Кров кажана - Шкляр Василь - Страница 20

— У мене немає до цього кебети.

— Ну, для початку я міг би тобі трохи допомогти. Думаю, жодна жінка сама тут не впорається, якщо покладатиметься лише на свою кебету, — делікатно всміхнувся Г. С. — Тут потрібна чоловіча сила. Знаєш, що таке бізнес? — Він відпив краплю коньяку. — Ще в дитинстві багатьом із нас спадає наївна думочка. От, мовляв, якби кожна людина в країні розщедрилась і дала мені одну копієчку. Ніхто б від того не збіднів, навіть не помітив би, а в мене була б ціла купа грошей, правда ж? Але ніхто не дає, і згодом більшість забуває про цю дитячу мрію. А в декого вона, навпаки, дорослішає і міцнішає.

— То й що? — я наївно, як та дитина, котрій ніхто не дає ні копієчки, закліпала віями.

— Тоді доводиться самому відбирати, — зітхнув Г. С. — Де хитрістю, а де й силоміць. Спершу по копієчці, потім по дві, ну, і так далі, залежно від твоєї підприємливости.

Чи, як ти кажеш, кебети.

— Не знаю, мені ще рано про це говорити, — сказала я.

— Якщо надумаєш, то я до твоїх послуг. А поки що хотів би, щоб ти залишила мені до тієї записочки ще й мобілку твого чоловіка.

— Ти теж хочеш йому подзвонити?

— Не номер. Сам телефон, — тонко всміхнувся Г. С.

Ми домовилися, що він сам подзвонить мені, коли матиме що сказати, а то б я і зараз охоче зустрілася з цим чоловіком, від якого віяло не хитрістю, а таки силою. З ним мені було затишно і спокійно, бо до Г. С. не підходять на пістолетний постріл навіть привиди і кікімори. Та я мушу чекати його дзвінка і через те відмовилася від зустрічі з отцем Серафимом. Знаю, що все це так швидко не робиться, що треба набратися терпіння й чекати того дзвінка не день і не два, але щось тримає мене за поли вдома, підказуючи, що все розвидниться не деінде, а тільки тут. І ось на одне своє запитання прохання я отримала відповідь уже того ж дня, щоправда, пізно ввечері, коли вже лягла спати. Яке там спати — сну не було ні в одному оці, і моя кікімора лесбіянка також не спала, хоча й не робила жодних посягань на мою жіночу прихильність.

Уже десь перед північчю знов щось глухо стукнуло у вікно, я підійшла, відхилила щільно запнуту штору, однак нікого не побачила. Не видно було й нічних пташок, тільки місяць, що вже посунувся зі своєї чверти, світився латунним серпом.

«Уд-уд, уд-уд» — таки долинув голос якоїсь пташки з над берега, але тут, біля нас, це ніколи не було дивом. Тут завжди кричали сови, деркачі, бугайчики — жменька тої пташини, а реве, як бугай, і ми тішилися з того багатства природи, серед якої, власне, і знайшли свій затишний куточок.

«Уд-уд, уд-уд» — я нарешті впізнала голос одуда, якого чула дуже часто, а бачила, може, раз — і то зоддалеки, таким обережним удався цей смугастий птах із жовтим, як у півника, гребенем, тільки чубчик у нього теж із пір’я.

«Уд-уд, уд-уд».

Стривай, але ж одуд начебто не нічна пташка, та й не чути його восени, — сама собі піддавала я страху, наче багато тямила в поведенції всіх пернатих, починаючи з відьомських півнів і закінчуючи сумирними одудами.

Я ще раз глянула на холодний латунний серп і швидко запнула штору. Залізши під ковдру, взяла телепульт, знов увімкнула колись такого надійного заколисувача, аби він бодай приглушив оті стуки погуки за вікном. І відразу наскочила на повідомлення, яке доходило до мене повільно, як до адвентистки сьомого дня. Жвавенька дикторка блювала словами, як анциболот зчорнілим зер ном, і я, аби щось уторопати, ловила по одній зернині і вже потім складала докупи.

— Сьогодні в Києві вбито… підприємця… автори тета… відомого в кримінальних колах під прізвиськом Сухий… Його розстріляли невідомі особи… разом з охороною у власному джипі біля під’їзду будинку, де жив небіжчик…

Мені сподобалося словосполучення «жив небіжчик» — виходило, що він міг собі спокійненько жити там і далі.

Щоправда, певний сумнів у цьому викликали супровідні кадри — чорний джип, весь подірявлений кулями, потро щене скло, темна калюжа крови.

