Чумацький шлях - Малик Владимир Кириллович - Страница 18

Коли було випито півбочонка, Безкровний раптом ляснув себе по лобі:

— Стривайте, хлопці! А Івасю! А служивим! Про них і забули!

Він націдив дерев’яний кухоль — підніс Івасеві. Але той відмовився.

— Не п’ється, дядьку Михайле! Не хочу! Як із зв’язаними руками пити?

Безкровний штовхнув під бік вартового.

— Чи ти бачив коли-небудь, служивий, таке, щоб чоловік від чарки відмовлявся? Га? Я не бачив, їй-богу!

— І я не бачив.

— Отож-бо! То на — хоч ти покуштуй!

— Е-е, я при службі! Побачить капрал —дасть по пиці!

— Та глянь, чоловіче, як капрал сам дудлить! І твої товариші вже стоять у черзі до бочонка! Облизуються!

Фількін справді якраз задер голову назад і осушував кухоль до дна, а солдати й собі простягали свої кухлі чумакові біля бочонка, щоб налив.

Вартовий поплямкав губами.

— Е, чорт! Була не була! Давай — ковтну разок!— і перекинув добрячого кухля в горлянку — тільки забулькало. А витерши вуса тильним боком руки, поросив:— Дав би ти мені, хохол, цибулину — загризти!

— Та я тобі, служивий, не тільки цибулину, а й миску каші принесу, бо ніч довга —зголоднієш!—запевнив Безкровний.

Він миттю розтанув у вечірніх сутінках, а за кілька хвилин повернувся з мискою каші, ложкою, скибкою хліба, цибулиною та кухлем горілки.

— Пригощайся, служивий!

Той помахав пальцем, п’яно заварнякав:

— Е-е, браток, не підманиш! Я ж при службі!— і послав у рота ложку каші.— Ти хитрий, хохол, але в мене, браток, не об’єгориш! Я сам кого хочеш оковпачу!

Безкровний тицьнув йому в руки кухля.

— Та хто тебе, брате, хоче об’єгорити? Це ж подарунок цариці! Хіба не бачив?

Той з зусиллям проковтнув кашу, поперхнувся.

— Ет, чорт! Яка крута!

— А ти промочи горло — враз піде! Як по маслу!

Солдат задумався, завагався.

— Та воно-то так! Але ж страшно — служба!

— Чи й не служба — стерегти зв’язаного! Прив’яжеш його вірьовкою до пояса — та й нікуди він не дінеться!

Солдат довго обдумував сказане чумаком, а потім, вирішивши, мабуть, що той має рацію, буркнув сам до себе:

— Е, була не була! Де одна, там і друга! Бо, справді, суха ложка рота дере!

Безкровний непомітно потиснув руку Івасеві, мовляв, жди мене, і поколивав до багаття.

Вечір усе густішав і густішав — невдовзі настала глуха ніч.

Івась прислухався — що вартовий?

А вартовий таки запам’ятав пораду старого запорожця — кінець вірьовки, якою був зв’язаний заарештований, прив’язав собі до ременя і влігся поряд з ним. Спочатку він щось муркотів, кидався, а десь серед ночі заснув мертвим сном.

І ось тоді Івась відчув, як чиясь рука помацала вірьовку і гострим ножем перерізала її, так що один кінець залишився біля солдата, а другий спав з Івасевих рук.

Почувся шепіт Безкровного:

— Тікай, Івасю! Знайди човен, перепливи Дніпро і жди нас за Круковом, у Холодній балці! А ми не завтра, то післязавтра будемо там! Жди, поки приїдемо!

Івась тихо поповз до гаю, а потім, пересвідчившись, що ніхто за ним не женеться, повернув до Дніпра. Тут знайшов невеликий рибальський каюк і відштовхнувся від берега.

2.

Першим помітив втечу Івася капрал Фількін і, недовго думаючи, затопив кулацюгою вартовому в пику.

— Де арештант?

Той довго бликав очима, спросоння не розуміючи, чого від нього хоче начальство.

— Який арештант?

Фількін показав на обривок мотузки, що теліпався біля солдатського ременя.

— А то що?

Вартовий враз усе зрозумів.

— Утік, клятий!

Фількін передражнив його:

— Утік! Отож-бо, що втік! Це й дурневі ясно! А крізь стрій кого вестимуть за це — тебе чи мене? Га? А в Сибір кого потягнуть? Тебе, раба Божого! П'яницю нещасного! Ти ж напився вчора?

— Їй-богу, не пив! Хіба я дурень на посту пити? Я службу знаю!

— Не бреши! Бачу, що пив! Пика брезкла! Ану, дихни!

Капрал простягнув носа до самого рота солдатового. Той дихнув. Фількін зморщився — плюнув набік.

