Ключ - Шкляр Василь - Страница 24

Урешті решт‚ за схемою власних симпатій‚ на які опирається і та ж інтуїція‚ можна вибудувати найромантичнішу версію‚ думав я‚ тож ця трагічна історія‚ яка постає в уяві‚ живиться лише грою фантазії змореного невідомістю чоловіка. І все таки я відчував‚ що ніколи не прощу собі‚ якщо ще раз не завітаю до розкішної тверджі‚ до тієї екзотичної кімнатки над прірвою‚ за яку я сплатив завдаток.

І не простить мені любий друг Сокирко Фернандель Підконюший‚ якщо я зараз йому не подзвоню і власним голосом не запевню‚ що канібали мене не зжерли‚ просто спіткала приго донька‚ є така хитра штука храповик (до речі‚ чомусь асоціюється з храпом коня)‚ але не хвилюйся‚ матеріал завтра буде готовий‚ я відпишуся тут‚ у готелі‚ можеш тим часом поставити в макет заголовок: «Двоє закоханих з’їли третього зайвого» або «Вегетаріанець Зайчик і його подруга Лисичка…» — ні‚ усе це дуже сентиментально‚ щось придумаємо краще‚ наприклад‚ «Судмедекспертиза свідчить‚ що людоїди — абсолютно нормальні люди» абощо.

Люблю маленькі містечка за те‚ що в них усе при купі — пошта‚ телеграф‚ банк‚ хоч відразу берися за державний переворот. Я припаркувався біля телеграфу‚ де з напису випала літера «р» — телег аф‚ і подумав‚ що цей напис чіпляв‚ розбудовуючи державу‚ мій друг Ігорко‚ коли жував м’ятну жуйку.

Що ж до іншого мого друзяки — Сокирка‚ то йому трохи відлягло‚ коли почув‚ що я живий здоровий; але якщо завтра у нього на столі не буде статті‚ список європейських щасливчиків‚ котрі жили на творчих хлібах‚ цей мізерний списочок із двох чоловік — Макса Фріша та Фрідріха Дюрренматта — неодмінно поповниться. 2+1=3‚ прикинув я‚ покладаючись на свої бездоганні знання з арифметики‚ і на радощах пообіцяв Сокиркові‚ що завтра він читатиме сенсацію року‚ смакуючи пивом і раками (я згадав вишукане меню мотелю «Млин»)‚ тож хай заб’є за мною триста рядків у номер.

А потім набрав у гастрономі сірого хліба‚ ковбаси‚ консервів‚ пшона‚ гречки‚ оселедців (дівчата продавці перелякано дивилися на цього вар’ята і думали‚ що завтра почнеться війна)‚ узяв ще пляшку горілки і солодкої води та й поїхав до того чоловіка‚ перед яким залишався у вічному боргу‚ бо без нього я‚ може б‚ і досі не знайшов храповика.

— За хліб великодушно дякую‚ а оце все зайве‚ пане брате Андрію. У мене й зубів на такі харчі немає. Але ви не уявляєте‚ пане брате Андрію‚ яку приємність принесли в мою хату‚ що оце знов завітали.

Ми сіли полуднувати‚ Григорій Іванович справді ні до чого не торкався‚ окрім хліба‚ смачно так його кутуляв після першої чарочки і дуже здивувався зажурився‚ що високий гість сьогодні вже не ночуватиме в нього‚ бо завважив дідок‚ що я теж не даюся на стрим щодо чарки: вроді ж ви не з міліції‚ пане брате Андрію‚ ма’ть великий начальник‚ бо міліціонера я зразу впізнаю: той тіки в хату‚ так і ниже очима по кутках.

— Чим же вам насолила міліція? — спитав я‚ наливаючи ще по чарочці (Григорій Іванович зачепив за живе міжнародного терориста‚ який перевозить валюту у ватяних штанах).

— Та мені‚ мо’на сказати‚ нічим‚ але пройдіть‚ пане брате Андрію‚ берегом річки й побачите: що не дача — то міліціонер.

— А той витівник… про якого ви казали‚ Сава Данилович‚ здається‚ теж із міліції?

— Був та пішов. Вигнали нашого Саву Даниловича. Але на чорта йому вже та міліція‚ як він у самого тільки Гольденберга забрав стільки… — Григорій Іванович прикусив язика‚ хоч і кортіло дуже розказати про Гольденберга. Він сам собі покивав головою і зайшов з іншого боку. — Оце чим вони мені насолили‚ то це тим‚ що я не вспів зуби вставити. Мені Гольденберг мав ставити зуби‚ золотий чоловік‚ ще його покійні батько і дід тут зуби вставляли.

Золотий‚ з якого боку не глянь‚ бо того золота в Гольденберга було хоч греблю гати. Міліція сказала‚ що сам повісився‚ але я вам‚ пане брате Андрію‚ скажу інакше. Запам’ятайте‚ ніколи людина не повіситься перед дзеркалом. А Гольденберга знайшли у петлі перед ним. Перед дзеркалом.

— То підозра була на Саву Даниловича?

