Ключ - Шкляр Василь - Страница 16

— У найчорнішу годину нас із безодні рятує один малесенький спогад дитинства‚ кажуть класики і психологи. Якщо він справді поїхав‚ то я думаю‚ десь туди‚ де оці Некричі. Ти кажеш‚ що риболовля для нього — це стан душі… Подивися на його давні малюнки‚ тут скрізь річка. Літня річка. Зима для нього настала недавно.

— Андрію‚ по моєму‚ ти вже заплутався. Коли Олесь повернеться‚ я вас познайомлю‚ і він тобі все розкаже. І про Некричі‚ і про зимову риболовлю. А тепер — давай замкнемо майстерню.

Я швидко збіг східцями вниз‚ але не втік від згадки про ту таємничу жінку. Заплутався‚ що зробиш. Така‚ бач‚ тисячолітня загадка: був чоловік — і нема. Та я мушу її розгадати a tout prix[14]‚ як сказав би мій сусіда мурин‚ якщо навіть доведеться перевору шити всі імена і числа‚ через які Піфагор зазирав у потойбіччя. І хіба можна не вірити оцим знакам‚ якщо навіть зараз я‚ Андрій Крайній‚ знов чимчикую Андріївським узвозом угору (рух автомобілів тут заборонено) і зупиняюся біля Андріївської церкви‚ даруйте‚ панове‚ за потрійну тавтологію.

Числа‚ імена‚ числа… Я непогано знаю арифметику‚ але тут не обійтися без комп’ютера. Йому легше‚ йому не тисне на ступні всенька земля‚ я мимоволі ловлю себе на думці‚ що французький вислів «нога на землі» — pied a terre означає випадкове‚ тим часове житло. Чому я зациклився на цій французькій‚ не інакше як тут теж якийсь натяк чи знак‚ може‚ відповідь треба шукати в Дебароля чи Сен Мартена‚ який число два вважав лихим і фатальним‚ а в трійці вбачав порятунок. Двійку у мене вмістив суботній чоловік — це поки що Саватій Ярчук і Остапчук Олесь.

Трійка ж переслідує від першого дня — будинок номер три‚ третій поверх‚ у числі тринадцять також трійка… Однак це число не дає мені рівноваги‚ можливо‚ воно тільки підказує чи віщує.

Може‚ в суботньому чоловікові‚ окрім Саватія та Остапчука‚ треба шукати когось третього? Як ви гадаєте‚ mon cher Сен Мартен‚ mon cher Дебароль і ви‚ абате Агріпо‚ бо‚ наприклад‚ Василь Іванович на прізвисько Чапаєв вважає‚ що я вже повинен шукати самого себе‚ і регоче мені в обличчя‚ як сатана.

Числа‚ числа… Ви все знаєте‚ скажіть мені‚ у які б світи проник Піфагор‚ якби в нього був комп’ютер? Він‚ цей маленький ящичок‚ таки прийшов від лукавого‚ бо коли я приїхав у редакцію і передзвонив у прес службу управління внутрішніх справ‚ то почув веселий голос:

— З тебе пляшка! Знайшовся твій Савелій.

— Та не Савелій‚ — Саватій!

— Еге ж‚ Саватій. Дурний піп його хрестив. Ярчук Саватій Данилович… Угадай‚ де він живе?

— У Парижі‚ — я ще був під аурою французьких містиків.

— Еге‚ в Парижі. У ср…ці!

— А може‚ в діжці?

— Оце вже ближче до правди. Як колись казали‚ в селищі міського типу. Маєш ручку? Записуй.

12

У п’ятницю‚ рано ранесенько‚ симпатичний молодий чоловік знову підкотив на розкішній «Ладі» до бензостанції на Осокорках‚ але цього разу без окулярів‚ бо ще тільки розвиднялося; він так рано прокинувся‚ що прийшов до осідку партії‚ коли спали партійні боси‚ і насилу розбудив чергову бабу Надю‚ а баба Надя позіхала на весь рот: куди це ви так рано‚ пане Андрію? — а він уже мчав Києвом о тій золотій порі‚ коли тобі жовто підморгують світлофори на вільній дорозі‚ бо всі люди ще під землею‚ у метро ще всі люди‚ а партійні і всякі боси ще сплять‚ давай‚ уперед‚ allons, enfants de la partie![15] — і машина вже летіла високо над землею‚ тобто високо над водою летіла машина‚ адже вона переїжджала міст Патона‚ переїжджала Дніпро‚ улюблену річку зимових рибалок‚ яка вже звільнилася від льоду і тепер вагітніла весняною повінню.

Отож молодий чоловік хвацько так підкотив до бензостанції‚ та цього разу він вийшов з машини‚ бо‚ крім усього‚ ще поміняв мастило в моторі‚ після зимової сплячки його попелюшка просила свіжого мастила‚ адже дорога була‚ як кажуть цигани‚ да-ле-е-е-ка — до Черкас і ще далі.

