Чумацький шлях - Малик Владимир Кириллович - Страница 67

Капніст розумів, що не переконає Державіна, але стриматися не міг. Та й знав, що поет — чесна людина, боятися його нічого — не донесе. Голос його дзвенів, очі блищали, а на матових щоках пробився легкий рум’янець.

Державін усміхнувся, наповнив спорожнілі келихи вином.

— Бачу, ти часу даремно не гаяв, друже мій,— начитався французів удосталь! І Вольтера, і Дідро, і Д’Аламбера, а особливо — Руссо. Я теж почитував їх. Та й наша імператриця не цуралася їхньої премудрості — теж почитувала. От тільки що з того почитування вийде — побачимо... Але давай облишимо цю тему, а перейдемо до того, що нам найближче,— до поезії. За твоє здоров’я, дорогий!

Вони випили по келишку, закусили севрюжиною.

Розмова про поезію клеїлася нехотя, і Капніст невдовзі відкланявся і вийшов на вулицю. Наступало раннє надвечір’я. Бралося на мороз. Поруч зупинився лихач.

— Пане?— запрошувально спитав він.

Капніст мовчки стрибнув у фарбовані гринджоли, бородатий лихач ловко накинув йому на коліна овчину.

— Куди?

— Прямо!

Розмовляти і навіть думати не хотілося. На душі лежав легкий осадок досади. Державша він любив і поважав як поета і як людину. Десять років тому вони були близькими приятелями, сповідували однакові погляди, вільнодумствували, а нині Гаврило Романович дещо розчарував його. Ну що ж — роки біжать, а час змінює людину і не завжди в кращий бік. Так, мабуть, сталося і з поетом.

Дома його ждав Олександр Андрійович — повів у кабінет, обняв, посадив у крісло.

— Дорогий мій друже Василю Васильовичу, мої ходіння по сильних світу цього,— проголосив він урочисто,— здається, закінчилися успішно. Вам обіцяють місце в полтавському відомстві освіти. Як тільки буде вакансія директора губернських училищ, бути тобі ним! Рано чи пізно. Замовив я словечко і в суді — але це діло дальшого часу... Отож — освіта! Просвіщай наш народ, неси йому світло! І — дай Боже!

Капніст підхопився, обняв графа.

— Дякую, мій благодійнику! Дякую, графе! Можете не сумніватися у моїй доброчинності! Все зроблю, щоб якомога більше людей прозріли і колись прочитали вашу незрівнянну “Історію”!

— А ти закінчив читати?

— Так, закінчив. Шкода, що ви не закінчили писати.

— Ще працюю... Ну, й що скажеш? Тільки щиро!

Вони обидва сіли. Капністові очі заблищали.

— Пречудово, графе! Нічого подібного про нашу історію не читав! Коли ж буде книжка?

— Ніколи не буде, мій друже,— сумно похитав головою Безбородько.— Ніколи не буде! Ну, а якщо й буде, то не за мого життя. Бо скажу правду: боюся я за себе і за рід увесь. Боюся долі гетьмана Павла Полуботка. Ну, а після моєї смерті — як Бог дасть! Тоді хай летить між люди! А ти, друже мій, прочитав — і забудь, що читав. Або хоча б що в мене читав. Та ми вже говорили про це — отож не забувай.

— Але я хотів би мати копію, графе!

— От коли закінчу, тоді візьмеш у Ілька, брата мого, і спишеш... Чи Власною рукою, чи доручиш комусь — і хай гуляє по Україні...

— Зроблю, Олександре Андрійовичу, обов’язково зроблю. Такий твір не повинен загубитися в далечі часу! Він багато користі принесе нашому народові!

— Сподіваюся на це,— зітхнув Безбородько і замислився.

3.

Грудень того року був не тільки холодний,— морози досягали тридцяти градусів,— а й сніжний. І коні, і вершники, поки добиралися до Лубен, зовсім знесиліли. Безкровний та Керім схудли, зчорніли. Івась поки що тримався, навіть іноді жартував, але і йому ця дорога вже сиділа в печінках. Хотілося зайти в свою комірчину, натопити грубку, щоб аж пашіла, пообідати так, щоб аж живіт репався, лягти на своє солом’яне ложе — і спати, спати, спати... Не хотів навіть Катрі потрапляти на очі: такий був зарослий, змучений, страшний. Сам себе, звичайно, не бачив, зате бачив Керіма та Безкровного і міг уявити, що й сам не кращий.

У неділю опівдні прибули в Солоницю. До Лубен — рукою подати! Тут Безкровний попрощався з хлопцями і повернув праворуч, на Засулля, а Івась з Керімом переїхали міст, вибралися на Тернівську толоку і здаля побачили позолочені хрести лубенських церков.

