Князь Кий - Малик Владимир Кириллович - Страница 18

Погодився Бледа.

Переправилися вони через Дунай і обложили місто Сінгідун. Воювали його тиждень, воювали другий, а взяти не змогли…

Тоді закликав Аттіла Бледу до себе на раду, щоб домовитися, як їм узяти те кляте місто.

Приїхав Бледа зі своїми ліпшими мужами і зайшов до Аттіли в шатро. Довго вони там про щось говорили — надвір долітали їхні голоси, лунав приглушений сміх. І подумали вельможі Бледи і вельможі Аттіли, що між братами настав мир.

А тим часом Аттіла, вдаючи з себе гостинного господаря, пригощав Бледу найкращими ромейськими винами і смачними стравами. І коли той добре сп'янів, непомітно всипав йому в келих отрути. Випив Бледа — і тут же сконав.

Ніхто не підозрював ніякої біди.

Та раптом пролунав розпачливий крик, відкинувся важкий полог намету — і до стривожених ліпших мужів вибіг Аттіла. Б'ючи себе руками в груди, він закричав:

— О великий Тенгріхане! О гуннський народе! Закотився ясен місяць! Погасло золоте сонце! Помер великий каган Бледа — осиротив військо! Що я скажу, нещасний, його жонам і дітям? Як мені жити без мого улюбленого брата і друга, з яким я пройшов плічопліч усе життя, о великий Тенгріхане!

Приголомшені ліпші мужі закам'яніли. Люди кагана Бледи не знали, що думати. Щойно вони чули голос свого вождя — і раптом цей голос змовк, обірвався. Тільки троє з них, найсміливіших і найвідданіших, вихопили шаблі і з криком кинулися до Аттіли.

— Це зрада! Ти вбив його!

Але не ступили вони й кількох кроків, як охоронці Аттіли пронизали їх списами. Інші, бачачи, що Бледу нічим уже не піднімеш, а сила на боці живого кагана, не зрушили з місця.

Тоді Аттіла підійшов до них і возложив кожному на шию важкий золотий ланцюг, яким ромейські імператори нагороджували своїх ліпших мужів за воєнні перемоги й хоробрість. Потім сказав:

— Мого брата Бледу покликав до себе великий Тенгріхан! Він тепер щасливий… А ви живі й повинні думати про живе — про ваших жон і дітей, про ваші племена й табуни, про нові перемоги над чужинцями і про військову здобич!.. Відтепер у гуннів є один вождь — Аттіла, і він поведе вас у далекі краї, де багатств незміряне, а ніким не столочена паша для ваших коней росте по коліна! Там ви знайдете все — і золото, і одяг, і юних жон, і славу!

І гукнули залякані й задобрені вельможі Бледи:

— Десять тисяч літ великому каганові Аттілі!

Після того Аттіла повернувся до свого шатра і на руках виніс мертвого брата. Поклав на щит. І підняли його вельможі і понесли вздовж війська, гукаючи:

— О преславні гуннські воїни! Раптова смерть від надлишків вина вразила кагана Бледу! Погляньте — жодна краплина крові не пролилася з нього! Помер він сам… Десять тисяч літ великому каганові Аттілі, батькові всіх гуннів!

Аттіла ж ішов зразу за мертвим братом, а за ним — його ліпші мужі. І кожен гострим ножем надрізав собі щоки, бо погуннському звичаю за померлим каганом слід плакати не слізьми, а кров'ю.

І ніхто не підняв руки на вбивцю. Нікому не хотілося починати братовбивчу війну, хоча багато хто підозрював Аттілу у вбивстві.

Та хто те бачив?

Знявши облогу Сінгідуна, гунни поховали Бледу в чистому полі, а Аттілу проголосили верховним каганом, якому стали підкорятися всі роди й союзні племена.

І з того часу Аттіла сам володів величезною державою. Не один кривавий похід зробив він на всі кінці світу, не одно плем'я зігнав з насидженого місця, не одну тисячу люду посік, розіп'яв, спалив і замучив. Чорна слава йшла попереду його бойового коня!

Та, видно, волала про помсту кров безвинно убитих ним людей і кров брата Бледи, бо недовго втішався він і владою, і багатством, і славою. Боги вибрали слушний час, потрібних для цього людей і покарали його…

На світі багато держав, та наймогутнішою і найславнішою є Ромейска держава… Розкинулась вона у теплих краях, за Дунаєм, за високими горами, на берегах синього моря. Живуть у ній різні народи. І правлять нею два царі — один у далекому Римі, від чого держава та і називається Ромейською, а другий у Константинополі, що за велич, багатство і пишність прозивався ще Царградом.

