та Аттіла тільки похмуро глипав на все те багатство. Тоді слуги ввели дівчину несказанної вроди.

— Прийми, кагане, замість Гонорії, — сказав папа. — Щоб урятувати Рим, ця дівчина погодилася добровільно піти за тебе… Поглянь — хіба ця юна красуня не варта десятьох перезрілих тридцятилітніх принцес?

І Аттіла, і його вельможі аж роти пороззявляли з подиву: такої краси ніхто з них не бачив зроду.

— Як тебе звати, дівчино? — спитав вражений каган.

— Ільдіка.

— Ільдіка! Як мило і ніжно!.. І ти справді згодна піти за мене заміж?

— Так, — відповіла дівчина. — Якщо ти залишиш у спокої Рим і виведеш свої війська з Італії…

І вона сміливо глянула на грізного владику півсвіту своїми прекрасними голубими очима.

Зачарований її красою, великодушністю і жертовністю, Аттіла прийняв дари, уклав з папою мир — і повернувся з військом у свою Гуннію.

А там влаштував бучне весілля.

На радощах обдарував усіх риксів, князів і вельмож, котрі ходили з ним у похід, багатими дарунками. Кого золотом, кого сріблом, кого дорогим ромейським одягом та коштовностями, а нежонатим та вдівцям дав у жони своїх незаміжніх дочок. Полянський князь Божедар, на той час удівець, теж одержав у жони каганову дочку.

Для війська було забито тисячу биків. Хай кожен їсть, п'є і пам'ятає той день, коли женився Аттіла!

Вельмож запрошено до палацу. Там рікою лилося дороге ромейське вино, ковшами черпали з бочок хмільну ситу, зварену із словенського меду, та готське бро, тобто пиво, зварене також із словенського ячменю. Вдосталь було прохолодного кумису та гуннської бузи, яку гунни роблять з пшона.

Всі їли і пили донесхочу.

Весілля тривало до пізнього вечора. Лунала музика, сп'янілі гості горлали пісень і танцювали так завзято, що їхній крик, спів, гамір і тупіт було чути аж за Тисою.

Найдужче веселився Аттіла. Він сидів з Ільдікою під шовковим опахалом, яке держали над ними раби, — радісний і помолоділий. Не поминув жодної чари, не відсунув від себе жодного блюда зі смачними стравами, а співав і танцював нарівні з молодими. Його сите кругле обличчя стало мідно-червоним, вузькі очиці блищали, а рідка сива борода прилипла до спітнілої зморшкуватої шиї.

Довкола нього сиділи його жони, сини, дочки, внуки і внучки. Серед синів виділялися каганові улюбленці — Еллак, Денгізих, Емнетзур, Ултциндур та Ернак, що самі вже були каганами в своїх племенах і мріяли про верховну владу.

Вони прийшли сюди з жонами і дітьми і, сівши поміж гуннськими вельможами, слідкували, щоб усього було вдосталь.

Стомлені раби й рабині, слуги й служниці, знай, прибирали спорожнілий посуд і приносили нові наїдки та напитки.

Нарешті Аттіла сказав:

— Досить! Ми з Ільдікою йдемо спати! А ви гуляйте! Хай музика і співи не затихають до самого ранку!

Взявши молоду жону за руку, він з натугою підвівся і повів її до своєї опочивальні.

Всю ніч не вгавала та весільна учта. При світлі свічок і смолоскипів гості їли, пили, співали, аж поки не поснули там же, в каганському палаці, де хто примостився.

Зійшло сонце. Зморені слуги прибрали захаращені об'їдками столи, поставили на них чисті тарелі й келихи, поналивали з бочок у корчаги вина, пива, сити й кумису. Прокидалися рикси, князі й вельможі — і тут же починали похмелятися.

А каган не виходив зі своєї опочивальні.

Спочатку нікого це не стурбувало: мовляв, відпочиває старий після надмірних веселощів.

Та коли сонце, підбиваючись вище й вище, звернуло з обіду, в серця всіх присутніх закралася неясна тривога. Чому не виходить каган? Де поділася його молода жона?

Першим кинувся до зачинених дверей Еллак. Загрюкав кулаком.

У відповідь — мовчанка.

— Батьку, відчини! Ніякої відповіді.

Вщух застільний гамір. Припинилися розмови. Занімував каганський палац. Тільки біля дверей опочивальні товпилися перелякані родичі кагана та слуги.

— Ламай двері!

Вибили двері. Натовп вкотився до просторого покою. І всі раптом зупинилися, вражені тим, що побачили.

Моторошна тиша зависла в палаці. Не стало Аттіли! Не стало того, хто упродовж багатьох літ наводив жах на цілий світ! Кого всі боялися й ненавиділи, як скаженого пса! Кого в вічі називали «батьком гуннів», найславнішим й наймудрішим, а поза очі кляли найлихішими словами і кому бажали найлютішої смерті!

Тепер він лежав непорушно — такий маленький, миршавий, нікчемний.

Однак його боялися й мертвого! І всі зі страхом дивилися на бездиханний труп.

А де ж Ільдіка? Де молода жона кагана? Може, це вона зарізала свого старого мужа?

Ні, всім було ясно, що Аттіла помер сам. Із носа, коли він, об'ївшись і сп'янівши, ліг на ложе горілиць, кров полилася не назовні, а в горло і задушила його. А перелякана Ільдіка забилася, мов пташка, в куток і там, накрившись килимом, проплакала і в страсі протремтіла всю ніч…