— За даними МВС… Сухий тривалий час контро лював дрібний і середній бізнес у районі Солом’янки, і тому його називали ще Солом’яним Биком…

Теж цікаво, подумала я. Вони там усі рогаті. Жаль, що не показали трупів, мені кортіло подивитися, чи таки виросли роги в шутого цапа.

Я намагалася потішитися таким блискавичним вирі шенням одного мого питаннячка, розважала себе бруталь ними жартами, але в тому єхидстві веселого було мало.

Воно було хіба що благенькою оболонкою страху, який ріс у мені і розвивався, мов гріховний плід, ґвалтовно зачатий всупереч моєму бажанню. Навіть кривляка кікімора, коли я їй зухвало підморгнула, зробила таке обличчя, наче тих бандюг порішили не десь там у Києві, а прямо в оцьому телеящику в неї на очах.

Стало зрозуміло, що питаннячко, яке я поставила перед Г. С. на першому місці, було зовсім другорядним. Так, лише приводом для набагато серйознішої розмови про те, що зачаїло в собі не відкриту, а приховану небезпеку.

Вдосвіта я задрімала. Це був сон, який не приносив спочинку. Ще більше виснажував. Не пам’ятаю видінь, але коли я прокинулася, зібгана ковдра лежала на підлозі, а подушка валялася в ногах.

Мені ще вистачало глузду не спихати цей безлад на витівки кікімори. Я зрозуміла, що кидалась уві сні.

Настінний електронний годинник показував одинад цяту ранку, а в спальні так і стояла досвіткова сутінь — щільно зашторене вікно майже не пропускало світла.

Важкість була в голові, в усьому тілі, особливо внизу живота. Якщо це правда, то я дивуюся тим сентимен тальним самицям, котрі кажуть, що носять дітей під сер цем. Ні, під серцем гуляє холодний вітер, а воно, виїдаючи твоє лоно, набирає вагу і відтягує нирки.

Я відсунула штору, — світло гунуло в спальню, аж заболіли очі, — підійшла до дзеркала і високо підняла нічну кошулю. Дурепа, ти просто собі навіюєш. Твій живіт ідеально опуклий, ніжно і строго окреслений, як і має бути, коли в тебе ідеальна фігура, ідеальне тіло… Ідеальна… Ідеальне… Що? Ідеальне вбивство. Виявляється, ідеальними можуть бути вбивство і смерть, а не тільки краса, не тільки ось ці бездоганно наповнені, ніким ще не випиті груди, які завжди наливаються до болю перед тим, як мають початися місяч ні. Ось тобі, навіжена, й уся причина: не сьогодні завтра почнеться, тож, виїжджаючи з дому, не забудь прихопити тампакс.

Я здригнулася від телефонного дзвоника. Чорті й що, чекаєш цих дзвінків — не дочекаєшся, вже тільки й живеш із телефоном, а коли він обізветься, тобою аж тіпає.

— Алло!

— Ти сама? — спитав Г. С.

— А з ким я маю бути?

— Ну… може, навіть зі своїм чоловіком.

— Глузуєш?

— Ні, — сказав він. — Не до жартів. Я справді не відкидав можливости, що твій чоловік уже біля тебе. Принаймні в Києві його слідів поки що не видно. І от дивина: його слова влітали в одне моє вухо, а в друге вилітали. Я не реаґувала на них і не знала, як би мусила реаґувати. Не відала — добре це чи погано, що ніде не видно його слідів.

— Ти стурбована? — спитав Г. С.

— Не знаю, що й думати. Виходить, правда була за мною від самого початку. Водолази просто його не знайшли.

— Буває й таке. Але й тут його могли не знайти. Твоє друге прохання значно складніше за перше. Бо якщо людина заздалегідь готується до такого… вибач, розіграшу, то їй можуть спасти на думку зовсім непередбачувані ідеї.

— Що ти маєш на увазі?

— Не подобається мені ця історія, ось що, — сказав Г. С. — Усе може з’ясуватися дуже просто. Якщо це імітація загибелі тільки для кредиторів, то він дуже швидко з’явиться до тебе з повинною, бо кредиторів уже…гм…

— Я знаю, — сказала я. — Бачила.

— А якщо це з іншої причини, то ти його або більш ніколи не побачиш, або…

— Або що? — стисла я з усіх сил трубку.

— Або… тримай ніс за вітром.

— Не розумію.

— Він до тебе ще прийде.

Господи, навіть від розмови з цим сильним і впевненим чоловіком повіяло холодом. Він це відчув. Відчув, бо раптом запропонував: