Ключ - Шкляр Василь - Страница 13

У такому разі суботній чоловік не був Саватієм Ярчуком.

Справжній господар не обзивається тому‚ що взяв свої гроші наперед‚ узяв і подався десь на Брайтон біч або живе собі в Києві‚ нічого не відаючи‚ і навіть реґулярно платить за квартиру під номером тринадцять‚ щось там символічно сплачує за світло‚ телефон відімкнув‚ аби квартиранти не дзвонили на Галапагоські острови‚ тому й сам не може подзвонити. Та й навіщо?

Втім‚ не можна виключати тут і самого Ярчука‚ чиє рідкісне ім’я‚ сказав би Іван Маловічко‚ веде нас у суть речей‚ отож як не крути‚ а рано чи пізно мені таки доведеться розшукати цього Саватія.

Живого або мертвого. Хоча до певного часу мені б не хотілося цього робити.

Коли я завертав на міст Патона‚ сонце з усіх своїх весняних сил ударило в очі‚ довелося дістати з «бардачка» чорні окуляри‚ і коли я їх зодягнув‚ то мимоволі потягся до дзеркальця: хай це буде триста разів нескромно‚ але я собі зараз подобався — чорні окуляри‚ чорна шкіряна куртка і чорний‚ як гайворон‚ «Марголін» у кишені — улюблений колір фатального Сатурна. Хоч не хоч станеш Нарцисом. Ще трохи — і я зберу в собі увесь букет хвороб‚ які належать до компетенції Сани.

Озброєний і дуже небезпечний чоловік віку Христа під’їхав до заправної станції на Осокорках і‚ не виходячи з машини‚ подав боєві талони; «Три і шість‚ — назвав він код бензобака. — Повний!»

Тепер‚ коли він знову‚ поминувши Березняки‚ вихопився на міст‚ сонце не било в очі‚ однак чоловік у чорному не зняв окулярів.

Він мчав‚ перевищуючи швидкість‚ хоча машину час від часу пошарпувало‚ і йому здавалося‚ що цнотлива попелюшка здригається‚ немов перед оргазмом. Це все бензин. Сучі діти‚ хоч би вже для своїх заливали не розведений соляркою; звичайно‚ так можна бігати по місту з торбою баксів‚ яким і ліку не знаєш.

Я зо дві години пробембався в управлінні‚ хлопці з тамтешньої прес служби не могли допетрати‚ навіщо мені все це треба. Із нерозпізнаних самогубців мене зацікавив лише чоловік‚ який повісився на Лісовому цвинтарі торік у грудні‚ але з фотознімка можна було здогадатися‚ що це бродяга. Якщо його й звали Саватієм‚ — у голову лізла гірка іронія‚ — то це міг бути хіба що отой Савка‚ який ночував у капезе з Василем Івановичем і безпомильно вгадував‚ котра година‚ за рухом поїздів. Мій суботній чоловік не мав бороди‚ як цей‚ хоча‚ можливо‚ був художником‚ і можливо‚ сів на один із тих поїздів‚ які своїм гуркотом відлічували Савці його недовгий час.

Ще один‚ якраз такий‚ як мені треба‚ років тридцяти сорока‚ інтеліґентного вигляду‚ отруївся не так давно і досі лежав у морзі.

Я не вірив‚ що це щось дасть‚ однак поїхав і подивився на того чоловіка‚ якого не минулася чаша… цикути. Синє набрякле обличчя не навіювало жодної асоціації‚ більшу увагу притягувала молода жінка‚ що майже поруч розпростерла на холодному цинку своє красиве тіло і не йняла сорому — лежала вона чомусь зовсім неприкрита‚ лежала неподалік синього чоловіка така вродлива‚ така незворушна‚ і її високий золотавий лобок здавався зовсім живим. До дідька! Через цю свою посаду‚ через того суботнього чоловіка і‚ до речі‚ через Санину недоторканість я скоро стану некрофілом.

Нещасний Нарцис некрофіл вийшов із моргу‚ сів у машину і поїхав каятися до партійного осідку. Власне‚ не зовсім каятися‚ просто він ще не мав свого гаража і мусив там залишати на ніч попелюшку‚ яка цього вечора була третьою зайвою. Хто ж їй винен‚ що вона не любить пиятики‚ а цього вечора шампанське мало литись рікою. Ні після чого так не хочеться напитися‚ як після відвідання моргу‚ щоправда‚ тут годилося б пити горілку‚ але ж я мусив підкорятися жінці‚ яка‚ розмовляючи зі мною‚ теж була в чім народила матуся. Якщо не брати до уваги трусики‚ менші за фіговий листочок.

10

— У школі я непогано знав арифметику‚ — зробив я винувате обличчя‚ наче Сергій Приходько‚ — добре‚ наприклад‚ знав‚ скільки можна настригти вовни зі ста овець‚ якщо з однієї стрижуть‚ скажімо‚ 600 грамів‚ а з тієї вовни можна зв’язати аж сорок светрів‚ однак я ніколи не думав і не гадав‚ що з однієї косички‚ завбільшки з морквину‚ можна зробити таку розкішну зачіску.