— Не знаю‚ на кого була підозра. Тіки Ярчук скоро після того пішов із міліції. Це він почав було тягати Гольденберга. Ходив до нього додому і так викликав. Того вечора‚ бачили люди‚ теж заходив — це коли той уже перед дзеркалом… Тепер Гольденберг на тому світі‚ Ярчук — бізнесмен‚ а я без зубів‚ — підсумував Григорій Іванович і знов покивав сам собі головою.

— Який же у нього бізнес? — спитав я. — Оцей «Млин»?

— А нащо йому бізнес? На його вік одного Гольденберга вистачить.

Григорій Іванович таки не знав усіх комерційних таємниць Ярчука‚ як зрештою не знав їх і я‚ за винятком того‚ що Сава Данилович має нерухомість у Києві. Хоча двокімнатна квартира могла бути для нього всього лиш розвагою.

— Ви‚ мабуть‚ знаєте й Олексу Остапчука? — спитав я навпростець‚ але Григорій Іванович не второпав‚ про кого мова.

— Як ви кажете?

— Олексу. Остапчука. Він сам із Некричів‚ художник. Мати його померла‚ батько втопився‚ а він в інтернаті був.

— А‚ це‚ мабуть‚ онук покійної Остапчучки? Коли ж я його ще бачив — маленьким зовсім.

— Він не приїжджав сюди ніколи? — Їй бо‚ не скажу вам. Та якби десь і зустрів‚ то вже не впізнав би.

— Олекса‚ кажуть‚ любить зимову риболовлю.

— Не знаю. Знаю тільки‚ що батько його пішов під лід.

Я вже не вперше побачив ту шапку на льоду‚ якою чоловік подав знак про свій скін‚ побачив пришерхлу ополонку‚ схожу на велике вічко стільника‚ що його опечатав мороз‚ — опечатав ще одну людську таємницю‚ яку вже ніхто не розкриє ніколи‚ — і подумав‚ що схильність до самогубства теж буває спадковою‚ хоча одні вішаються‚ другі кидаються в ополонку‚ а третіх не минає чаша цикути. І я знов побачив засніжене поле‚ побачив його вже набагато виразніше‚ воно пролягало між Некричами і містечком‚ з якого йшов той чоловік десь від станції‚ він ішов супроти вітру‚ супроти страшенної заметілі йшов той чоловік‚ зігнувшись у три погибелі‚ спираючись на гостру пішню‚ що глибоко шурхала в сніг‚ а на плечах у нього погойдувався дерев’яний ящичок — чи то ящик зимового рибалки‚ який править йому і за стільчика‚ і за схованку для снастів‚ чи‚ може‚ звичайнісінький малярський мольберт.

— Може б‚ ви прилягли трохи? Я бачу‚ ви дуже стомлені‚ пане брате Андрію.

— Ні‚ Григорію Івановичу‚ мушу їхати далі.

— Куди ж ви отак… на машині?

— Не хвилюйтеся‚ все буде добре.

Я не став пояснювати‚ що тут мені їхати дві три хвилини. Не тому‚ що хотів щось приховати від цього милого дідка‚ який знав усе на світі‚ але й казати‚ де заночую‚ не бачив сенсу. Те‚ що він не зустрічав останнім часом Олексу Остапчука‚ свідчило на користь Каміли‚ адже якби мені теж назвали прізвище когось із моїх однокласників‚ я ніколи б відразу не здогадався‚ про кого мова.

Просто деякі намистини я силоміць нанизував на свою нитку відповідно до власних смаків і примх‚ тож мені було б дуже прикро‚ якби на моєму разкові намиста не виявилося цієї надзвичайно коштовної чорної перлини.

Стрілка бензину застигла на нулі‚ я вирішив поминути мотель «Млин»‚ бо далі‚ за мостом‚ кілометрів за два три‚ запам’ятав автозаправну станцію. Тепер не було куди поспішати‚ їхав я помаленьку: не хотілося наскочити на даїшників‚ — по перше‚ я забув до пшона й оселедців купити ще м’ятну жуйку‚ як це робить Ігорко Сердюк‚ а по друге‚ навіщо узайве афішувати своє посвідчення?

Дорогою назад я уже втретє за цей день переїжджав місток через Тікич і рухався‚ як черепаха‚ щоб таки роздивитися тверджу зоддалеки‚ пам’ятаючи‚ що все велике бачиться на відстані. І все таки козаки черкаси ходили цими берегами‚ — подумалося тоді.

Дрібніше я побачив‚ коли підкотив до мотелю‚ — це був знайомий мені білий фургон і темно синій «BMW» не першої свіжості.

Вийшовши з машини‚ я знову наїжачився од вітру‚ почув його скімлення у верховітті дерев і скрипіння сосон‚ що пручалися в обіймах весняного суховію. Чудна місцина. Скрізь було тихо‚ а тут крутив вітрюган упереміш з піском‚ хоча моя кучерява гарпія сиділа собі за столиком у власному барі. У її великих повних вустах диміла тонесенька брунатна сигаретка.