Шлях Срібного Яструба - Білий Дмитро - Страница 14

— Не квапся, Торіге, — спокійно відповів скіфський воїн, — ти ж сам знаєш, що бог Локі не любить легкої здобичі. До того ж, хіба у звичаях готів порушувати спокій чужих богів?

— Про що ти кажеш, скіфе? — запитав Торіг, накладаючи стрілу на тятиву свого лука.

— А ось про що, — промовив скіф і відкинув купу гілок, звалених за його спиною. Атей побачив, що гілки закривали камінь, на якому було витесане зображення меча.

— На цьому місці наш народ молився своїй зброї. Великий бог Папай охороняє це місце, і якщо ти спробуєш саме на цьому місці вбити цього хлопця, то Папай буде дуже незадоволений. Хіба потрібно Локі і готам ворогувати з нашими богами?

— Але чим ти зможеш довести, що бог Папай продовжує захищати скіфів? Ваші народи вже покинули ці степи або визнали владу наших і сарматських богів.

— Я чув, — спокійно промовив скіфський воїн, — що ти мудра людина, Торіге, і добре знаєш волю богів Валгалли. Перевір мене — пусти свої стріли, і ти сам побачиш, що Локі не потрібна скіфська кров у цьому місці.

— Добре, — сказав ворожбит, — зараз ми визначимо, чи хоче Локі сваритись із вашим Папаєм.

За цими словами Торіг блискавичним рухом напнув тятиву і вистрілив. Атей здригнувся і мимоволі на мить заплющив очі. А коли відкрив їх, то побачив, що скіфський воїн тримає стрілу Локі. У повітрі свиснули ще дві стріли, і кожну з них скіф легко перехопив рукою біля самого обличчя.

— Ось бачиш, Торіге, — посміхнувся скіф, — Локі виявився більш розумним, ніж його жрець. Він не захотів, щоб його стріли почали ворожнечу між богами.

Торіг здивовано опустив свою зброю.

— Здається, ти правий, скіфе, — війна між готами і скіфами закінчилась. Локі не хоче ні твоєї крові, ні крові цього хлопця.

Ворожбит глянув на готських вершників і вигукнув:

— Мир! Боги Валгалли не хочуть війни зі скіфами!

Коли готські вершники на чолі з ворожбитом зникли у степу, Атей перевів дихання й промовив:

— Здається, я впізнав тебе.

— Так, Атею, я твій брат Сагір.

Частина II

СРІБЛО ГРИФОНІВ

Глава 1. Братство Срібного Яструба

Ввечері Атей і Сагір зупинилися у підніжжя високого кургану. Атей розпалив вогнище, і брати повечеряли. Атей сидів, поклавши голову на коліна, дивився на вогонь і відчував, як давно вже забуте відчуття спокою повільно повертається у його душу.

Сагір сидів навпроти нього. Здавалося, що він поринув у якісь свої глибокі думи. Атей не наважувався якимось запитанням завадити йому. Нарешті Сагір підняв голову й посміхнувся:

— А тепер, брате, розкажи мені про свої пригоди.

Атей позіхнув і почав розповідати. Сагір уважно слухав його. Під час розповіді жоден м’яз не ворухнувся на суворому обличчі Сагіра. Розповідь Атея зайняла чимало часу. Коли він скінчив своє довге оповідання, Сагір деякий час помовчав, замислено поворушив гілкою тліюче вугілля і промовив:

— Далеко не кожен старий скіфський воїн пережив за своє життя такі пригоди, як ти за останній місяць. І, можливо, далеко не кожен міг би себе так мужньо повести. Я радий, Атею, що ти виявився гідним сином свого батька.

— Але я не зміг виконати його заповіт і зберегти Щит Таргітая! — із відчаєм в голосі вигукнув Атей.

На обличчі Сагіра з’явилася тінь, але відразу зникла.

— На жаль, тоді воїни нашого братства не встигли вчасно прибути на битву біля Урочища Трьох

Мечів, — сказав він похмуро, — союзники аланів — саї — перекрили нам шлях. Поки ми билися з ними, алани й готи встигли розгромити наш рід.

— Ти знав про те, що батько зробив Щит Таргітая? — запитав Атей.