Івась перехрестився.

— Слава Богу, я дома!— вигукнув.— Дома! Ще трохи — і ступлю на Хуржикове подвір’я! Керіме, чуєш?

Керім теж зрадів, але не забув, яка зустріч чекає їх там.

— І що ти своєму кривдникові скажеш?— спитав обережно.

Івась спохмурнів. Справді ж бо, не додому повертається — до Хуржика. До свого заклятого ворога! Від цієї думки радість його померкла.

— Не знаю,— признався чесно.— Раніш серце палахкотіло вогнем. Думав: приїду — голову зніму, як бусурманові, а зараз відчуваю, що немає вже в мені того пекельного вогню. Чи то війна пригасила, чи радість від наступної зустрічі з Катрею втихомирила мою душу — не знаю, я став спокійним, навіть байдужим... Може, затоплю в пику, щоб пам’ятав до нових віників, — та й по всьому... Зустрінемось — побачимо, яка розмова складеться. Швидше б доїхати!

Він ударив коня ногами під боки, але той, охлялий, схудлий, навіть оком не повів на це — тюпикав собі далі по засніженому шляху. Так і їхали, не поспішаючи, до Миргородських воріт. А в’їхавши в місто, зупинилися — остовпілі, вражені, мов громом. Вся вулиця до самого базарного майдану була спалена дотла. З-під снігу стирчали чорні, обвуглені шули хат, повіток, клунь, закопчені печі з коминами та облуплені груби. Від них несло смородом пожарища, віяло пусткою.

— Боже, що сталося тут!— вигукнув Івась.— Оце їхали, їхали — та й приїхали! Вигорів увесь куток! Від Хуржикового подвір’я і сліду не лишилося! Та й від усіх! Яке лихо!

Він знову вдарив коня, але і на цей раз той не поспішав. Щулив вуха, косив оком на згарища та зграю вороння, що кружляло над ним, і стомлено переставляв ноги. Перехожих — ніде нікого. Вулиця ніби вимерла.

Івась приглядався —де ж Хуржикове подвір’я?

Несподівано зрадів, мов уздрів рідну душу. Знайомий журавель! Стоїть самотньо на просторому подвір’ї, сумно заглядає в колодязь. І старий жолоб біля нього... Так, це ж Хуржикове подвір’я! Боже праведний! Що з нього зосталося — лише купи золи, приметені снігом! Де ж Катря, Параска? Де ж Хуржик? Де всі?

Він смикнув повід — і повернув до колодязя. Керім поїхав за ним. Коней прив’язали до журавля — оглянулися. Ніде нікого!

— Хоч би розпитати кого — що тут сталося?— вигукнув з досадою Івась.

Керім схопив його за рукав.

— Глянь! У льосі хтось є! З душника в’ється ледь помітний струмінь гарячого повітря...

Івась оглянувся. Справді, над душником мерехтіли сизі тремтливі хвильки, мов літнє марево. Отже, там таки хтось є! Хто ж? Його серце тьохнуло. Катря?

— Ходімо! Мерщій! Тут і стежечка протоптана!

Двері до льоху були не замкнені. Коли хлопці відчинили їх, то знизу війнуло теплом, тьмяно блиснуло слабке світло.

— Гей, люди! Хто тут є? Озвіться!— гукнув Івась.

Він тремтів — ждав, що, почувши його голос, сизокрилою голубкою вилетить йому назустріч Катря. Навіть руки простягнув, щоб схопити в обійми, притиснути до серця.

Боже, як довго він ішов до цієї миті!

Але в льосі якийсь час було тихо. Потім почулося нерозбірливе шамкання, і лише згодом в отворі нижніх дверей з’явилася темна жіноча постать. Івась приглядівся — Параска, ще більше схудла, зігнулася. Він зрадів їй, але голосу не подав: хотів стати перед старою наймичкою зненацька, несподівано.

Параска поволі вичовпла нагору. Денне світло засліпило її, і вона довго мружила очі, вдивляючись в бородатих незнайомців, в пістолі за поясами, в шаблі при боках. Не впізнавала Івася. Потім її погляд ковзнув по обличчях — і раптом здригнувся. Напружене, насторожене обличчя враз обм’якло, а грубі, натруджені руки зметнулися вгору. З грудей вирвався зойк:

— Боже мій! Івасю! Це ти?

Івась відчув, як до горла підступив гіркий клубок, а очі зволожилися слізьми. Він майже не пам’ятав рідної матері, її голосу, її ласки, її доброго погляду, а стара, бездітна Параска якоюсь мірою заступила її — була до нього і добра, і ласкава, і чула: приносила йому в комірчину ласі шматки з хазяйського столу, латала одяг, доглядала, коли хворів. І в Івася прокинулися до неї синівські почуття.