Ключ - Шкляр Василь - Страница 20

Тепер же зірвався просто крутіж, здавалося, він силкується повихилитувати дерева із нетривкого піщаного ґрунту.

Коли мулатка принесла мені судака, — золотисті рум’яні шматочки ще пострілювали гарячими крапельками олії, — я показав очима за вікно:

— А вітер який зірвався.

— Тут завжди вітри, — сказала вона. — Навіть якщо ніде не шелесне, тут отаке робиться.

Що ж, буває. Так, видно, пролягла ця річкова улоговина, що утворюються протяги з усіх боків. — І все одно тут чудово, — сказав я.

— Так, непогано.

— А хто власник цього райського куточка?

— Власник? — здивувалась вона. — Ми з чоловіком. І пішла за шинквас, увімкнула музику, наче хотіла приглушити завивання вітру і стогін сосон. Елла Фіцджеральд підвивала не менш меланхолійно за той вітер, однак голос чорношкірої співачки, видно, все-таки був ріднішим для хазяйки цього симпатичного бару. Мабуть, той голос линув до неї ще з більшої далини, аніж вітер, і навіював та пробуджував те, що ми називаємо голосом крові.

«Цей витівник», — пригадалося, як казав Григорій Іванович про Ярчука, і тільки тепер я зрозумів, що він мав на увазі. Витівник — це навіть м’яко сказано про чоловіка, який із занедбаного водяного млина робить казку, одружується з такою кралею, купує квартиру в Києві і позичає від неї ключ першому-ліпшому зустрічному. Але ж де він тепер, цей філантроп, цей власник такої цінної нерухомості і не менш дорогої рухомості, — пас я очима його дружину і не знав, з якого боку підійти до цього питання, як кажуть грамотні люди. Моїх знань з арифметики тут явно бракувало. Ось я вже дожовую цього, правду сказати, смачного судака, ось уже досьорбую чай (я пив його повільніше, ніж Іван Маловічко горілку), ну, ще викурю сигарету, а далі що?

— Вам тут не страшно самій? — спитав я, наче якийсь жевжик, що не вміє підкотитись до дівчини.

— Страшно? — здивувалась вона. — Чого?

— Ну, все-таки дорога. А на великій дорозі, знаєте, хто тільки не вештається.

— Я вмію постояти за себе, — сказала вона. — Та й не сама я.

Тут є люди.

Побалакали, називається.

Боже, як швидко згоряє це «Мальборо», краще б я перейшов на «Приму». Або ще ліпше на люльку. Тепер я розумію, чому великі нишпорки палять люльку — її півдня можна тільки натоптувати. А тут — кінець.

— Скільки з мене?

Вона помітно завагалася, прикидаючи собі, чи я не з податкової інспекції, а потім усе-таки наважилася.

— Сім гривень.

Я поклав на стіл п’ять доларів.

— Вибачте, не встиг розміняти. Але якщо вас так влаштує, то здачі не треба.

Вона мовчки сховала гроші в кишеньку на фартушку: здається, ми знайшли спільну мову, і можна було посидіти ще хвилину.

— У вас, бачу, є постояльці?

— Звідки це ви взяли? — звела вона брови.

— Я до того, що, може, заїхав би ще до вас переночувати. Але, бачу, внизу стоїть фургон. Білий «Фольксваґен».

— То машина мого чоловіка. Він зараз на річці. Рибалить. А переночувати — будь ласка. — П’ять баксів зігрівали її трохи нижче пупка.

Рибалить… І цей рибалка. Ну, звісно, у «Млині» тільки рибні страви, і тут мормишки замало, тут, пане-брате, треба трусити сіті.

Вона побачила, що я замислився, і, видно, запідозрила мене в лихих намірах — зараз я або зґвалтую її, або, в гіршому разі, витрушу виручку.

Випереджаючи події, вона сказала:

— Зараз він прийде снідати.

Гаразд, тоді живи, моя люба, подумав я, тим більше, що два зґвалтування за одну добу — це для мене занадто. А якщо твій чоловік незабаром прийде, то достатньо найпростішої арифметики, щоб його вирахувати: якщо два пішоходи вирушили назустріч один одному… ну, і так далі.

Я чемно подякував за хліб-сіль і, пообіцявши прийти ночувати, якщо затримаюся у справах, пішов до виходу, та вже у дверях пристояв:

— Даруйте за нескромне запитання, але я хотів би знати ваше ім’я.

— Каміла, — охоче відповіла вона.