Сана була в легенькому синьому «сурдутикові»‚ що так пасував до її тернових очей‚ а лисичку свою‚ видно‚ сховала до наступної зими. Мабуть‚ я так люблю оцю весняну пору ще й тому‚ що мені подобається поступове звільнення жінок від зайвого одягу — воно хвилює і приносить тепло так само‚ як радісний дзвін синиць.

З такою панною нам годилося б сидіти десь у затемненій залі при високих свічках‚ мовчати й під музику органа дивитися одне на одного‚ та що вдієш‚ коли доля послала нам цих «Трьох поросят»‚ з яких ми ніяк не можемо виборсатися.

То я Сані правду сказав‚ що зарікався сюди ходити‚ бо мої розпитування про суботнього чоловіка дійшли до маразму‚ на мене вже дивилися‚ немов на хворого‚ і так‚ як утішають невиліковно хвору людину‚ вигадуючи оманливі діагнози‚ мене також частували всілякими побрехеньками‚ аби я за те частував чаркою другою. Особливо це почалося після того‚ коли я пішов на розпитування по другому колу‚ став цікавитися‚ чи не чув хто‚ бува‚ про якісь нещасні випадки чи неприємні пригоди‚ що могли статися з нашими знайомими чи й так із ким небудь‚ хто бував у «Трьох поросятах». Так‚ випадки були всякі‚ нещасні й смішні‚ сумні і кумедні‚ та жоден із них не кидав найменшого світла у мій лабіринт‚ і коли одного вечора Василь Іванович‚ захлинаючись‚ став розповідати мені‚ що на Степана Маківку було вчинено розбійний напад‚ а менти замість того‚ щоб відвезти чоловіка в лікарню‚ спровадили його у витверезник‚ — після того я зрозумів‚ що дійшло до маразму‚ що Василь Іванович‚ цей нарваний Чапай‚ котрий упав з коня і вдарився головою‚ уже розповідає мені про мене‚ так ніби суботнім чоловіком був саме я і тепер сам себе розшукую.

Отож‚ якщо я зрідка і заглядав до «Трьох поросят»‚ то тільки заради Сани‚ адже не знав ні її адреси‚ ні телефону‚ а тепер ось прийшов за її велінням і п’ю шампанське‚ як воду‚ і вже‚ мабуть‚ трохи сп’янів‚ бо ніяк не збагну‚ як можна зробити із косички‚ завбільшки з морквину‚ таке от диво.

— Дуже просто‚ — сказала вона. — Довкола того чоловіка‚ який подобається жінці‚ літають часточки‚ дрібнесенькі порошинки.

Ніхто не помічає‚ як вони проникають у серце жінки і запалюють там жагу. Ця жага‚ цей шал здатний на фантастичні речі. З нього народжується нове життя. А ти кажеш про якусь зачіску. Хіба ти не відчуваєш того шалу в мені?

— Сано‚ мовчи.

— Чому? Я хочу бути з тобою щирою.

— Ти мучиш мене. І давно.

— Зараз я не можу з тобою спати‚ — просто сказала вона.

— Гаразд‚ спи хоч із самим дияволом! Але ж не щезай. У цих триклятих «Трьох поросятах» завжди хтось зникає невідомо куди.

— Мій диявол — це ти. Адже бувають і добрі дияволи. Я читала…

— Сано‚ ти можеш собі читати‚ робити фантастичні зачіски і що завгодно‚ але‚ благаю тебе‚ не щезай. Тепер ти маєш мій телефон‚ і я хочу‚ щоб ти дзвонила мені щодня. Бодай дзвонила.

Бо я думатиму‚ що ти полинула у планетарному світлі на небеса.

Ти обіцяєш мені?

— Я собі не належу‚ — сказала вона.

— Дурниці! Ти береш собі в голову нісенітниці.

— Ні‚ я дала слово.

— Яке слово? Кому?

— Собі. Я сама собі дала слово‚ що мусить минути два роки.

— Отже‚ ти збрехала мені‚ — сказав я.

— Що я тобі збрехала?

— Що ти була в трусиках. На тобі ще був пояс вірності‚ який ти мусиш носити‚ наче ярмо. Два роки — це ціна того‚ що лежало в сумці?

— Може‚ й так‚ — погодилась вона. — Але то мої проблеми. Бо тільки я сама можу скласти собі ціну.

— Два роки… Ти справді причинна.

— Але завдяки цьому ми з тобою зустрілися. Все що не є — до кращого‚ — сказала Сана. — І потім, ти ж не знаєш‚ коли минає цей термін. Через рік‚ місяць‚ тиждень‚ чи‚ може‚ й сьогодні.