Князь Кий - Малик Владимир Кириллович - Страница 15

Переслідувачі гнали коней, не жаліючи, без перепочинку. Слід то губився, то знову з'являвся в густому степовому різнотрав'ї, ведучи все далі й далі від обжитих поршанських країв. Залишилися позаду зелені діброви й гаї, зникли високі шпилі придніпровських круч, з яких відкривалася далеч на багато поприщ довкола. Натомість почалася сива від полину та ковили, трохи горбовиста рівнина.

Непомітно виїхали в степ.

— Так і до гуннів у лабета можна потрапити, — бурчав Тур, витираючи спітніле чоло.

Радогаст, що був старшим над загоном, на це не відповів нічого. Йому дуже хотілося впіймати гунна, і він гнав і гнав коня, що вже весь змокрів від поту і біг з останніх сил.

Опівдні вони таки побачили втікача. Далеко попереду з'явилася чорна цятка, що то виринала на пагорб, то знову ховалася в долині.

— То Крек! Ми наздоженемо його! Вперед!

Верхівці вдарили стомлених коней, і ті прискорили біг. Ну ж, швидше! Швидше! Стомилися, бідні! Вже змокріли спини, з грудей виривається не дихання, а важкий болісний хрип, але й коневі Крека теж не легко, він сильний, витривалий, та всякій силі і витривалості є межа!

Радогаст мчав попереду, за ним — Кий, Щек, Хорив, Чорний Вепр, трохи відстали дружинники і зовсім відстав старійшина Тур. Не ті роки, щоб гнатися за молодими!

Крек, видно, помітив погоню, бо не зупинявся ні на мить. Відстань між ними і переслідувачами не змінювалася, однак перевага була на боці останніх. Переслідувачів багато, і хто-небудь наздожене його. Він це розумів. Врятувати його могла тільки зустріч з передовими гуннськими роз'їздами.

Переслідувачі розтяглися довгою низкою. У кого були сильніші коні, ті вирвалися наперед, інші все більше і більше відставали.

В шаленому бігові ніхто не помітив, як щось у степу змінилося. Спочатку подув прохолодний вітер і перестало пекти сонце, бо його закрила сіра степова імла. Потім на заході з'явилася хмара, що швидко росла і незабаром запнула півнеба.

Поляни занепокоїлися. І Радогаст, і Чорний Вепр, і Кий, що вирвалися далеко вперед, з тривогою поглядали вгору. Невже буде гроза?

Грім ударив зненацька — і покотився луною понад потемнілим степом. Серця людей затремтіли — Перун гнівається! Бог блискавки й грому йде прямо на них і здалеку подає свій грізний голос!

Коли сяйнула блискавиця і грім удруге прогримкотів над землею, Радогаст зупинив коня, зіскочив на землю, став навколішки і простягнув угору руки.

— Перун гнівається на нас! Ми прогнівили його!

— Це начаклував той проклятий гунн! Ми не повинні їхати далі! Перун застерігає нас від великої біди! — вигукнув Чорний Вепр.

У Кия теж затремтіло серце. З Перуном не сперечаються і не жартують! Божий гнів кожної миті може впасти на голову того, хто провинився!

Під'їхали дружинники, що відстали.

В цей час хмару розпанахала страшна блискавиця, і над головами в смерть переляканих людей тріснуло, вдарило, грюкнуло так, що задрижала земля. Могутній грім заревів, як десять тисяч турів. Хлинув дощ. Холодні потоки, змішані з градом, уперіщили по принишклому степу, прим'яли, сплутали, столочили сиву ковилу, що хвилювалася під вітром.

Дружинники кинули коней, стали теж навколішки, простягли в благаннях до неба руки, їхні зблідлі губи шепотіли молитви.

— О найясніший Перуне! Помилуй нас!

Радогаст безперервно бив поклони.

Тремтів Чорний Вепр. Тур теж бив поклони, мокрими сивими патлами торкаючись землі. Щек і Хорив притулилися один до одного і долонями позатуляли вуха, щоб не чути нещадних ударів грому. Кий відчував, як зі страху починає скніти під серцем, але самовладання не втрачав. Побачивши, як розбігаються налякані коні, схопив повіддя і міцно затис у руці. Посірів від жаху і Чорний Вепр. В його широко розплющених очах миготіли відблиски сліпучих блискавиць. Лівою рукою він держав повід коня, а праву простягнув до неба, благаючи бога грози вгамувати свій гнів.