— Тьху! Смердить, як із конюшні! А ще кажеш, не пив!

— Їй-богу, не пив! Ну, ковтнув один ковток, щоб покуштувати царициної горілки. Ото й усе!

Капрал побагровів.

— Та й усе!— знову передражнив він осоловілого солдата.— Га чи ти, дурню, знаєш, що нас чекає? Каторга! Ка-тор-га! Ти чуєш, йолопе? Але, перш ніж мене поженуть на каторгу, я виб’ю з тебе душу!— і ще раз сунув кулаком у зуби солдатові.

Їх обступили чумаки. Хуржик спитав:

— Та що трапилося, служивий? Чого ти розходився?

— Е-е, так-перетак, втік ваш кобзар отой, співак, якого уподобала цариця! Що ж тепер буде? Та його світлість князь з мене душу витрясе, як дізнається!

Запорожець Безкровний поплескав його по спині.

— Ну, як би він дізнався? Хіба сам розпатякаєш! А спитає при нагоді — скажеш, що відправив з оказією. І кінці в воду! Хто там пам’ятатиме про якогось чумака-наймита? Хіба сама цариця!

— Отож-бо й воно! Цього найбільше боюся. Вона спитає Потьомкіна, а Потьомкін мене. Отак і знайдуть крайнього!

— Не бійся! Скажеш: а моє яке діло? Я відправив, а чи дійшов він живий до Петербурга, а чи ні — не моє діло. Може, втік по дорозі, а може, дуба врізав. Чого з нашим братом не трапляється! Всі ми ходимо під Богом! І нікому не дано знати, навіть самому князеві, де тебе чорти вхоплять!

Фількін спочатку слухав недовірливо, а згодом почав поволі заспокоюватися.

— А й справді, не такий страшний чорт, як його малюють!— Однак гаркнув на солдата: — А ти дивись мені — ні пари з вуст! Щоб жодна собака не дізналася, як тут було! І геть з-перед моїх очей! Мерзотник!

Солдат втягнув голову в плечі і стрімголов шугнув у натовп.

Один Хуржик упродовж цієї розмови стояв збентежений і розгублений. В думці прикидав, як позначиться на ньому, на його подальшій долі несподівана втеча наймита. Чи не запідозрить Потьомкін, що він, чумацький отаман, причетний до неї? Тоді не оберешся лиха! Чого доброго, можна й волі позбутися!

І друга думка мучила: куди подався Івась? Невже в Лубни — до Катрі? А там підмовить дівчину — і гайнуть десь, що й не знайдеш! І пропали його сподівання на щастя з молодою дружиною! Тьху, так добре складалося — і на тобі! Утік!— І він з досадою пошкріб п’ятірнею потилицю.— Цей Івась і від чортів з пекла втече! Не так просто, видно, від нього спекатися! А треба!

3.

Від 30 квітня, коли Катерина прибула до Кременчука, і до 8 травня, тобто цілий тиждень, молоде місто двигтіло від гарматних салютів, від показового навчання суворовської дивізії, яким вельми була задоволена імператриця, від балів, прийомів, звучання військових оркестрів, тупоту кінських копит та галасу багатьох тисяч людей, що зібралися сюди, щоб краєм ока глянути на царицю. А вона нетерпляче ждала Йосифа II, імператора австрійського.

За цей час була випита не одна бочка вина та горілки, столи місцевих можновладців та багатіїв, які один поперед одного намагалися здивувати царицю якомога пишнішим прийомом, вгиналися від екзотичних українських страв та напоїв. Чого тут тільки не було! Вино кримське та угорське; горілка звичайна та перцівка; вишнівка та калганівка, наливки міцні та напівміцні; жіночі — слив’янка, малинівка, грушівка, смородинівка; настої з шипшини та порічок, терну та терносливу, агрусу та абрикос; квас хлібний та ягідний, броварський та російський; узвар яблучний - кислуватий та грушевий - солодкий; мед домашній, холодний, щойно з льоху чи з льодовні.

Катерина куштувала всього потроху, крім горілки.

Різноманітність страв дивувала не менше: борщі українські, з карасями, з м’ясними галушками, з пампушками в часнику та олії; риба різна і по-різному приготовлена — варена, смажена, копчена, сушена, в’ялена; птиця різних видів і теж по-різному приготовлена; а що вже м’ясних страв, то й не перелічити: яловичина варена з хроном, з грибами, душенина з нирками, язик з кисло-солодкою підливою, свинина тушкована з капустою та яблуками квашеними, порося з хроном, теляча грудинка з грибами, печеня з баранини, ковбаса домашня, свинина з чорносливом... А ще різні бабки, вареники, млинці та млинчики, галушки та гречаники, шулики з медом та маком, вергуни, сластьони, тістечка, драглі, коржики, рогалі... Ух!