Власне заради своєї головної мети я міг би не заїжджати в Черкаси‚ міг би помчати в те селище міського типу ближчою дорогою — через Обухів‚ Богуслав і далі за картою‚ однак спрацювала давня звичка поєднувати приємне з корисним‚ тобто підтасовувати під приватну поїздку службове відрядження‚ і я дуже швидко знайшов такий привід. Коли дізнався адресу Саватія Ярчука‚ то переглянув свіжі зведення з областей і натрапив на таку штуку‚ яка заінтриґувала б не тільки Сокирка та наших вимогливих читачів‚ але й неписьменного канібала: у Черкасах двоє бродяг з’їли людину. Мій дорогий Сокирко так зрадів‚ що злопали ту людину‚ — не міг прийти до тями від щастя і навіть запропонував службового «Форда»‚ щоб я негайно дув на Черкаси‚ проте я від «Форда» відмовився‚ а конверт і талони на бензин таки взяв у бухгалтерії — для того ж і замислювалася ця пісенька.

Ось чому я поїхав до селища міського типу не ближчою дорогою‚ а з Осокорків узяв на Бориспіль‚ а там біля церкви повернув праворуч на Черкаську трасу — у бік Переяслава‚ Золотоноші‚ від якої вже палицею кинути до великого міста сільського типу‚ де їдять людей і дарують приголомшливі заголовки на першу шпальту найжовтішої столичної газети.

Втім‚ мене дужче за людожерів хвилював Саватій Ярчук‚ і я багато віддав би‚ аби поруч сидів мій дорогий‚ мій незамінний доктор Ватсон у спідниці‚ тобто в манюсіньких‚ як пелюсточка‚ трусиках. Мені легше думається на містичні теми‚ коли поруч сидить такий витончений окультист і знавець кабалістики (чому такі схожі ці слова — кабалістика і канібалізм)‚ як Сана‚ чиї гострі пальчики миттєво всотують астральне світло‚ а душа жадібно вбирає ті дрібні часточки‚ що літають довкола чоловіка‚ який їй подобається‚ ті часточки проникають їй у самісіньке серце‚ де народжують нестримну жагу. Шал. Отож я перепрошую‚ мій дорогий докторе Ватсоне‚ облишмо ці глибокодумні розмови про канібалів і кабалістів‚ киньмо навіть свою гризоту щодо зимових рибалок та суботніх людей‚ забудьмо все бодай на хвилину‚ й ось там‚ де за останнім селом перед Черкасами‚ за Софіївкою‚ почнеться розкішний ліс‚ пропахлий пролісками і терпкою знемогою дерев‚ там я вчиню свій найбільший злочин у житті і зароблю щонайменше п’ятнадцять років ув’язнення‚ бо я вас‚ дорога моя Сано‚ зґвалтую. Спершу я візьму вашу маківку голівку у свої долоні‚ злижу‚ як пес‚ із вашого обличчя всі сльози і розмазану туш‚ злижу білу помаду із ваших білих вуст‚ зірву з вас до нитки всі шати‚ пропахлі гіркаво солодкими французькими «Climat»…‚ а потім‚ затиснувши в кулаку‚ як речовий доказ‚ білу пелюстку‚ поїду і здамся в міліцію‚ адже це по дорозі‚ адже ми туди якраз і їдемо‚ мій коханий докторе Ватсоне.

Це просто ваше щастя‚ що ви зараз не сидите зі мною в машині‚ а то б на першій шпальті моєї газети замість людожерів з’явився б не менш приголомшливий заголовок: «Завідувач відділу убивств ґвалтує жінку у причеркаському лісі і сам здається до рук правосуддя». І нижче трохи меншими літерами: «Капітулянським білим прапором йому слугували жіночі…»‚ ну і так далі.

Але ж вас немає‚ дорога моя Сано‚ ви сидите зараз удома і — за скільки: за п’ятдесят‚ сто‚ двісті тисяч? — пильнуєте свою чернечу обітницю («Завідувач відділу убивств у причеркаському лісі ґвалтує черницю мільйонерку» — Господи‚ який клас!)‚ вас немає‚ моя дорога‚ моя невблаганна‚ моя недоторканна Сано‚ хоча в цивілізованих конституціях записано‚ що тільки приватна власність є священною і недоторканною‚ і я помираю від розпуки‚ що ви — недоторканна — теж стали чиєюсь приватною власністю. Цього я вам не скажу у вічі‚ бо теж дав обітницю — обітницю не ворушити минулого‚ та й немає вас поруч‚ Сано‚ хоча решта все є — є всі передумови для злочину: розкішний причеркаський ліс‚ що дуріє від липких соків і зманює подорожніх у своє гріховне лоно‚ є божевільний шал сатира‚ якого не стримати жодному кримінальному кодексові‚ а ген там‚ за лісом, — знову Дніпро (це я двічі сьогодні мушу його перетнути‚ ось так пролягла ця дорога‚ на якій Дніпро позначив фатальну «двійку»‚ сказав би абат Агріпа) і довжелезний міст через Дніпро‚ який тут уже стає не рікою‚ а морем — морем‚ що по весні поглинає усі таємниці зимових рибалок.