Кров кажана - Шкляр Василь - Страница 5

— Ти можеш хоч тут потерпіти? — спитав він сердито, і мені вчувся в тому не стільки сьогохвилинний докір, скільки непристойний натяк на щось зовсім інше.

Нарешті він зупинився, розвернув човна носом до берега, і ми швидко помінялися місцями — я сіла на весла, а Нестор, узявши слюдяну торбу, навколішки став на корму і рвучко, нервово почав вибирати сітку й кидати її у воду. Човен так швидко зносило, що мені довелося ще й підгрібати проти вітру кормою. А потім усе відбулось, як у страхітливому сні…

Тепер уже ніхто не скаже чому — чи в нього заплуталася сіть, чи, може, вона зачепилася за корч, яких чимало було під руслом, чи просто з хмільної необачности, але Нестор раптом підвівся на повен зріст, шпарко розвів руками, ніби розпростер заплутану сіть ушир, і так гойднув човном, що втратив рівновагу. Він змахнув руками тепер уже вгору, впівоберта повернувся до мене і, перш ніж я зрозуміла, що відбувається, й інстинктивно подалася до нього, хапаючись за повітря, — Нестор навзнак шубовснув у воду. Падаючи, він несамохіть з усіх сил штовхнув корму, і поки я знов намацувала весла, поки за них ухопилася, хвиля розвер нула наш човник бортом до себе й погнала, як шкаралупу, до берега, чимдалі від того місця, де Нестор упав у воду.

Власне, у тій мокрій розгойданій темряві я вже й не змогла б зорієнтуватися, де оте місце, але вітер доніс його мото рошний крик — якийсь крихкий, розпорошений: «А-а-аста-а-а-а!..» — чи то він кликав мене на ім’я, чи гукав «стань!», не знаю, але я сліпма повеслувала в той бік, задки, кормою вперед, вглядаючись у чорну діру ночі і власного жаху, який додавав мені сили, та відбирав тяму — одне весло вискочило з кочета, і поки я наосліп вставляла його назад, човен знову однесло далі до берега.

«А-а-аста-а-а-а!..» — чи я знов почула той крик, чи тільки здалося, та я відкинула з голови капюшон і теж закричала щосили: «Не-е-е-стор!» — і потім ще повторю вала його ім’я, сподіваючись, що він десь озветься, що він десь тримається на воді, адже вмів добре плавати, тільки яке вже там плавання, коли на тобі ґумові чоботи й ватянка, котрі каменем тягнуть униз… й о г о  в ж е  н е м а є… та я гукала й гукала, веслуючи без передиху, аж поки викричала всі сили, і тут раптом побачила, що човен мій прибило до берега, а я загрібаю веслами мокрий пісок…

«А-а-аста-а-а-а!..»

Мені вже ввижалося.

Це був кінець.

Я згадала про ліхтарик й хотіла його засвітити, як мая чок, але він лежав із розбитим скельцем на дні човна. Зайва, уже непотрібна річ.

Мене облягла порожнеча. Тихе, глухе безгоміння. Вітер затих у верховітті дерев, чорна хвиля безгучно накочува лася на берег, дощ перейшов у німу мокву. І враз я здригнулася.

Хтось легенько торкнувся мого обличчя.

Хто це?

Вербовий листочок прилип до щоки. І тут я почула, як страшно виє Трезор.

А далі почало відбуватися щось неймовірне.

Уранці я подзвонила в районний відділ міліції ближ нього містечка і сказала, що втопився мій чоловік. Як?

Просто. Вночі, на риболовлі. Так, як топляться щороку сотні людей. Ні, не в компанії, сам. Так, водолази потрібні.

Приїжджайте.

Ох, ці дурні запитання. Щоб їх було менше, я не сказала, що все сталося на моїх очах. Повелася, звичайно, безглуздо і згодом про це пошкодую, але вранці… можна було зрозу міти мій стан. За всю ніч не стулила ока, та це була найдріб ніша абищиця порівняно з тим, що зі мною коїлося…

Подзвонивши в міліцію, я ще раз вийшла до річки. Дощ перестав, проте було вітряно й холодно. Біля альтанки сидів, повісивши свою велику, як у коня, голову, Іванько.

Після того, як я йому сказала, що Нестор втопився, він онімів і весь час чипів на березі.

А потім почалося… Спершу прикотив на драному «москвичеві» старший уповноважений відділку карного розшуку Притула. Голова кругла, під циркуль, ніс чобітком, а стільки зарозумілости, що лише люлечки не вистачає. Дістав із дерматинової течки кілька аркушів рудого паперу, авторучку, заряджену синім чорнилом (я думала, що таких уже давно немає), і звелів мені написати заяву з поясненням того, що сталося.