Знову грякнуло, затріщало, застугоніло над головами. Дружинники простяглися ниць на землі, позатуляли руками вуха і ждали невідворотної кари.

Злива дужчала. Світ побляк, померк. Стало темно, як пізнього надвечір'я. В небі трахкало, грюкало, тріщало, гупало. Розгніваний Перун раз по раз прокочувався по ньому в своїй вогняній колісниці і метав на всі боки божественні стріли. Здригалася, коливалася земля, і, здавалося, цьому буйству й шаленству не буде кінця.

Коні іржали, здиблювалися і теж, як і люди, тремтіли від страху. Все живе завмерло — зникли птахи, поховалися звірі, принишкли веселі гомінливі цвіркуни. Тільки вогонь, вода і грім панували на небі і на землі.

Кий однією рукою тримав повіддя кількох коней, а другою благав Перуна стишити свій гнів.

Та цього разу Перун чомусь гнівався особливо сильно. Хмари зійшлися з землею, і настала така темрява, ніби Морок назовсім поглинув Світовида. Грім гримів без угаву, і видно було в світлі блискавиць, як степом проносяться, наздоганяючи один одного, водяні вихори.

В цю мить один з дружинників зірвався з місця і з диким лементом шпарко побіг до високої степової могили. Він то зникав у мороці за суцільною завісою дощу, то знову з'являвся, як примара, у синьосліпучому спалахові блискавок. Досягнувши шпиля могили, впав навколішки, простягнув до неба руки і закляк у молитві.

І тут небо спалахнуло вогнем. Страшенний гуркіт сколихнув землю. Звивиста стріла вдарила в самий вершечок могили.

Всі попадали ниць у мокру, прибиту й сплутану дощем та вітром ковилу. О Перуне, ти знайшов свою жертву!

Так лежали довго. Гроза лютувала ще деякий час, але сили її поволі почали вичерпуватися. Наситившись требою, Перун попустив віжки своїх буйногривих коней, щосили гукнув на них і помчав понад степом далі — на схід.

Все рідше й рідше били блискавиці, все глухішими ставали удари грому. На заході почав підніматися, ясніти край неба, хмари розпливалися — і нарешті блиснуло сонце.

Мокрі, налякані, оглушені, люди схопилися на ноги і простягнули до нього задубілі руки.

— О великий Світовиде, преславний Даждьбоже! Ти показав нам свій золотий лик, ти вселив у наші серця надію і радість! Будь славен вовіки, Даждьбоже!

Гроза відшуміла — і в степу знову забуяло життя. Запідпадьомкала перепілка, спурхнув у небо і завис у високості срібноголосий жайворонок, промчав на видноколі табун бистроногих тарпанів.

Тільки мертвий дружинник лежав на шпилі могили, повернувши до сонця почорніле обличчя, і в його розплющених очах застиг жах.

Його не чіпали, залишивши там, де спіткала смерть, бо він уже належав не собі і не людям, а богові грому.

Нажахані, ледь отямившись від пережитого страху, княжичі дали знак сідати на коней і повертатися додому. Про переслідування гунна не було вже й мови.

На півдорозі до Росі Тур з синами попрощався з княжичами і повернув до Кам'яного Острова. Гаряче сонце швидко висушило їхній одяг, овчини та торби з харчами. А з сердець поволі вивіювався страх. Грізний Перун на цей раз обминув їх своєю карою…

НІЧ НАД РОССЮ

Ніч застала їх у дорозі. Якось раптово зчах і зів'яв рум'яний красень вечір, швидко густішали сутінки, що невдовзі переросли в темряву, на небі висіялися дрібненькі миготливі зірки, а з широкої долини Росі на круті горби потягло туманом і сирою прохолодою.

Кий придержав коня.

— Де заночуємо, отче? Завернемо до якої-небудь весі і попросимося на нічліг чи розкладемо багаття та й передрімаємо тут до ранку?

— Тут переночуємо! У степу! — загукали Щек і Хорив, яким не хотілося цілу ніч душитися в чужій, переповненій дітьми й дорослими хижі.

Тур не перечив.

— Гаразд, переночуємо тут… Паші для коней довкола вдосталь, сухого хмизу для багаття теж. Простелимо кожушини та й задрімаємо…

Місце для ночівлі вибрали на узвишші, щоб вітром здувало мошву та комарів. Тур стриножив коней і пустив пастися, Щек і Хорив принесли з лісу по оберемку сухого гілля, а Кий викресав вогню, роздмухав трут і розвів багаття.