— Так, — стверджувально кивнув головою Сагір, — перед тим як взятися за роботу, батько приїздив до нас. Тиждень він провів у Печері Зберігачів, щоб отримати Видіння. Батько знав, що Коло Могутності скіфського народу завершує свої оберти і хотів втілити нашу мудрість і славу в Щиті Таргітая. Але він не встиг завершити свою роботу. Втім, він добре знав, що не йому дано її завершити.

— Чому? — здивувався Атей.

— Бо наша могутність і наша мудрість ніколи не зникнуть. І поки вони будуть існувати, на цьому щиті з’являтимуться нові письмена про наше минуле й майбутнє.

— І я його втратив! — знову розпачливо вигукнув Атей.

— Сподіваюсь, що не назавжди, — поклав руку на плече брата Сагір, — хоча повернути його буде справою нелегкою. Я йшов по твоїх слідах. Бачив кров на землі — там, де ти вразив стрілою аланського вершника. Потім твої сліди загубилися, і я боявся, що ти і Щит Таргітая назавжди зникли на дні Борисфену. Але потім я побачив на протилежному березі Великої ріки промінь світла й срібного птаха. Але коли я переправився на другий берег, тебе біля кургану вже не було. Мені прийшлось витратити дуже багато часу, поки я знайшов Священний Яр, у якому тебе ледь не принесли у жертву Матері-Лисиці. Коли за вами гналися, мені вдалося відвести погоню в інший бік, а потім я ледве встиг на полювання Локі.

— А ти знаєш, де може зараз знаходитися Щит Таргітая? — запитав Атей.

— Здогадуюсь, тому й кажу, що справа буде нелегкою.

Вони помовчали. Атей не наважувався далі розпитувати брата, очікуючи, коли він сам заговорить.

Сагір порушив мовчанку тільки тоді, коли вогонь майже згас.

— Я думаю, що найбільше за все ти хочеш дізнатися про Срібного Яструба, — промовив він, уважно дивлячись на Атея.

Хлопець кивнув головою.

— Братство Срібного Яструба існує дуже давно, з тих часів, коли наш народ тільки прийняв священну силу цієї землі. До нас тут жили великі воїни-кіммерійці. Але боги вирішили, що настав час скіфам стати володарями степів над Борисфеном і Евксинським морем.[10] Під час вирішальної битви між кіммерійцями і скіфами над скіфським військом з’явився у височині срібний птах. Битва закінчилася перемогою скіфів, хоча наших воїнів було набагато менше. І тоді наші ворожбити — інереї — визначили, що цей Срібний Яструб був провісником доброї волі богів до скіфського народу. І тоді найкращі та найкмітливіші воїни, які були позначені мудрістю Срібного Яструба, створили таємне братство, яке охороняло святині цієї землі. Вони не підкорялися ні скіфським царям, ні могутньому клану магів-інереїв.

— І наш батько входив до цього братства? — запитав Атей.

Сагір кивнув головою:

— Серед нашого народу таємничим даром богів до пророцтв, ворожби й магії володіли не тільки інереї, але й деякі майстри — ковалі і воїни. Ці майстри та воїни якраз і об’єднувалися у братство Срібного Яструба. Інереї служили скіфським царям, а клан Срібного Яструба захищав тільки Священну силу цієї землі. Тому між ними довгий час точилась прихована ворожнеча. Особливу лють мали до клану Срібного Яструба Чорні інереї. Коли скіфи після довгих сторіч панування були вигнані з цих степів, багато інереїв пішло служити сарматам і готам, але воїни Срібного Яструба не підкорилися й продовжували йти своїм шляхом. Шляхом, який визначила прадавня сила цієї землі, її Вищий Закон. З покоління в покоління в роду нашого батька Аріанта передавався Звичай Срібного Яструба, і завжди всі чоловіки нашого роду входили до клану його воїнів.

Ти був ще дуже малим, коли батько відправив мене на таємне висвячення до клану Срібного Яструба. Батько передчував, що він останній, хто може назавжди закарбувати мудрість нашого таємного братства. Він пройшов обряд Великого мовчання у Священній Печері й пережив видіння, під час якого зустрівся з самим Таргітаєм…

— З самим Таргітаєм! — не стримався й захоплено вигукнув Атей.

— Так, — кивнув головою Сагір, — Таргітай наказав батькові виготовити щит, у якому назавжди буде зберігатися сила Срібного Яструба — вічного супутника Таргітая. Я повинен був прийти за цим Щитом Таргітая, але я не встиг… Тепер ми з тобою повинні знайти цей Щит, поки його силу не використали ті, кому він не має належати.