Я так і знав, — Анжела, Каміла, Сабіна або ще щось таке, адже було б просто смішно, якби цю шоколадку нарекли Горпиною чи Ївгою. Хоча мені здається, що такій красуні пасувало б ім’я не Каміла‚ а Елла, адже я збігав східцями, і мені ввижалося, що там, у барі, співає голосом Елли Фіцджеральд моя нова знайома.

Втім, тут якраз я жорстоко помилявся, а цього не можна було собі дозволяти. Не можна помилятися там, де йдеться про імена і числа. І я це добре знав, але ж не було коло мене мого дорогого доктора Ватсона, який би підказав ще тоді, що Каміла — це ім’я, котре вказує на людину, що зобов’язана бути присутньою при жертвопринесеннях.

15

Отож, виходячи із простої арифметичної задачки, один пішохід вирушив назустріч другому, повагом, неквапом спустився східцями, але він був дуже хитрий, цей перший пішохід, чи, може, просто не знав, куди йти, а тому зупинився біля своєї машини, відкрив капот і став заглядати в двигун, наче в нього там щось поламалося. Слава Богу, він уже знав, що на млинку є така гарна штука, як храповик, то можна не бігати, не метушитись, привертаючи до себе увагу, а зігнутися крячкою над мотором і вдячно погладжувати храповичка аж до пришестя Саватія Ярчука.

Якщо відверто, я, звичайно, хвилювався, щоб не сказати гостріше, та й що тут пояснювати чи говорити — настав той суботній день і наближалася та хвилина, коли я мав побачити суботнього чоловіка Саватія Ярчука — того чоловіка, який дав мені ключ, або якщо він дав його не мені, то отому чоловікові, який таки передав ключ мені. Тисяча вибачень, але тут не обійтися без химерної тавтології, якщо хочеш бути арифметично точним. Я з усіх сил намагаюся бути точним, не злукавити в жодній подробиці, хоч цілком припускаю, що, зрештою, знайдуться серйозні підстави звинуватити мене у смертному гріхові.

Бачу: ось я схилився над мотором, моя права рука уже в якомусь мастилі, напружено дослухаюся до ще нечутних кроків, та чую тільки розкотисте скрипіння дерев, чую меланхолійне завивання вітру і свист піщаного нурту, яким, здається, крутить сама богиня вихору Гарпія, бо чого ж той пісок уже скрипить на зубах, а я вслухаюся усім єством у ще нечутні звуки — та ось вони, ось вони долинають — звичайні кроки, звичайнісіньке торкання людських підошов до м’якого піщаного ґрунту, і тому їх заледве чути, хоч ні, це все-таки гучна хода, ось він ступає уже на асфальтову доріжку, і я чую гучне, ритмічне шкорбання, — так човгають рибальські ботфорти. Отже, це саме ВІН, а не випадковий перехожий, зайшлий до мотелю на чашечку чаю, це, нарешті, і є суботній чоловік, зимовий рибалка, хоча наближається він до мене не в битих валянках, а в ґумових рибальських чоботях, і я більше не витримую‚ розгинаю зомлілу спину, я зарізко підводжу голову і в мене, як це часто буває, паморочиться голова, темніє в очах‚ і якийсь час я нічого не бачу перед собою, а потім туман поволі розсіюється і так само поволі в ньому окреслюється постать незнайомого мені чоловіка.

Він теж дивиться на мене, але ні мій, ні його погляд нічого не говорять один одному, я справді бачу ґумові ботфорти, відкочені нижче колін, бачу дротяний сітчастий садок у його руці, в якому ще стріпуються смугасті окуні, бачу на ньому брезентову рибальську одіж і в’язану шапчину на голові, та я зовсім не бачу його обличчя, тобто я зовсім не впізнаю його, цього чужого лиця, ввічливо, може, навіть запопадливо усміхненого, може, аж надто зніченого як для такого міцного чолов’яги; це червоне лице він мовби позичив у когось іншого і тепер соромиться прикрої розбіжності між своїм дебелим тілом і по-жіночому м’яким, рум’яним обличчям, по-жіночому добродушною, як колись казали, тваррю.

Ні, це не він, це не суботній чоловік, але сумніви мене догризають наскрізь, я по-мазохістському віддаюся їм сповна, відчуваю, що мимоволі демонструю йому себе, намагаючись розслабитись як перед об’єктивом фотоапарата, однак від того стаю ще напруженішим (може, зі мною вже щось не те, може, хоч він мене упізнає?), але цей чоловік запопадливо усміхається до мене, як до ніколи не баченого, проте бажаного клієнта.