І ось тоді, коли Аттілі вже було літ двадцять п'ять чи й тридцять, у царградського імператора Констанція народилася дочка Гонорія. Була вона племінницею імператорів Гонорія та Аркадія і сестрою майбутнього імператора Риму — Валентиніана.

Ледь сповнилося їй років сім чи вісім, як її брата Валентиніана посадили на престол у Римі, а її з Царграда привезли в далеку Італію і навічно поселили в похмурий замок, взявши з неї, ще малолітньої нерозумної отроковиці, урочисту обітницю назавжди, до самої смерті, залишатися дівою, не одружуватися, щоб її діти не стали братові і його нащадкам суперниками за царський трон.

Минуло чимало років. Виросла Гонорія і стала красунею, розквітла, мов пишна троянда. Жила у достатках, у розкошах, мала що їсти й пити і в що вдягнутися. Та не раділа з того, бо почувала себе нещасливою, як остання римська жебрачка.

Хотілося їй волі, щастя, хотілося великого світлого кохання, а всього цього була вона позбавлена. Тому й нудьгувала, сумувала — вдень плакала, а ночами мріяла про гарного принца, котрий одного дня визволить її з ненависної тюрми і назве жоною.

Та принц не приходив, а роки спливали. І почала в'янути краса принцеси і гаснути надія…

І був у неї вірний друг — старий служник Гіаціант. Він любив дівчину, як дочку, і намагався допомогати їй, чим міг. Навчав її читати й писати, розповідав про далекі, ніколи не бачені нею краї, про високі гори й бистрі ріки, про безмежні сині моря й великі міста на їхніх берегах, про незчисленні племена, що живуть у ромейському царстві, та про варварів, котрі своїми нападами поставили те царство на край загибелі. А найчастіше розповідав про Аттілу, що став бичем божим ромеїв і всього ромейського світу, про його походи й перемоги.

І спитала його одного разу Гонорія.

— Скажи мені, Гіаціанте, чи справедливо вчинив брат Валентиніан, ув'язнивши мене в цьому осоружному палаці?

— Ні, несправедливо, — відповів той. — Ти народилася вільною, як і всі люди на землі, окрім рабів.

— Як же мені визволитися? Де взяти таку силу, щоб переважила силу Валентиніана?

— В імперії такої сили немає… Ніхто не зважиться виступити супроти волі імператора.

— А поза імперією?

Служник збентежено глянув на дівчину.

— Лише Аттіла… міг би це зробити, Гоноріє… Лише Аттіла… Та невже ти зважишся на таке? Невже покличеш варвара, щоб сплюндрував твою батьківщину, щоб брата позбавив трону, а може, й життя?

Не довго думала Гонорія над відповіддю. Кров відхлинула з її лиця, уста скривилися від злості, а очі запалали гнівом.

— Хіба можу я назвати батьківщиною ту землю, яка прирекла слабку безвинну дівчину на довічне ув'язнення і нестерпні муки? Хіба можу я назвати братом людину, яка вчинила зі мною так несправедливо? Хіба є у нього хоч краплина братньої любові до своєї нещасної сестри?

— Ні, немає.

— То чому ж я повинна виявляти до нього сестринські почуття?

— Справді, не повинна.

— Я довго думала над тим, хто може мене визволити. Виходить, лише Аттіла… Для всіх він страшний, для всіх він — бич божий, для всього християнського світу — погубитель, а мені він любий, бо сильний. Бо лише він може вирвати мене з цих ненависних похмурих кам'яних стін і дати мені волю!.. Я давно думала про це, тепер ти підтвердив мій здогад.

— Але ж, Гоноріє, чому ти думаєш, що Аттіла захоче заради однієї дівчини затівати війну з імперією, йти з військом у чужу далеку сторону?

Гонорія спалахнула, гордо випросталась.

— Ти забуваєш, Гіаціанте, що я не проста дівчина, а принцеса ромейська! Я принесу йому посаг — усю Західну імперію![16]

— Пробач, я, справді, не подумав про це… Але ж є ще одна причина, яка має утримати тебе від необачного кроку.