— Навіщо? — не зрозуміла я.

— Як навіщо? — не зрозумів і він.

— Чоловік утопився, що ж тут писати?

— Втопився? Гм… Ще невідомо.

— Ви знущаєтесь? — подивилась я в його безбарвні очка. — Він уночі поплив рибалити… а потім до берега вітер пригнав порожнього човна. Ні, я більше не маю сил про це говорити.

— Усе це так, Анастасіє… Михайлівно, — співчутливо погодився опер. — Однак для нас тут існує, як той казав, визначена процедура. Поки немає тіла… до речі, водолази зараз приїдуть… ми взагалі не можемо говорити про заги бель як таку. Це — перше. І друге: якщо вони його знайдуть, то все одно доведеться з’ясовувати, за яких обставин заги нула людина. Чи це нещасний випадок, чи…

— Що? — гостро спитала я.

— Ну, ніхто ж не бачив, що там скоїлося. Тобто ми з вами не бачили. То чому ж ви думаєте, що сталося саме це? — Притула пильно подивився на мене, і його безбарвні, водяві очка загострилися хитринкою.

— Я вже пояснювала.

— Так, а ви не думали над тим, що у вашого чоловіка могли бути недруги, вороги?.. Що хтось міг бажати його смерти? Ні? А нічна річка, скажу я вам, — це ідеальне місце для… ідеального вбивства. — Він ледве не потер долонь ками, такий був задоволений своєю вишуканою фразою, та враз спохопився. — Але ми з вами, Анастасіє Михайлів но, далеко зайшли, пробачте. Може, ваш чоловік живий здоровий. Всяке могло трапитися, тут діло непевне. Може, човник прибився до одного берега, а він до іншого.

— Мені не до жартів, — сказала я.

— А я не жартую, боронь Боже! Я вас заспокоюю.

— Дякую, нехай би так і було, як ви кажете… Але хто випливе у ботфортах і ватянці?

— Так, це майже неможливо, — погодився Притула. — Позаторік саме так утопився найкращий плавець нашої рятувальної станції Кость Дудник. Теж рибалив уночі там таки біля рятувальної станції на міському пляжі й не повернувся. Коли його знайшли скоцюрбленого під водою, то один чобіт був наполовину стягнутий з ноги. Мокрого чобота й так важко зняти, а то, уявіть собі, під водою, у паніці. Однак у житті, як той казав, всяке трапляється.

Буває, що чоловік і сам… з мосту та в воду. — Притула знов загострив на мене сонливі оченята.

— Ви хочете сказати…

— Не будемо гадати, Анастасіє Михайлівно. Ви напи шіть те, що я вам сказав, а потім, якщо не заперечуєте, пройдемо до річки. Якраз і водолази над’їдуть. Ви ж приб лизно знаєте, де він ставив сітки?

— Приблизно, — сказала я. — Навпроти нас. Біля русла.

Але я б не хотіла… дивитись, коли…

— Розумію.

— Там стоїть човен на березі… Вітер дув прямо з того боку. Думаю, що навпроти човна й треба шукати. Ближче до русла.

— Логічно, — сказав Притула. — А після того, як човна прибило до берега, його ніхто не чіпав?

— Ні, а навіщо?

— Ну, мало чого. Випливти, хоч одним оком глянути зверху.

— Страшно. Ви не уявляєте, як це все страшно, — сказала я.

— А цей… карлик?

— Він такий боягуз.

Коли я закінчила писати пояснювальну заяву, Притула уважно переглянув обидва аркуші й сховав їх у течку.

Загавкав Трезор. Ми вийшли надвір. Я знала, хто мав приїхати, та коли побачила в одного з чоловіків акваланґ, мені зробилось недобре. Жовті балони різонули по живому — це був ще один зримий, матеріальний доказ того, що сталося. Доказ, який до фізичного болю загострював усвідомлення: нема…

Я, мабуть, так зблідла, що це помітив Притула.

— Вам погано, Анастасіє Михайлівно? Тоді залишай теся вдома, краще приляжте. Якщо буде потрібно, вас покличуть.

— Вам усе покаже Іванько, — спроквола мовила я. — Він там, біля річки…

Я зайшла в дім і лягла на дивані в холі.

Мене морозило. Навіть од вичахлого каміна тягло холо дом.

Я загорнулася в плед, заплющила очі… І знов побачила його. Не вуж — то змій виповз учора з моєї сумки, змій спокусник, диявол, перед яким не встояти жінці, як не встояла вона перед ним ще на початку світу. Бо побачила, що дерево добре на їжу, і принадне для очей… і взяла з нього плоду та й з’їла…